9. Налякавшись, стрімко відступати

Христина, 16 вересня 2013 року

Є чоловіки, які, розлютившись, починають трощити все навколо. До таких належав, наприклад, мій вітчим. Інші приховують свою лють за маскою цинічного сарказму, б’ючи словами в саме серце, як Денис. Сашко ж використовував крижане мовчання, всім виглядом демонструючи, що той, хто його прогнівав, навіть погляду недостойний. Чесно кажучи, я не могла визначитися, яка з цих тактик гірша.

Забравши мене з причалу на таксі, за всю дорогу додому Сашко не промовив жодного слова. Знаючи, що спроби виправдатися нічого не дадуть, я теж мовчала, борючись з нудотою, що підступала до горла.

Єдиною фразою, яку Поляков кинув у мій бік після повернення до квартири, був наказ постелити собі у гостьовій спальні. Сам він одразу ж зачинився в нашій, що, за його задумом, мало мене засмутити, а насправді дуже порадувало.

Шлунок не відпускав, тому більшу частину ночі я провела в туалеті, борючись з наслідками надмірно випитого алкоголю, розмірковуючи про складнощі життя і те, чи вважаються поцілунки зрадою. Визначення у «Вікіпедії» втішило, що невірністю називається саме статевий акт з іншим. Мозок відразу підкинув безліч ідей, як можна використати отриману інформацію.

Довелося піти в холодний душ, пояснюючи фантазії, що навряд чи Сашко поділяє думку популярної віртуальної енциклопедії. Якщо він дізнається про те, що сталося на кораблі, то роздруківкою статті наші стосунки не врятувати.

Давши собі обіцянку надалі бути для Сашка найдбайливішою дівчиною на планеті і більше ніколи не пити, мені вдалося заспокоїти своє сумління.

Під ранок, борючись зі сном, я приготувала для хлопця сніданок. Залишила його на кухонному столі разом із запискою, де повідомляла, що на пари не піду. Подумавши, дописала туди вибачення за вчорашню поведінку. Навряд чи це розтопить серце нареченого, але треба ж з чогось починати.

Вкотре заборонивши собі згадувати минулий вечір, я лягла в ліжко, намагаючись заснути. Мій провал в неспокійний сон перервав гучний неприємний звук, який несподівано заполонив квартиру. Зазвичай Сашко зустрічав наших рідкісних гостей внизу, тому мені не відразу вдалося зрозуміти, що це прямо зараз хтось наполегливо дзвонить у двері.

Накинувши на себе ковдру, я попрямувала в коридор, трохи хитаючись. Відчинивши замок і побачивши на порозі Софію, протерла очі, дивуючись, звідки вона тут взялася.

– Все ще гірше, ніж я думала, – констатувала подруга, оглянувши мене.

– Ти чому сюди?.. – замість нормального голосу з горла вирвалося щось нерозбірливо-хрипке. Перші спроби прокашлятися виявилися безуспішними.

– Чому я тут? Дехто заявив, що вмирає і попросив привезти ліки та мінералку. Пустиш всередину?

– Так, звичайно. Мені потрібно хвилин десять, щоб прийти до тями.

– Зачекаю на кухні.

Повернувшись до спальні, я зайшла на телефоні листування з Сонею, де справді були нові повідомлення. До того ж і від неї, і від мене. Схоже, знову спрацював побічний ефект мого міцного сну – якщо спросоння поговорю з людиною, а потім знову ляжу, то, прокинувшись, взагалі не згадаю про розмову.

Як мені розповідали, спілкуюся я у таких ситуаціях бадьоро, тому визначити мій неадекватний стан неможливо. Саме тому доводилося вмикати беззвучний режим на час сну. Щоправда, на листування моя тимчасова амнезія раніше не поширювалася.

Відновивши хронологію подій, я прийняла супершвидкий душ і попрямувала на кухню. Прийнявши протягнуті Сонею пігулки, з підозрою її оглянула.

– А ти чому не схожа на жертву похмілля?

– Я і не пила вчора келих за келихом залпом, знижуючи градус.

– Не було такого. Чи було?

– Що, провали у пам’яті?

– Якби ж то, – моє гірке зітхання викликало у подруги співчутливу усмішку. – Так ти пропускаєш заради мене лекції?

– Староста обіцяв прикрити. До речі, ти знаєш про вчорашній скандал на кораблі? Одна парочка так захопилася один одним, що нікого довкола не помічала.

Швидко підвівшись зі стільця, я схопила чайник, почавши набирати воду. Думки стрімко забігали, врізаючись у черепну коробку на повному ходу, чим змушували голову гудіти від болю. Нехай пояснення небіологічне, але відчуття були саме такими.

Отже, нас із Денисом бачили разом? Чекати на ще одне компрометуюче відео? А взагалі, чому я вчора не додумалася запитати хлопця про долю ролика, знятого його фанаткою на філософії? Чи записати нашу з ним розмову на диктофон? Тому що спогади про неї залишилися уривчастими.

Ось Денис говорить, що я завжди роблю дурню, коли п’ю. І, як показали подальші події, має рацію. Далі я співаю, а в наступному кадрі ми вже цілуємося. От цей момент зафіксувався в пам’яті виразно. Занадто.

Точно, ще Денис зізнався, що хоче просто зі мною переспати. Інакше б таку дурну інтригу не розводив би.

– Про кого йдеться? – запитала я, усвідомивши, що пауза затягнулася, а роздуми ведуть не туди. – Невже Катю застукали з Русланом?

– Ні, Яну з Ігорем. Корабель причалював, іменинника ніде не було. Хтось згадав про каюту, тож туди дружно увірвалися чоловік десять.

– Так свято виявилося зіпсованим, і в клуб ніхто не поїхав?

– Чому ж, всіх ситуація дуже повеселила. Особливо її головних героїв. Здається, продовжувати святкувати вирішили всі, крім тебе, мене та Дениса.

Те, що Саурецький не вирушив до клубу, щоб знайти, з ким провести ніч, мене несподівано втішило. Спіймавши себе на цьому почутті, я роздратовано скривилася. Один поцілунок, і мрії вже малюють пристрасне возз’єднання з зізнаннями у вічному коханні.

Напевно, варто було Денису зійти на берег, як він тут же відправив клич по контактах у своєму списку «необтяжливих дівчаток для швидкого сексу» і просто поїхав до тієї, що відповіла першою. Або ж за найближчою адресою. Хто знає, за яким принципом він їх відбирає.

– Знаєш, що дивно? – задумливо промовила Соня, забираючи у мене чашки з чаєм. – Коли корабель причалював, я пішла на верхню палубу, щоб знайти тебе, але там був тільки наш староста. Судячи з розтріпаного вигляду і погано заправленої кофти, він теж в самоті не нудьгував. Цікаво, хто ж складав йому компанію? Можливо, річкова русалка?

Дивлячись вслід подрузі, яка пішла у вітальню, я вже пошкодувала про своє запрошення в гості. Раніше такої уїдливості за Софією не помічалося. Вочевидь, від Каті заразилася.

– Та хоч барабашка. Мені все одно. Тобі хіба ні?

– Не тоді, коли справа стосується близьких мені людей. Кріс, просто знай, що ти не повинна знову переживати все сама. Я завжди вислухаю тебе і підтримаю, як зможу. Укутаю в ковдру, напою чаєм, погладжу по голові, збережу секрети і утримаюсь від напутніх порад.

Оскільки свої слова Соня ілюструвала діями, до кінця промови я сиділа на дивані з накинутим на ноги пледом та чашкою чаю в руках. А коли подруга почала акуратно гладити мене по нерозчесаному волоссі, намагаючись не заплутатися в ньому пальцями, я вже не могла стримати посмішки.

– Дякую. Для мене це важливо, правда. Обіцяю тобі аналогічну підтримку, якщо ти потрапиш в складну ситуацію.

– Точніше, коли. Це ж життя, зі всіма буває. Добре, якщо розповідати поки не хочеш, давай дивитися фільм. Є побажання?

– Вибирай ти, – побачивши на плазмі, що Соня збирається включити кіно зі щасливою парочкою на прев’ю, я швидко поправила відповідь. – Тільки без романтики. І не драму. І жодних комедій про закоханих. І не серіал – не хочу підсісти.

– Спасибі, що на практиці показала, що таке «ілюзія вибору».

Серйозна заява подруги викликала в мене напад сміху, який швидко перейшов в істеричний. Заспокоївшись, я зрозуміла, що дихати стало легше.

– Сонь… А якби я попросила поради, бо не знаю, чого насправді хочу?

Подруга ненадовго замислилась, уважно стежачи за моїм обличчям. Начебто зважувала, які слова не викличуть у мене сплеску неконтрольованих емоцій.

– Поки не спробуєш, не дізнаєшся, – нарешті видала вона. – Моя бабуся казала, що краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і шкодувати про це до кінця життя.

– Схоже на виправдання власної слабкості.

– Немає поганих та хороших виборів або варіантів для «сильних» та «слабких». Просто низка рішень, з наслідками яких нам доведеться жити. Ти ніколи не знаєш, до зльоту тебе приведе твій вчинок чи падіння. Все може повернутися найнесподіванішим чином.

Сумніваюся, що в моєму випадку це так, але цитата мені сподобалася. Потрібно запам’ятати.

– То яка ж ваша порада, філософе Софіє Граневська?

– Робити те, що вважаєш правильним на цей момент. Це єдиний спосіб отримати хоч якесь задоволення у цьому житті.

– А ти зовсім не проста, так? – у відповідь подруга загадково посміхнулася. – Але я не згодна. Якщо робити, що хочеш, можна в сорок років озирнутися довкола і зрозуміти, що в тебе немає нічого свого.

– Звичайно, потрібно ставити мету і будувати довгострокові плани, але безглуздо відмовлятися від дрібниць, які робитимуть тебе щасливою у процесі. Інакше, озирнувшись назад в сорок років, зрозумієш, що й не жила зовсім, а всі твої жертви були марними та насправді нікому не потрібними.

В словах Софії не було нічого революційного, але вони змусили мої думки нервово забігати. Я знала, яким буде моє життя через двадцять років, якщо вирішу залишитися з Сашком.

Точніше, яке «якщо», не збираюся ж я його кидати через сплеск почуттів до Дениса? Навіть не почуттів, а примітивного бажання.

Отже, у нас буде заміський будинок та кілька дітей. Поїздки на курорти пару разів на рік. Він ходитиме на роботу в компанію, подаровану йому батьком, і моїм життям особливо цікавитися не буде. А я займатимуся дітьми та домом, вислуховуватиму скарги свекрухи на здоров’я і намагатимуся вирвати хоча б годину вільного часу, щоб почитати.

Спокійне стабільне життя поруч з надійним чоловіком, що взяв відповідальність за мій добробут. З Денисом таке майбутнє мені побудувати точно не вдасться. Найдивніше, що я не знала, добре це чи погано.

Хоча з чого раптом моя фантазія вигадала нам якесь спільне майбутнє? Він сам казав, що його немає і бути не може, а я знову розмріялася, мов наївна ідіотка.

– Тепер мені страшно з тобою напиватися, Соню. Якщо ти видаєш таке на тверезу голову, то яких великих думок від тебе чекати, коли досягнеш мого вчорашнього стану?

– Жодних. Здолавши половину з того, що ти випила на кораблі, я вже танцюватиму на барній стійці.

Уявивши цю картину, я розсміялася, недовірливо похитавши головою. Більше про особисте ми не говорили, занурившись у перегляд фантастичного фільму.

Денис, 31 березня 2011 року

Минулі три тижні стали найдивнішими в моєму житті.

Я ніколи ще стільки не гуляв весняним містом, не будуючи маршрутів, а просто йдучи навмання. Ніколи так багато не розмовляв з дівчиною, нехай навіть уникаючи занадто особистих тем зі свого боку. Ніколи стільки не жартував і не сміявся. Ніколи не купував на кожне побачення щось солодке, знаючи, що вона точно принесе з собою термос із гарячим чаєм.

Проте головне: мені ще ніколи не потрібно було докладати стільки зусиль, щоб затягнути когось у ліжко. Кожну зустріч сумніватися, чи вийде це взагалі, і переконувати себе, що вона точно не варта витраченого на неї часу. А потім не спати ночами, продумуючи способи її вразити. Як ось цей ідіотський вечірній пікнік біля річки в кінці березня.

– Напевно, з протилежного берега ми виглядаємо, неначе сектанти, – задумливо вимовляє Тіна, відпиваючи вино зі свого стаканчика.

– Що навело тебе на цю думку? Свічки? Червоне вино? Пентаграма?

– Все вищезгадане і зловісна атмосфера, як у фільмі жахів.

Зовсім забув: мені ще ніколи так не хотілося, щоб мої зусилля оцінили належно. Коли витрачаєш години на те, щоб підготувати романтичну вечерю на свіжому повітрі, чекаєш на більш захоплену реакцію з боку гості. Будь-яка інша дівчина була б у захваті від такого вчинку в моєму виконанні, а Христина помітила лише «зловісну атмосферу».

Мигцем оглянувши місце, не можу не визнати, що зазнайка має рацію. Темний ліс позаду та відблиски свічок у воді виглядають моторошно. Ми відійшли від прогулянкової доріжки не так далеко, проте людей не видно. І декілька хвилин тому неподалік нас хтось вив.

В голові ідея пікніка на березі Дніпра звучала набагато краще, ніж її втілення. Цей прокол явно не наблизить мене до мети.

– Радий, що зміг створити правильну обстановку, – намагаюся, щоб голос звучав весело. – Отже, коли я дістану бензопилу, тебе це не здивує?

– Здивує. А ось натовп зомбі, монстрів чи маніяків – ні. Це ж класика: парочка в безлюдному місці насолоджується спільним проведенням часу, раптом чує шум у кущах, хтось іде перевіряти і все, мінус один.

Різне у нас поняття про спільну насолоду. Я ніколи не відрізнявся особливим терпінням, а за три тижні та сім побачень ми з Тіною пройшли лише першу базу.

На поцілунки дівчина відповідає охоче, проте варто рушити далі, як вона нервує та відсувається. Тиснути не в моїх правилах, однак в мене не так багато часу, щоб півроку чекати дозволу доторкнутися до її колінок.

Плюс утримання діє на мій настрій не найкращим чином. Звичайно, я не збираюся зберігати вірність дівчині, з якою навіть не спав. Як і взагалі обіцяти це комусь. Концепція стосунків з одним партнером сама по собі давно застаріла.

Просто так вийшло, що з початку наших «неплатонічних» стосунків з Тіною в мене нікого не було. Занадто забігався з понаднормовими змінами на роботі та курсами німецької, навіть у тренажерний зал заганяю себе через силу. А кожен вільний вечір проводжу або гуляючи з Бойко, або навчаючись, паралельно переписуючись з нею ж.

Можна було б як мінімум відповісти на загравання панянок в клубі, де працюю. Та, обираючи між механічним сексом з кимось і сном, я вперше в житті віддаю перевагу останньому варіанту. Напевно, тому, що єдина дівчина, яку зараз дійсно хочу, вперто мені не піддається.

– Тоді, у разі чого, перевіряти підозрілий шум підеш ти, – кажу серйозним тоном.

– За сценарієм першими гинуть блондини, тож тебе це не врятує. І хіба ти не повинен сказати, що захистиш мене від будь-якої небезпеки?

– Звісно, захищу. Від кривдників та хуліганів, а з зомбі та монстрами давай якось сама.

Тільки Христина, смішно примруживши очі, збирається щось сказати, як починає звучати гучна рок-композиція на моєму дзвінку. Діставши телефон із кишені, не можу стримати приреченого видиху.

– Точно як у фільмі жахів. Це мама. Потрібно відповісти, поки вона не почала обдзвонювати морги.

Тіна киває, усміхаючись, і сильніше кутається у свій плед. Стало реально холодно. Схоже, потрібно закруглюватися.

– Ти давно не виходив на зв’язок, – лунає у слухавці, як тільки я підтверджую дзвінок.

– І тобі привіт, мамо. Вибач, багато справ.

– Настільки, що ти не можеш навіть надіслати повідомлення? Діана, між іншим, навіть в фейсбуці мене зареєструвала, а ти досі не підтвердив мою заявку в друзі!

Мама в фейсбуці? Навіть не знаю, як це пережити. Досі не відійшов від її сторінки у «Вконтакті», де вона ділиться мемами десятирічної давності та відеороликами з дивними піснями.

– Я не сиджу у соцмережах. Зате переглядаю кожну листівку, що ти відправляєш мені в месенжері. Як би інакше я дізнався про початок Великого посту та прощальну неділю? І я реально під враженням від того, як ти вмістила притчу про блудного сина в одну картинку.

З вуст Тіни виривається смішок, хоча вона вдає, ніби не прислухається до розмови. З усіх куплених мною фруктів вона чомусь вибрала банан і зараз незворушно їсть його, дивлячись на річку. Нічого еротичного дівчина не робить, та мої думки все одно несуться не туди.

– Прощена неділя, а не прощальна. Денисе, дівчатка за тобою скучили. Приїдеш до нас на вихідні?

– На цих не зможу, в мене робота.

– Ти так і не звільнився? – обурений тон матері знову змушує мене зосередитись на розмові. – Ми ж це обговорювали! Астрід відкрила тобі рахунок, можеш брати гроші звідти.

Це нагадування діє на мене, мов стрибок у ополонку. Про всяк випадок роблю гучність на телефоні мінімальною.

– Так, ми це обговорювали. Тема закрита.

– Синку, ти ж знаєш, що я хочу, як краще… – починає мама, і я розумію, що далі слід чекати на цілу тираду.

– Я ціную твою думку. Але вирішу сам.

– Ти взяв репетитора? Якщо ти не здаси тест…

– Здам. Це все, про що ти хотіла поговорити?

Сам хмурюся від грубості у своєму тоні, проте пом’якшити розмову не встигаю.

– Вона прилітає у суботу, – каже мати, витримуючи драматичну паузу. – Зупиниться у нас.

– То ось чому ти хочеш, щоб я приїхав на вихідні? – запитую, не приховуючи злості.

– Денисе, не треба так…

– Мені пора.

– Стривай, – мама сумно зітхає. Через цей звук я вже не можу кинути слухавку, як нервова істеричка. – Тобі треба бути на місці у вівторок о десятій ранку.

Треба ж. Я тільки зараз усвідомлюю, що березень дійсно добігає кінця. Як час міг пролетіти так непомітно? У лютому кожен день здавався мені нескінченним.

– Буду.

– Я люблю тебе, синку. Спасибі.

– Аналогічно. Передавай привіт сестрам.

Кидаю телефон на покривало, ніби він винен у ситуації, що склалася. Обхоплюю руками коліна та кладу на них голову, спостерігаючи за течією річки. Мовчання затягується, проте порушувати його в мене настрою немає.

– Схоже на морський пляж? – раптом питає Тіна.

– Що?

– Ну, тут. Пісок, вода, зловісна атмосфера.

Кидаю здивований погляд на дівчину, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде розмову.

– Напевно. Якщо ігнорувати трасу на протилежному березі.

– Ніколи не була на морі.

– Правда? Чому?

– Не було можливості. Хочу виправити цим літом. Ми з Катею та Софією домовилися поїхати.

Хіба в двадцять першому столітті хтось не має можливості поїхати на відпочинок хоча б на вітчизняні курорти? Стоп. Жодних розпитувань про особисте життя, секрети минулого та плани на майбутнє.

Це вже новий рівень інтересу. Не хочу, щоб Христина вирішила, ніби у мене щодо неї серйозні довгострокові наміри. Подібні теми я швидко зводжу нанівець.

– Катя та Софія – ті твої два мушкетери, з якими ви постійно разом в універі?

– Ага. І живемо в одній кімнаті у гуртожитку. Мої Д’Артаньян та Атос.

Згадавши нашу першу розмову, усміхаюся.

– А ти тоді хто?

– Ти як вважаєш?

Цікавість дівчини мене веселить, тож вирішую поміркувати над питанням. Перша думка – Міледі, але ні. Нехай Тіна розумна, яскрава і вродлива, в ній немає жорстокості та підступності. В деяких речах вона наївна, мов дитина. Наприклад, у рішенні зустрічатися зі мною.

Яких там ще персонажів вигадав Дюма? Констанцію? Та завжди здавалася мені нудною і надто ванільною, а моя зазнайка попри всі переваги точно не солодкаво мила.

– Думаю, ти теж Рішельє, – виношу вердикт, повернувшись до Христини.

Судячи з посмішки та сяючих очей, відповідь їй подобається. Ну хоч десь мої пізнання в класичній літературі, що втовкмачувалися в голову бабусею-вчителькою, стали в пригоді.

Посунувшись ближче, обнімаю Тіну, сховавши обличчя в її волоссі. У відповідь вона ділиться своїм пледом, вклавши голову мені на плече.

Не знаю, скільки ми так сидимо, але напруга, що виникла через розмову з мамою, потроху минає. Ловлю себе на думці, що міг би провести так усю ніч, і вона мені дуже не подобається.

Досить уже цієї рожевої романтики. Я тут не за цим. Варто хоч би пробний штурм влаштувати.

Обережно кладу свою долоню на ногу Тіни, відзначаючи, що в капронових колготах і сукні вона явно замерзла. Потрібно наступного разу попереджати, щоб одягалася тепло та зручно, якщо поведу її на тривалу прогулянку. Хоча яка мені справа взагалі до її комфорту? Знову відволікаюся на дурню.

Рухаюсь рукою вниз, туди, де сукня закінчується. Трохи піднявши тканину, починаю ніжно малювати на коліні дівчини зірку, після чого «обвожу» її в коло. Тіна спостерігає за моїми діями з цікавістю, не зупиняючи. Ну хоч щось. Закінчивши «малюнок», повторюю те саме, вже починаючи з місця на кілька сантиметрів вище.

– І що ти робиш? – запитує Христина, коли я приступаю до четвертої зірки. В її голосі чується тривога, тож вирішую не ризикувати. Кладу долоню на іншу ногу дівчини, знову починаючи з коліна.

– Малюю пентаграми, – відповідаю невимушено. – Якщо вже сьогодні ми сектанти.

– Збираєшся когось призвати чи вигнати?

Зупинившись на четвертому малюнку, повільно починаю п’ятий, дійшовши до середини стегна Тіни. Коли йду ще вище, очі дівчини прикриваються. Переношу долоню на ту ж висоту на іншій нозі й починаю креслити зірки, але вже спускаючись униз. Притуляюсь до Христини ще ближче, шкодуючи, що зараз вона не сидить в мене на руках.

– І те, і те, – тихо кажу їй на вухо. – Остаточно вигнати мстивий дух платонічних стосунків, який постійно витає десь неподалік. А покликати основний інстинкт.

– Не вийде.

– Гадаєш?

Легко торкаюся губами вушка Тіни, викликавши у неї зітхання. Вільною рукою, яка до цього лежала на талії дівчини, починаю гладити її по спині, піднімаючись до лопаток.

– Люди не мають інстинктів.

– Тобто?

– Інстинкти – це вроджені програми, які ти виконуєш навіть мимоволі. Часом це змушує жертвувати логікою та здоровим глуздом, абсолютно не зважаючи на власні інтереси. Наприклад, птахи годують підкинутих у гніздо дитинчат зозулі, бо ті ширше розкривають рота. А їхні рідні діти вмирають з голоду.

Всю промову Христина випалює на одному подиху, втім очей не розплющує. За цей час я встигаю розв’язати і стягнути з неї шарф, відкривши доступ до шиї та ключиць. Після серії поцілунків ненадовго завмираю губами на улюбленому містечку, зауважуючи, як прискорюється пульс дівчини.

– Коли в тебе є інстинкти, то вчитися не потрібно, але й змінити цю програму ти не в силах, – відновлює Тіна розповідь голосом, що злегка переривається. – Ось котики з народження вміють вбивати, а люди не вміють нічого. Є пара рефлексів, але до року вони зникають. Чим складніша тварина, тим краще вона повинна пристосовуватися до нових обставин, тому природа залишила їй лише начерки. А, ні, один інстинкт є. Всі люди на планеті під час несподіваної зустрічі з приємною їм людиною піднімають брови на півсекунди.

До того моменту, як Тіна затихає, я перестаю вдавати, що креслю якісь пентаграми, почавши просто повільно пестити ноги дівчини. Все частіше зупиняюся на внутрішніх сторонах стегон та під колінами, виявивши, що їй це подобається. Як і поцілунки в шию, яку вона сама почала підставляти під мої губи.

– Хочеш сказати, що люди можуть контролювати кожен свій інстинкт? – шепочу, знов торкаючись вушка Тіни. – А як же пристрасть?

– Це інше. Нею можна керувати, – каже дівчина, але її трохи тремтячий голос мене надихає.

– Впевнена, зазнайко?

Легко підштовхую Тіну на підстилку та нависаю над нею. Нагадуючи собі, що не варто поспішати, завмираю в такій позі, дивлячись дівчині у вічі. Коли через якийсь час вона нервово облизує губи, приймаю це за знак. Цілую спочатку ніжно, поступово дозволяючи собі все більший натиск, з захопленням відзначаючи, як Тіна його підхоплює.

Коли долоні її переміщуються мені на спину, залишком розсудливості я намагаюся вирішити, варто продовжувати чи ні. Збудження, що кипить всередині, швидко схиляє мене до позитивної відповіді.

Прохолодне покривало на пляжі точно не найкраще місце для нашого першого разу, та не руйнувати ж момент. Головне – перетнути цю межу, а вже потім можна викликати таксі до найближчого готелю.

Затвердивши уявний план, знову переключаю всю увагу на поцілунки. Трохи відсторонившись, розстібаю легке пальто Тіни, запускаючи під нього долоню. Вже прикидаю, як обережно перекласти дівчину так, щоб опинитися між її ніжками, коли мій телефон, що лежить поряд, сигналізує про повідомлення.

Ми з Христиною повертаємо голови на екран разом, і до того, як він згасне, встигаємо прочитати текст: «Чекаю тебе об 11, левенятко. Захопи вершки».

Христина, 25 вересня 2013 року

Півтора тижня пройшли чудово. В університеті я з перебільшеним інтересом слідкувала за кожним словом Сашка. Дивилася теж тільки на нього, сподіваючись, що погляд демонструє закоханість, а не нудьгу. Вдома готувала улюблені страви хлопця та підтримувала такий порядок, що реанімації позаздрили б.

Стратегія виявилася успішною, адже поступово він почав відтавати. Навіть перестав нагадувати про мою втечу на корабель, що тішило.

Денис, як і раніше, сидів поруч на парах, але припинив звертати на мене будь-яку  увагу. Не дражнив на заняттях, не удостоював поглядом, навіть не дихав у мій бік.

Особливих труднощів це йому, вочевидь, не становило. Зате я привітала себе з тим, що була права, і сама винна в тому, що провокувала в Денисі цікавість. Варто було показати, що мені байдуже, як він передумав зі мною зближуватися.

Якби Саурецький ще місце змінив, було б просто чудово. А то всі ці випадкові зіткнення на кшталт дотиків плечима чи руками мене нервували. Жахливий одеколон хлопця – особливо. Цей запах ніби не хотів вивітрюватися з моїх легень. Я відчувала його навіть вдома, що перетворилося на якийсь психоз.

Ще більш дратівливими були сни, в яких з’являлися все відвертіші картини. Подібне я вже проходила три роки тому, коли Денис під час нашої першої розмови підійшов до мене, взяв за підборіддя і стер серветкою червону помаду з моїх губ. А потім покликав на побачення.

Я відмовилася, після чого ми довго не спілкувалися. Зате той дотик запам’ятала виразно. Настільки, що відчувала його у сновидіннях, в яких сюжет розвивався набагато розпусніше.

Вирішивши, що тілесні бажання мені все ж не чужі, я навіть погодилася зустрічатися з главою студентського студпарламенту. Принаймні, він подобався мені інтелектуально. А ось коли дійшло до поцілунків, я нічого не відчула. Навіть думала, що Артем був правий, назвавши мене фригідною.

Поки перші десять хвилин наодинці з Денисом не зірвали мені дах так, що я готова була віддатися йому в Будинку культури на підвіконні за шторою. Через недосвідченість такий сплеск збудження застав мене зненацька, дуже злякавши. Тільки потім я поступово навчилася це контролювати.

Але зараз все стало ще гірше. За ніч я могла декілька разів прокидатися в поті, палаючи від еротичних снів. Сашко сонно просив мене перелягти, щоб не заважати йому відпочивати. В результаті я фактично перебралася в кімнату для гостей.

Незважаючи на спокусу, вперто протистояла бажанню торкнутися себе, сподіваючись, що це допоможе мені захотіти нареченого. На жаль, поки що при думках про його близькість пристрасть не розгоралася, а зникала.

Я настільки виснажилася, що у п’ятницю мої кола під очима помітив навіть старший Поляков. Довелося списати все на слабкість через можливий початок застуди. Олег Борисович дав відгул, доручивши своєму водієві завезти мене до аптеки, а потім додому.

Вирішивши не сперечатися, я попрощалася з Сашком і поїхала в квартиру. В аптеці купила лише упаковку солодких аскорбінок, які їла одну за одною, поки не заснула під відео улюбленого наукового каналу Полякова.

Хлопець повернувся додому лише близько дванадцятої, розбудивши мене шумом від копирсання ключем в замку. Робочий день у нас закінчувався о восьмій, так що додому він явно не поспішав. Не знаючи, чи маю право злитися, я вийшла в коридор.

– Думав, ти вже лягла, – пояснив Сашко, роззуваючись. – затримався з батьком на переговорах.

– Голодний?

– Поїв у ресторані.

– Чай будеш?

– Я спати. Тобі краще?

Питання мене порадувало. Звичайно, моя хвороба була вигаданою, але турботу з боку Сашка відчути хотілося. Те, що він піклувався про мене, з самого початку відрізняло його від Дениса. Саурецького завжди цікавив виключно він сам, а інтерес до моїх потреб колишній лише вдавав. Сам в цьому зізнавався.

– Так, краще. Дякую, що запитав.

– Тоді не залишай безладу. Ти знаєш, як я до цього ставлюся.

Зайшовши до спальні, Сашко зачинив за собою двері. Я залишилася дивитись на невимиту чашку на столику біля дивана. Ні сліду теплих почуттів до нареченого не залишилося.

Отже, очікується ще один раунд цього дитячого садка з причіпками та грою в мовчанку? Захиститися можна тільки від озвучених звинувачень, а почуватись винною без оголошеної офіційно причини мені вже набридло.

Я схопила чашку і віднесла до раковини, шпурнувши туди так, що мало не розбила. Потім різко відчинила двері в спальню, змусивши Сашка здивовано підняти голову від ноутбука. Чудово він зібрався спати.

– Що трапилося? – поцікавилася я сердито.

– Нічого.

– Тобто ти просто так затримався на три години без попередження, а зараз втік від розмови? Чи мені потрібно твої думки прочитати?

– Ми пройшли на стажування в INNET.

Заява Сашка змусила мене завмерти. Тобто він через це у такому дивному настрої? Я вже почала боятися, що до нього дійшли чутки про нас із Денисом.

– Ти не казав, що подавав заявку.

– Хотів перевірити свої сили.

– І що, нас обох взяли? Правда?

– Так. Я ж сказав.

– Думала, результати другого етапу будуть відомі наступного тижня.

– Мабуть, перевірили раніше.

Не зумівши стримати захопленого вигуку, я стрибнула до Сашка на ліжко. Зачинивши ноутбук, відкинула його вбік і залізла на хлопця, обхопивши стегнами. Подарувавши нареченому швидкий поцілунок, уперлася підборіддям в схрещені пальці, допитливо дивлячись на нього.

– Давно не бачив тебе такою радісною, – трохи розгублено промовив Сашко, акуратно заправляючи мені за вухо пасмо волосся.

– Це ж чудово! Ми такі круті! А коли початок?

– Через два тижні. Професор Янковський сказав, щоб ми владнали справи на нинішніх місцях роботи.

Посміхнувшись ще ширше, я знову поцілувала хлопця, на цей раз відвертіше. Але він несподівано відсторонився.

– Христю, боюся, ти мене неправильно зрозуміла. Я не можу залишити посаду в сімейній компанії, адже я її успадкую. Батько тільки-но довірив мені самостійно укласти угоду. Як свою наречену прошу тебе теж залишитись на нинішньому місці.

Відчуття було, ніби мене, щасливо літаючу в хмарах, з усієї сили шмякнули об землю. Підвівшись з ліжка, я відійшла до вікна, щоб Сашко не бачив виразу мого обличчя. Без сумнівів, воно було далеким від привітного.

– А якщо я скажу, що не хочу?

– Коли ми закінчимо бакалаврат, зможемо нормально працювати. Я зроблю тебе своєю помічницею. І зарплатня, і кількість обов’язків збільшаться у рази.

– Тобто, я буду секретарем, як зараз?

– Моєю правою рукою. Ти дуже розумна та відповідальна. Кому я ще можу довіряти, як не коханій дівчині, з якою збираюся все життя прожити?

В інший момент я зраділа б компліменту та приємним словам – не так часто Сашко їх говорив, але зараз кожна його фраза ніби перекривала мені кисень. На перший погляд все логічно: якщо є можливість працювати на благо своєї родини, навіщо від цього відмовлятися?

Та й офіс INNET знаходився на іншому кінці міста. Відвозити мене Сашко банально не зможе, доведеться діставатися з двома пересадками і витрачати на дорогу туди-сюди години три на день.

Всі ці аргументи розбивалися об один, головний: я хотіла побудувати кар’єру аналітика, а не присвячувати молодість роботі на компанію Полякових та продовженню їхнього роду.

Проте який в мене вибір? Свій життєвий шлях я вже давно обрала. Там не було ні професії мрії, ні спілкування з легковажним колишнім. Тим паче, обидва ці пункти пов’язані.

Колись саме Денис порадив мені замість дипломатії, в якій я почала розчаровуватися, звернути увагу на аналітику. Згадка про це майоріла на краю моєї свідомості щоразу, варто було зайнятися прогнозуванням. Мов ще одна невидима нитка, яка прив’язувала мене до Саурецького. Порвавши її, я зроблю правильно.

– Добре. Я не піду, – кожен звук лягав тягарем на серце.

– Ти справді зробиш це заради нас?

Йому що потрібно мільйон підтверджень? Я знесилено кивнула, після чого Сашко з задоволеним виглядом мене обійняв. Мені ж здалося, що на шиї зімкнувся капкан.

– Ось це Христина, яку я люблю.

– Ми так і не додивилися той фільм про рослини. Давай я зроблю щось перекусити. Посидимо разом ще кілька годин.

– Нам завтра рано вставати на медкомісію…

– Відмовляєш мені у спільному проведенні часу?

– Ні. Допомогти з їжею?

– Я сама. Поки налаштуй все.

Втікши на кухню, щоб побути наодинці, я почала робити бутерброди, повторюючи собі, що успішні стосунки – це постійний пошук компромісів. Прийшла сумна думка, що коли двоє вічно йдуть на поступки, то вони обидва не одержують, чого хочуть. Виходить, обоє нещасні.

Цинічний внутрішній голос зазначив, що у стосунках з Сашком взагалі-то лише мені доводиться обмежувати свої інтереси. Здоровий глузд тут же заперечив, що іноді це на краще, адже Дениса я жадаю в рази сильніше за стажування в компанії мрії. Але почуття образи змусило всіх заткнутися, справедливо констатувавши, що в результаті я не отримую взагалі нічого.

Денис, 31 березня 2011 року

«Левенятко». Так тупо мене називає лише одна людина на планеті. Виключно через те, що знає, як це мене дратує.

Схоже, моїм життям став керувати закон підлості. Як інакше пояснити, що Марина вирішила з’явитися саме тоді, коли я наближався до довгоочікуваної мети? Якщо у світі існують відьми, то моя колишня точно до них належить.

Як тільки екран телефону гасне, Христина прибирає руки з моєї спини, намагаючись максимально відсторонитися. Не без роздратування відпускаю її. Сівши, намагаюся прикинути, як згладити ситуацію.

– Це…

– Прекрасний вечір, дякую, – перебиває мене Тіна. – Але я дуже втомилася та поїду додому.

Щойно втомленою вона не виглядала. Отже, знову включила режим «горда і неприступна».

– Твоє право.

Речі ми збираємо у крижаному мовчанні. Те, що Христина виявляється такою ж швидкою на висновки, як усі дівчата, очікувано, та чомусь все одно мене злить.

Бойко реально чекає, що я буду виправдовуватися за те, чого навіть не робив? Враховуючи, що сама тримає мене на голодному пайку? Якщо вона так і з Сидоренком чинила, то мені шкода бідолаху. Потрібно було не погрожувати йому, а поспівчувати.

Всю дорогу до станції метро ми проходимо, не порушуючи тиші. Біля сходів, що ведуть до входу, дівчина зупиняється і повертає до мене голову. Такою відстороненою я її ще не бачив. Ні відлуння почуттів на обличчі, ніби переді мною робот, а не жива людина.

– Денисе, схоже, ми одне одного не зрозуміли, – вимовляє Христина  беземоційним тоном.

– Вочевидь, ні.

– Ти був правий, кажучи, що дуже мені подобаєшся, – на цих словах голос дівчини здригнувся. – Я попереджала, що погана у стосунках, і мені потрібен час, щоб до тебе звикнути. Але бути однією з багатьох для мене принизливо. Так я не хочу.

– А як хочеш?

– Без кіношних драм, скандалів та ревнощів. Хочу взаємної довіри та моногамії.

Витримую уважний погляд Христини, хоча всередині назріває відчуття, ніби мене намагаються загнати в клітку і замкнути там, викинувши ключа.

– Хіба не всі чоловіки за природою полігамні? – ззапитую перше, що спадає на думку, щоб виграти час.

– Це міф, – відповідає дівчина, схрестивши руки на грудях. – З погляду еволюції саме жінкам потрібно багато партнерів, щоб збільшити шанс на здорове потомство. І не буває в рамках одного виду, щоб самці були полігамними, а самки – навпаки. Просто багатьом чоловікам зручно виправдовувати свою слабохарактерність «природою» та «інстинктами».

Намір звично перевести неприємну розмову на жарт зник. Як я взагалі виявився втягнутим у стосунки, де більше місяця не отримую нічого, крім поцілунків? А тепер ще й такі заяви? Потрібно закінчувати з цією маячнею.

– Вважаєш мене слабохарактерним?

– Навпаки. Тому ти маєш вирішити, чи я варта того, щоб відмовитися від інших, поки ми разом. І якщо так, то тримати слово.

– Тобто мені заприсягтися у вічній вірності після декількох побачень? – запитую саркастично. – Що далі? Ще один поцілунок, і я повинен зрозуміти, що ти – кохання всього мого життя? А якщо раптом допустиш мене до другої бази, то відразу зробити тобі пропозицію про заміжжя, спільну іпотеку, трьох дітей і цуценя лабрадора?

– Краще хаскі, – відповідає шатенка спокійно.

– Що?

– Я збираюся завести хаскі, а не лабрадора. Ні, брехати не потрібно. Секс для мене – важливий крок. Але навіть якщо ми розійдемося на наступний день після нього, я не хочу шкодувати про наші спільні спогади, думаючи, що в тебе весь цей час був ще хтось.

Той факт, що Бойко так легко тримає себе в руках, коли в мене всередині вирують емоції, страшенно бісить. Все взагалі має бути з точністю до навпаки.

– Думаю, річ в іншому. Христино, ти далеко не перша дівчина, яка намагається піднести ніч із собою на п’єдестал, чекаючи, що після цього я буду прив’язаний до неї назавжди. Тому твій план морити мене голодом, а потім почастувати черствим сухарем, щоб я був вдячний все життя, заздалегідь приречений на провал.

– Я ніколи не... Ти ж сам погодився почекати, поки ми не дізнаємося один одного краще!

– Повір, якби я знав, що ти будеш мене без причин динамити, ніколи не запропонував би зустрічатися.

– А якби я знала, що «зустрічатися» для тебе означало просто внести мене до списку дівчат, яких ти відвідуєш за настроєм, ніколи не погодилася б витрачати на тебе свій час, – парирує Христина холодним тоном.

– Ти навряд чи потрапила б до мого списку. Для цього необхідно мене вразити.

– Наприклад, дістаючи тобі номери чергових ідіоток, з якими ти захотів переспати? Твоя правда, на таке я не здатна.

Вигляд у Христини стає якимось вразливим, а у погляді читається розчарування. Мною, вочевидь. Переконую себе, що мені начхати. Вибачатися тим паче безглуздо, якщо вже вирішив з нею порвати. Проте від кома, що виник у горлі, стає складно вдихнути.

– Можу тільки поаплодувати, – тихо вимовляє Бойко, перериваючи паузу. – Я встигла повірити, що в тобі є щось, крім гарної обгортки, і що я цікавлю тебе не лише як чергова дівчинка на пару ночей. А за побачення дякую, було весело. Далі не проводжай.

Спостерігаючи за тим, як стрімко віддаляється Христина, намагаюся перетворити розгубленість на злість. Чекає, що після її промови я за нею побіжу? Благатиму не кидати? Та скатертиною дорога. Тільки бабських істерик не вистачало заспокоювати.

Усвідомлення, що контроль над бесідою втратив саме я, лише посилює поганий настрій. Сам винен, що настільки розігрів свій інтерес до Бойко. Чим більше думаєш про конкретну дівчину, тим складніше потім відмовлятися від ідеї її завоювати.

Замість того, щоб місяць ходити навколо неї, мені потрібно було після першого ж облому переключитися на інших. Що я отримав, сконцентрувавшись на Христині? Тільки виніс мозку.

З задоволенням повернуся до ідеального сексу без зобов’язань. Вся ця хрінь з «серйозними моногамними стосунками» не для мене.

На годиннику вже дев’ять, а пентхаус Марини розташований за пів години ходьби. Якщо вже через неї я втратив можливість переспати з Христиною, нехай компенсує. Викинувши речі, які залишилися з пікніка, вмикаю музику в навушниках на максимум. Намагаюсь викинути з голови всі думки про Бойко. Але одна ніяк не йде.

Від метро до гуртожитку кілька кварталів, і хоча район там спокійний, вже темно. Мало хто зверне увагу на привабливу дівчину, яка йде одна. Твою ж. Прораховую, що таксі поїде в об’їзд, тому я навряд чи наздожену Бойко. Роздратовано зітхнувши, набираю номер Кості.

– Ти зараз у гуртожитку?

– Так, а що?

– В мене до тебе прохання. Незвичне. Якщо нічого не питатимеш, з мене пиво.

– Ящик, – відразу відгукується друг.

Спочатку думаю просто попросити його зустріти і провести Христину, адже він її знає. Та якщо зараз назву це ім’я, від тупих розпитувань нікуди не дінуся.

– Домовилися. Зможеш хвилин через п’ятнадцять бути біля метро? Звідти має вийти дівчина в чорному пальті, і піти в бік гуртожитку. Довге розпущене волосся. Фіолетовий шарф. Напевно, буде засмучена.

– Ага, запам’ятав. Що мені робити? Втішити її? – цікавиться Костя енергійно. Ідіотська ідея була просити його про допомогу.

– Простеж, щоб вона дійшла до гуртожитку без пригод. Не підходячи ближче, ніж на десять метрів, – навіщось додаю я.

– І щоб про це ніхто не дізнався?

– Схоплюєш на льоту.

– Тоді до пива вступи мені Ритусю і дай її номерок.

Намагаюся опрацювати запит, проте асоціацій жодних не виникає. Начебто не знаю нікого з таким ім’ям.

– Ритуся?

– Така руденька бестія з філфаку. Маргаритка Марго. Ти часто до неї в кімнату навідувався.

Її так звати? Дивно, що я про це забув. Або взагалі не питав.

– Без проблем. Набери, як проведеш.