Майстри поганих побачень

Розділ 1. Зустріч з об’єктом Іванна В житті потрібно займатися тим, що в тебе добре виходить. Ніякого часу світу не вистачить, щоб розвинути всі навички – тому бери одну й доводь її до ідеалу. Через 10 тисяч годин ти станеш високооплачуваним спеціалістом, за право роботи з яким люди будуть битися. Саме так мене навчав батько, додаючи, що бачить мене в ролі фінансового аналітика своєї компанії. Щоб не сваритися з татом, я вступила на обраний ним факультет, проте весь вільний час витрачала на вдосконалення свого справжнього таланту: випробування нервів хлопців на міцність. Це не настільки просто, як здається. Розлютити парубка настільки, щоб він хотів тебе придушити, а через секунду вже розтанув від того, наскільки мило ти кліпаєш очима – то даний Богом дар. Тому гріх було його не монетизувати. Ні, не так, як ви подумали. Всього за рік я стала найвідомішою майстринею поганих побачень у місті. Кинуті дівчата наймають мене, щоб перетворити життя своїх колишніх на пекло. Спочатку хлопці ведуться на мою зовнішність та вдавану зацікавленість ними, а потім страждають, коли красуня, про яку вони мріють ночами (тобто я), починає з’їдати їхній мозок чайною ложечкою. З гордістю можу зазначити, що понад місяць поруч зі мною не витримував ніхто. А на сьогоднішню жертву в мене всього два тижні, бо хочу встигнути виконати замовлення до Нового року. Попиваючи коктейль в елітному барі, я кидала фірмові фліртуючі погляди в бік свого об’єкта. Виглядав хлопець типовим мажором років двадцяти: брендовий одяг, стильні щетина й зачіска, білозуба посмішка та аура самовпевненості, що весь зал заповнювала. Не кавалер, а мрія. Якщо не враховувати, що він жорстокий зрадник, який покористувався доброю наївною провінціалочкою, а потім кинув перед днем народження. Вислухавши історію бідної дівчинки, з якою мене познайомила найкраща подруга, я зробила замовниці знижку в половину від звичайної ціни. Й безкоштовно допомогла б, але якщо підуть чутки про мою щедрість, потім всі захочуть нею скористатися. Ні, краще вже ті гроші на благодійність віддам. Взагалі я роблю це не заради прибутків, але будь-яка праця повинна мати свою вартість, інакше не цінується. Після чергового обміну поглядами мажор нарешті здогадався відставити келих та підійти до мене. Чудово, бо косоокість, яку я ледь через нього не заробила, дуже нашкодила б в моїй діяльності. – Ну привіт, крихітко, – хлопець нахабно поклав руку мені на коліно. – Санта почув твоє найзаповітніше бажання, і ось він – я, твій подаруночок. Не пам’ятаю, щоб замовляла спілкування з самозакоханим бабієм. Господи Боже мій, ну що за тупий підкат він використав. Так, потрібно зосередитися. – Дивно, бо я ще не склала свій список бажань на Новий рік, – хіхікнула, покліпавши накладними віями. – Можу поділитися своїм. Там тільки один пункт. Я натякну: там є ти, я і ліжко. – Тут не ліпше місце, щоб розкривати такі секрети, не вважаєш? – Читаєш думки, кицю. До тебе чи до мене? Вау. Нічого собі, як розігнався. Зупинивши долоню, що поповзла вище, я мило усміхнулася, подумки з усієї сили заганяючи туди нігті. – До тебе. Якщо зможеш мене завтра вразити. О восьмій вечора в ресторані «Ла-Ринконада». – Маленька, я не перебірливий, але займатися таким в публічному місці… Прекрасно, він ще й тупий. Що тут скажеш: спочатку дівчата добровільно обирають телепнів, а потім жаліються, що вони їх не цінують. Принаймні, свого часу я зробила саме цю помилку. – Спочатку зводи мене на побачення. – А, ти з таких… Встань і повернися. – Навіщо? – Хочу подивитися, чи ти варта мого часу. З посмішкою, що застигла на обличчі, я покрутилася перед цим нахабним покидьком. Ну почекай, ти ще переді мною на колінах поповзаєш! Оглянувши мене, мажор схвально хмикнув. Звісно, бо одягалася я чітко за інструкціями замовниці. Сукня ледь прикриває сідниці, шпильки вульгарно високі, виріз на межі пристойності й постійно намагається її перетнути, а замість теплого пальта – коротенька шкіряна куртка. В сніг та мінус десять! Про макіяж взагалі мовчу, такою легкодоступною дівкою я ще не виглядала. Але, якщо клієнтка не помилилася, саме так і має виглядати та, що вразить її колишнього. – Непогано. Бачив і краще, але за відсутності вибору… Добре, дорогенька, розважимося завтра. – Чекатиму з нетерпінням. Ось моя візитка. Прихопивши сумочку й куртку, я попрямувала на вихід, голосно цокаючи підборами. Навіть сам не додумався мій номер взяти, ідіот. Але нічого. Чоловіки – вони як діти. Поки гарна іграшка не далася їм в руки, будуть постійно хотіти її отримати. Мажорчик вже на гачку, просто сам про це ще не знає. *** Мирослав Проводжаючи дівчину поглядом, констатую, що дарма оцінив строки виконання замовлення в цілих півтора тижня. Такими темпами й трьох днів буде достатньо. – Ну так що, впораєшся? – питає Ярема, мрійливо дивлячись вслід своїй колишній. – Легко. Але є одна проблема. – Яка? – В мого друга виявився катастрофічно поганий смак на дівчат. Як ти взагалі з такою зв’язався? Це ж дно. За три роки роботи я зустрічав багато панянок, які багато чого готові були витерпіти заради грошей, але навіть вони спочатку встановлювали рамки. А тут… Ніздрі моєї цілі тремтіли від гніву, губи були тісно зжаті, зіниці звузилися від неприязні, проте вона продовжувала відповідати фліртом на відверті домагання. З таким поганим вмінням приховувати власні емоції не бачити їй успіхів на шляху до офіційної утриманки тупого зніженого мажора. – Ей, не кажи так про мою майбутню дружину! – Зроблю вигляд, що цієї дурні не чув. – Ти зрозумієш, коли сам закохаєшся. Моя Іванка дивовижна! Гарна, приваблива, вродлива… Друг підвис, підбираючи слова. Ні, якщо змити весь той бойовий камуфляж та переодягнути, то виглядати вона буде доволі непогано. Проте такі дівчата йдуть іншим шляхом: лягають під ніж пластичного хірурга, щоб зменшити ніс, накачати чимось вилиці й зробити губи, мов у качки. Ця ще, схоже, просто грошей не назбирала. – ...миловидна, розкішна, прекрасна, – пропоную варіанти. – Точно! Все так! – І всі ці синоніми до «хочу її» – прямо показник справжніх почуттів. Тобі не вона подобається, а ідея того, що така гарна лялька буде саме твоєю. – Багато ти розумієш. – Та вже побільше деяких. – Ти ж не відмовляєшся від угоди? Змусиш її зрозуміти, що гроші – то не головне? Допивши сік, що мав імітувати алкоголь, кидаю погляд на годинник. Вранці з малими на репетицію, тож тут робити більше немає чого. – Я тобі хто, Святий Миколай, щоб дива творити? Таких дівчат не зміниш. Будь-який урок з її голови вивітриться, як тільки побачить шанс витрясти подарунок з чергового багатія. Але то вже твої проблеми. Ти оплату в дитячий центр перевів? – Так, поки ви балакали. І святковий стіл вже замовив, як обіцяв. Тепер твоя черга домовленість виконувати. А куди ти поведеш завтра мою Іваночку? – Не люблю розповідати деталі місії до її виконання. Потім одразу все дізнаєшся. Мені час. Справ дійсно багато. Потрібно домовитися з дядьком Арсланом, щоб підіграв, нагнати в кафе «масовку», повісити банер… Взагалі чудово, що панночка одразу забажала побачення в одному з найдорожчих ресторанів Києва. На цей випадок в мене є перевірений сценарій. Чекає на тебе, красуня Іванка, величезний сюрприз. Розділ 2. Незабутній ресторан Іванна Моя бабуся виходила заміж шість разів і переконувала, що кожен зі шлюбів був щасливим. Просто чоловіки, які закохувалися в веселу та компанійську акторку театру, рано чи пізно хотіли перетворити її на звичайну тиху домогосподарку. Тому ба розробила ефективну стратегію, як штовхнути «супутників життя» до розлучення так, щоб вони самі його ініціювали, почувалися через це винними та залишали після шлюбу все спільно нажите майно. Ними нажите, бо зарплатні далеко не найвідомішої актриси театру імені Івана Франка ледь на їжу вистачало. Нинішнє багатство моєї родини – то результат мудрого підходу до любовних справ бабусі Валі. Вона була моїм гуру в стосунках, навчивши головному: чоловіка потрібно спочатку закохати в себе, а потім вже демонструвати свої капризи. Дозовано, якщо хочеш втримати. Необмежено – коли потрібно відштовхнути. Звісно, в моїй роботі про закоханість не йшлося, але у хлопців це поняття так переплетено з бажанням, що майже тотожне. Отже для сьогоднішнього побачення в ресторані я одягла довгу обтислу червону сукню з таким відвертим вирізом на спині, що один необережний рух загрожував продемонструвати всьому світові мої сідниці. В такому вбранні важко виглядати велично, а не вульгарно, але мені вдалося. Зібране доверху волосся відкривало тонку шию, очі підкреслювали професійні «смокі», губи, підфарбовані в тон вбрання, так і хотілося поцілувати. Чмокнула б дзеркало, але воно було не моє. Об’єкт заявив, що сам за мною заїде, тож довелося давати адресу ліпшої подруги, яка зазвичай допомагала мені в подібних справах. Саме під її будинком потім і караулили деякі особливо ображені хлопці. – Він написав, що вже внизу, – обернулася я до Юлі, що спостерігала за мною, попиваючи чай в улюбленій плюшевій піжамі. – Побажай мені успіху. – Бажаю тобі розважитися з цим замовленням, адже воно стане твоїм останнім. Я знайшла хлопця, що ідеально тобі підходить і доведе, що не всі вони схиблені на зовнішності та інтимі. – Ти ж забрала собі єдиний такий екземпляр. Чи вступиш мені Яремочку? – Не можу, бо він вже шалено в мене закоханий, а я відповідаю за всіх, кого приручила. От як за тебе. Тому познайомлю вас з Мирончиком на Новий рік. – Ярема, Мирон – де ти знаходиш таких? – Сказала Іванна. Хмикнувши, я попрощалася з подругою і повільно попрямувала на вулицю. На таких підборах іншого варіанту пересування просто не було. Спроби Юлі налагодити моє особисте життя не дивували: як тільки у неї з’являвся хлопець, вона одразу намагалася «ощасливити» мене. А потім ридала на кухні, коли чергові стосунки розпадалися. Саме там ми свого часу придумали план помсти її колишньому, який став моєю першою «жертвою». Я очікувала, що нинішній об’єкт заїде за мною на тій синій «бентлі», фото якої повно на його сторінці в соцмережі, але внизу стояло лише звичайне таксі. Дверцята мені ніхто, звісно, не відчинив, тож довелося залазити на заднє сидіння самій, привітно посміхаючись мажору. – Ти запізнилася, – пробурмотів він, не відриваючи голови від телефону. – Краса потребує часу. А чому ти не за кермом? – Побоявся ризикувати своєю дівчинкою. Ти ж вибрала таке дивне місце. Знаєш, я спочатку не думав тебе нікуди запрошувати. Сама розумієш, скільки отримую таких пропозицій. Та потім подивився, куди саме ти захотіла сходити, і мені стало цікаво. Ще ніколи не бував в таких закладах. Здається, фото з десятків подібних місць я у нього на сторінці бачила. Напевно, має на увазі цей конкретний ресторан. – О, ти будеш в захваті! Я вечеряю там постійно. – Правда? І що саме тобі подобається? – Неймовірна атмосфера, прекрасна музика, вишукане меню… Можна довго перераховувати, краще один раз побачити. Ліпше розкажи, де ти зазвичай проводиш час і чим займаєшся. – В мене найважливіша робота в світі. Я – блогер. Ледь стримавшись від того, щоб закотити очі, всю дорогу я розпитувала об’єкт про його життя. Виявилося воно таким самим порожнім, як і простір в його черепі. Найважче було, коли мажор відкрив власну інсту й почав показувати спочатку свої пости, а потім фото, які поки не опублікував. Захоплено коментуючи кадри, я автоматично робила компліменти та торкалася руки хлопця, налагоджуючи фізичний контакт. Передпліччя, до речі, виявилося приємно мускулистим, що хоча б трохи скрашувало цю жахливу поїздку. Але чоловіки обожнюють говорити про себе, тож щоб прив’язати їх, потрібно постійно вислуховувати та хвалити. Коли таксі нарешті зупинилося, я не впізнала район. Вилізши з машини, здивовано дивилася на сірі «хрущовки», яких чомусь державна програма з післявоєнного оновлення будинків не торкнулася. Дороги теж не ремонтували років сто, бо таких глибоких ям на тротуарі я не бачила ніколи. Але найстрашнішим було одноповерхове кафе, з якого на всю вулицю лунала пісня Вєрки Сердючки. Давно не миті вікна прикрашав облізлий дощик, напевно з метою створити новорічну атмосферу. Уявлення не мала, що в Києві залишилися такі місця. – Де ми?! – Біля «Ринконади», як ти хотіла. Піднявши погляд, я побачила на кафе вивіску з такою назвою, але сумніваюся, що хтось з відвідувачів взагалі її його прочитати. Цьому закладу скоріше підійшло б «наливайка» чи «генделик». – Я не це місце… – Ти була права, кицю! – перебив мене мажор, широко посміхаючись. – Я в захваті! – Справді? – Неймовірна атмосфера бандитських часів, мої підписники будуть в шоці! Це топовий контент, такого ще ніхто не робив під Новий рік! Ти прямо як я – не слідуєш трендам, а створюєш їх! – Ага… В цей момент якийсь чоловік, хитаючись, вивалився з кафе, зайшов за кут й почав блювати так активно, що мене занудило. Добре хоч саму картину стіна від нас приховувала. – Кайф, – прокоментував мажор, роблячи селфі. – Антураж реально суперський. Веди і показуй, що тут і як. – Я?! – Ну, це ж твоє улюблене місце. Музику й атмосферу я зацінив, залишилося вишукане меню. Він що, знущається так? Проте вдивившись в обличчя хлопця, каверзи я не побачила – лише щиру цікавість. Або це найкращий актор з усіх, кого знала, або дійсно з глузду з’їхав зі своїм блогерством. – Добре. Йди за мною. Тебе чекають незабутні враження. І мене, схоже, теж. Розділ 3. Бутерброд Мирослав Зазвичай, побачивши перед собою кафе, яке уособлює найгірші кліше 90-х, дівчата заявляють, що мали на увазі інший заклад і відмовляються в нього заходити. Було декілька випадків, коли вони пересилювали себе й купувалися на мій награний ентузіазм, але дуже швидко маска спадала. Тому за Іванною, яка вдає, ніби так і задумувала, я спостерігаю з реальною цікавістю. Вона ніби не помітила брудної підлоги та подертих шпалер. Доброзичливо посміхнулася п’яним чоловікам, які супроводили її появу вульгарними коментарями і ціпкими поглядами. Незворушно сіла за вільний столик подалі від всіх, дістала з сумочки пачку вологих серветок і протерла його від хлібних крихт та невідомих рідин. Переконливо описала переваги всіх страв з роздрукованого на А4 меню. Навіть сама зголосилася сходити за замовленням. В червоній сукні та білому кожушку, що виглядають так, ніби за їх вартість можна купити десять таких кафе, Іванна гордо принесла нам одноразові стаканчики з швидкорозчинною кавою та вафлі, викладені на пластикову тарілку. Отже, потрапити в лікарню з отруєнням не хоче. І навіть мене відправити туди побоюється. Майже турбота. – А де картопля по-троєщинськи, заливна риба та новорічне олів’є, які ти так нахвалювала? – Закінчилися. Це дуже популярне місце, потрібно було раніше приходити. Допоможи мені зняти верхній одяг. – В тебе що, рук немає? – Мені потрібні твої. Боюся зачепити сукню. Зробивши вигляд, ніби вчиняю подвиг, стаю позаду Іванни та допомагаю їй зняти шубку. Коли відкривається гола спина, подумки віддаю належне винахідливості дівчини. Може, на якогось голодного до уваги хлопця це й подіяло б, але я думаю тільки про те, що в кафе лише один обігрівач поряд з вітриною, тож моя ціль задубіє дуже скоро. – Ти не замерзнеш? Тут холодно. – Комфортна кімнатна температура. Ти вже зробив фото? – Тільки двадцять. Але що більше, то краще. Розумієш, найгарнішим людям країни потрібно постійно фотографуватися, щоб ті, кому не пощастило з зовнішністю, могли на них дивитися та підіймати собі настрій. – Дуже благородна місія. Можемо зробити декілька знімків разом. – Навіщо? Ти ж їх зіпсуєш. Я ніколи ні з ким не стаю в один кадр. На моїх фото головне – гармонія та ідеал. Тому на них виключно я. Продовжуючи казати якусь дурню, ледь стримую посмішку, дивлячись на те, як Іванна намагається приховати гнів за вдаваним захопленням мною. Якщо не зляже з грипом, бо від холоду вся тремтить, то витримає ще побачення два. Циніки б сказали, що мисливицю за грошима відвадить лише жадібність кавалера, який ні копійки на неї не витратить. Звісно, це ефективно, але я давно комбіную цей спосіб з іншим: повне ігнорування слів дівчат і відсутність навіть банальних компліментів. Коли жінка не може сісти тобі на вуха, то тікає ще швидше, ніж від жлоба. Раптом мою промову про важливість правильного ракурсу під час фотографування себе перебиває поява біля стільця Іванни якогось чоловіка з бутербродом в руках. Він хилиться в її бік, в останній момент відновивши рівновагу. Сама дівчина випрямляється й завмирає, чомусь округливши очі. – Я дуже вибачаюся, – бубнить п’яний голос. – Шановна, у вас моя шпротина. Впала вам прямо між… Ну, в… Чоловік веде поглядом в виріз сукні, недвозначно натякаючи, який саме шлях подолала рибина. На бутерброді з маслом, який він тримає, дійсно видніється лише самотній огірок. Такої імпровізації я точно не замовляв, тому від несподіванки не встигаю стримати смішку. – Дякую за інформацію, я відчуваю, – реагує Іванна з князівською гідністю, поглянувши на мене, мов на колорадського жука. – Можете повернути? – Повернути?!! – Вона була одна на бутерброді. А я ж вже за нього заплатив. Вам же вона не потрібна. Я можу сам забрати. Ви сидіть. Іванна поглянула на мене так злякано, що я не роздумуючи підскочив і перехопив руку чоловіка, яка потягнулася до її спини. Судячи з алкогольного амбре, яким мене обдав незнайомець, він належав не до масовки, а був цілком реальним відвідувачем. – Хей, чувак, це моя дівчина і моя шпротина, – поплескавши його по плечу, дістаю з кишені сто гривень, що мали слугувати бюджетом на всі побачення з ціллю, та протягую чоловікові. – Тримай, купи собі новий бутерброд. – А тут закінчилися. – Тоді піди в інше місце. Отримавши підказку, чоловік плентається на вихід, збиваючи по дорозі стіл. Іванна, шкіра якої за кольором майже злилася з червоною сукнею, повільно піднімається. Виглядає вона на межі нервового зриву, тож без коментарів приймаю пояснення про те, що їй потрібно в дамську кімнату. Коли дівчина зачиняється в туалеті, зал вибухає дружнім реготом. – Мироне, ти де відкопав такого переконливого актора? – питає одногрупник Гриша, який не раз підігрував мені в таких ситуаціях. – Його потрібно до нас в театральний! – Здається, в нього вже є цілком успішна кар’єра алкоголіка. – Так-так, це «зальотний», – коментує дядько Арслан, з’явившись з боку кухні з великим деком, повним пиріжків. – Як тільки відкриваю це кафе на твоє прохання, обов’язково хтось такий загляне. – Чому я ніколи не помічав? – Бо твої дівчата тікають раніше, ніж до вітрини дійдуть. А щоб випадкові клієнти не буянили, тримаю декілька пляшок та закуски. Будинки розселили давно, звідки вони тут тільки беруться? – Йдуть на запах твоїх чебуреків, – припустив хтось з хлопців. – Ці останніми будуть на цій кухні, бо кафе вже наступного тижня знесуть. Дійшло до нашого району оновлення житлового фонду. Залишиться Київ без сірих хрущовок, а ви – без ігрового майданчика. – Ну, за кінець епохи, – підсумовую я. Розібравши пиріжки, салютуємо ними Арслану. Новини не з приємних, бо іншого такого місця в столиці я не знайду. Доведеться для наступних дівчат щось інше вигадувати. Хоч на пенсію йди. Коли двері туалету відчиняються, всі моментально повертаються до своїх ролей. Іванна крокує якось дивно, а біля столу оступається і «падає» мені на коліна, всівшись так, щоб охопити за шию й максимально притиснутися грудьми. Це на кого розраховано, на підлітка в пубертаті? – Ой вибач, я така незграбна. – Це все зайва вага. Ти мені ногу віддавила. Вишлю тобі контакти класного фітнес-тренера, він і з більш безнадійними ситуаціями справлявся. – Твоя турбота не має меж, – цідить Іванна. – От же халепа! Моя туфля! Нахилившись, дівчина задирає сукню до колін, демонструючи непогані ніжки та зламаний підбор, якщо так взагалі можна назвати тонку шпильку. І якої реакції вона чекає? Запитань, навіщо одягатися так взимку? – Це були найулюбленіші туфлі! Мені тепер немає в чому ходити! Короткий драматичний схлип натякає, що зараз я маю зробити все, щоб принцесу втішити. Чудово, бо це вписується в план. – Кицю, я таке дівчатам зазвичай не пропоную, але ми можемо завтра поїхати в торговельний центр за обновками. Якщо ти витримаєш багатогодинний шопінг. – Я за! Казкова пропозиція! Не уявляєш, наскільки. Розділ 4 Шопінг Іванна Мало що бісить хлопців так само, як необхідність годинами ходити за дівчиною по торговельному центру, поки вона вибирає собі одяг. Тому я обожнювала використовувати цей метод. Тут є важливий секрет: постійно вимагати уваги супутника, щоб бідолашний навіть на телефон не міг відволіктися. Довго чоловічі нерви такого не витримують, тому потрібно вкинути пряник у вигляді походу в магазин спідньої білизни. Якщо поводився добре – долучити до вибору. Хай собі потім фантазує, не знаючи, що в реальності ніколи її не побачить. Так, я тягала на шопінг кожен свій об’єкт. Але вперше в житті опинилася по інший бік барикад. – Впевнена, що мені личить сапфіровий колір? – питав мажор недовірливо, уважно роздивляючись себе в дзеркалі. – Так. – Ти що, сліпа? Він же робить мене блідим! Принеси ще раз ту кобальтову кофту. І знайди щось відтінку індиго. – Зроби це сам. – Щось не так? Ти ніби незадоволена. Якби не вираз щирого нерозуміння на обличчі цього йолопа, я б подумала, що він точно знущається. І за це постраждала моя улюблена туфля? Глибоко видихнувши, я нагадала собі про ціль візиту та розтягнула губи у фірмовій звабливій посмішці. – Славочко, любий, ми чотири години ходимо по торговому центру, але не зайшли до жодного жіночого магазину. – А навіщо нам туди? Коли я кликав тебе за покупками, то мав на увазі, що нові речі потрібні саме мені. Аааарх! – Тоді я не так зрозуміла. Тут же немає нічого, гідного твого рівня! – Твоя правда, краще дочекаюся повернення свого кравця з відпустки. Доведеться одягати якусь з кофт повторно. Ніколи так не робив. – Впевнена, ніхто й не помітить, – зазначила я, не задумуючись. – В мене півмільйона підписників! Вони помічають все! Це не жарти! – Я хотіла сказати, що всі будуть розглядати твою красу, а на одяг навіть уваги не звернуть. – Хм… На симпатичній мордочці мажора з’явилося щось на кшталт імітації розумової діяльності й він швидко попрямував у примірювальну. Десь через хвилину на весь зал пролунав крик: – Інно! Йди сюди! Мало того, що моє ім’я перекрутив, та ще й самостійно кофточку вдягнути не може? Враховуючи його тупість, цілком ймовірно. Роздратовано вилаявшись собі під ніс, я різко розкрила шторку й завмерла на місці. Хлопець стояв без верхнього одягу, демонструючи непогано підкачане засмагле тіло. До кубиків на пресі мені завжди було якось байдуже, а ось біцепси та широкі плечі заворожували. Стало цікаво, чи зможу я обхопити руку Слави своїми долонями. Здається, ні. – Тримай мій телефон і сфоркай так, ніби увірвалася в мою примірювальну, як щойно. Це буде бомба на сотні тисяч лайків і коментів! Ну, чого чекаєш? А, в захваті від того, що бачиш перед собою? – Звісно, – взявши мобільний, я навела камеру на об’єкт. – Ти ж сподобався мені з першого погляду. І я Іванка, а не Інна. – В мене погана пам’ять на імена, кицю. – Повір, котику, ще трохи, і ти не зможеш мене забути. Ось твоє фото. Буду чекати біля входу. Вийшовши з магазину, я пожалкувала, що зараз не зможу вмитися, інакше макіяж розмажу. Може, права Юля й потрібно зробити паузу в роботі заради реальних побачень? Якщо на мене так подіяв вид напівоголеного, нічим, крім біцепсів, непримітного ідіота, то точно пора спробувати влаштувати особисте життя. Вирішивши придивитися до того хлопця, якого знайшла подруга, я придумала, як прискорити виконання цього замовлення. Отже, цей скнара не хоче витрачати на мене свої гроші? Не він перший, не він останній. Його подарунки мені й задарма не потрібні, проте чоловік має вкладатися в жінку, щоб прив’язатися. І в принципі неважливо, як саме: фінансово чи емоційно. Та шлях через гроші найшвидший, тож його й використаю. Коли об’єкт вийшов, я в награному захопленні схопила його за руку. – Я побачила за рогом новорічний розпродаж комп’ютерних ігор! Ми можемо заглянути? Будь ласка, Славочко, сонечко, хоч ненадовго! Чи то мій ентузіазм спрацював, чи те, що я потерлася грудьми об передпліччя хлопця, але він проти походу в магазин ігор не протестував. Потрапивши туди, я демонструвала ще більшу радість. – Ти чув, що наступна частина «Креда Асасинів» буде про Україну та Київську Русь? – Так. Але я перестав грати ще після Французької революції. – І пропустив Єгипет? Це ж найкраща гра серії! – Слабо віриться. Франшиза скотилася в тупе заробляння грошей. – Хіба зараз не скрізь так? Всі великі студії мають знаходити баланс між тим, що оригінально й тим, що точно принесе гроші. – Не всі. – Наведи хоча б один приклад крутої гри, яка вибивається зі звичних канонів. – Легко. Ходячи між стендами за Славою, я не могла позбавитися від дивного відчуття. Він виглядав якимось… іншим. В нього навіть голос змінився, втративши звичайні ліниві нотки, а очі заблищали від реального інтересу в темі розмови. – Ось. Польський «Відьмак». – Мій улюблений блогер казав, що там немає сюжету, занадто прості бої, а діалоги мов збочені підлітки писали. Тому ні копійки на таке витрачати не буду. Від такого блюзнірства хлопець аж рота обурено відкрив. Подумки я була з ним згодна, адже цю гру обожнювала. – Твій блогер просто захотів хайпанути. Гарантую, що ти не пошкодуєш жодної секунди, якщо пограєш в неї. – Пробач, та думці експерта я довіряю більше. Дякую, що погодився сюди заглянути, потім сама повернуся. Ми все ж прийшли в центр заради тебе. Я поклала диск на місце, але мажор очікувано взяв такий самий, оплатив його на касі й вручив мені. Для початку непогано. Може, вдасться понахабнішати ще більше? – Тримай. Сама переконаєшся, що це одна з кращих ігор з усіх, які були створені. – Я не можу прийняти такий дорогий подарунок! – Вважай це моїм новорічним презентом. – Дякую! – я обняла об’єкт, тісно притиснувшись до нього. – Не вірю в крутість цієї гри, але мені ще ніколи не дарували такої незвичної речі! Я в захваті! Може, даси декілька порад з прокачування? Взявши Славу за руку, я продовжувала розпитувати його про гру, яку проходила разів десять. Питання задавала такі, щоб йому точно хотілося відповісти. Під цю розмову непомітно завернула в магазин взуття й схопила першу ж нормально виглядаючу пару туфель свого розміру. Продовжуючи уважно слухати хлопця, підійшла з ним на касу. Коли продавчиня попросила оплату, я ненадовго завагалася і об’єкт одразу ж дістав свою картку. Варто було терміналу пікнути, як Слава завмер. А потім поглянув на мене, мов побачив перед собою отруйну змію. Розділ 5. Апетит Мирослав Найбільша помилка в суперництві це недооцінювати свого противника. А в житті – ігнорувати справжні причини своїх вчинків. Я швидко зрозумів, чому саме купив Іванні ті кляті туфлі. Бо на якийсь момент забув, що знаходжуся не поруч з дівчиною, яку хочу вразити, а зі своїм замовленням. Пояснювалося це тим, що востаннє на реальне побачення я ходив роки три тому. Випадкові знайомства в клубах, звісно, не рахуються. Ситуацію погіршила ще й атмосфера наближення сімейного свята, яка лізла з усіх боків. Всі ці зображення нереалістично щасливих закоханих, подарунки, яскраві прикраси викликали мимовільне бажання хоча б один рік зустріти спокійно, в теплому домашньому колі. Нереалістична мрія, яка відволікала. Тому наше наступне побачення з Іванною проходить в етнографічному музеї за містом, від гріха подалі. Я випросив на своєму акторському факультеті стародавній український костюм, і весь день змушую дівчину фотографувати мене біля кожної історичної споруди та засніженого куща. Під вечір Іванна ледь стоїть на ногах, переставши взагалі відповідати на мої наїзди. Щоб закріпити ефект, я веду її в ресторан домашньої кухні, де викликаюся сам зробити замовлення-сюрприз. Побачивши, що нам принесли, дівчина піднімає на мене лютий погляд. – Це що? – Салат. – Я бачу. Хотіла спитати, коли мені принесуть решту страв. – Яку? Я замовив тобі тільки його. – Тобто поки ти будеш пожирати шашлик з запеченою картоплею та овочами, я після дня на морозі маю жувати траву?! – Ви ж, дівчата, тільки салати і їсте. Бачу, ти вражена тим, що я вгадав. В мене просто величезний досвід з жінками. Впевнений, Іванна сама не в курсі, як красномовно тремтять від гніву її ніздрі у відповідь на грубість, тупість, зневагу. Як би вона не вдавала, що в захваті від моїх слів, носик завжди її видавав. Хоча це невірне визначення. З часом за макіяжем вчишся розрізняти риси обличчя, і носяра у Іванни ого-го. Масивний, орлиний, з видатною горбинкою. Той, який будь-яка сучасна дівчина побігла б виправляти до пластичного хірурга ще в вісімнадцять років. Якщо придивлятися, то очі у моєї цілі занадто маленькі, найневиразнішого віддінку карого кольору. Губи тонкуваті. Волоссю явно далеко від шевелюри з реклами шампунів. В фігурі кілограм десять зайвої ваги. Але такої самовпевненої дівчини я ще не зустрічав ніколи. В своїй неідеальності та неадекватно завищеній самооцінці вона сприймається, мов ковток свіжого повітря. Я навіть починаю розуміти, чим вона могла сподобатися Яремі. Мінімум – винахідливістю. – Це неприпустимо! – роблячи цю заяву, дівчина дивиться так, мов я на її очах вбив кошеня. – Як ти посмів мені таке замовити?! Я ж обожнюю тварин! – І що? – Я не можу їх об’їдати! Зима, вже нічого не росте, для них і так їжі мало! Забирати останнє – то безвідповідально! Я так не вчиню! Давай поміняємося замовленнями. – Тобто шашлик ти їсти зможеш, а зелень – ні? – Нещасна свинка вже загинула. Я не дозволю, щоб ця жертва була марною! Користуючись шокуючим ефектом своєї абсурдної заяви Іванна міняє наші тарілки місцями і без вагань впивається зубами в шматок м’яса. Так хижо, що я гублюся, не в змозі відвести погляд. Підлітком допомагав у волонтерському центрі, куди якось привезли шахтарів, що тиждень під землею на одній воді просиділи. Так їх апетит був взірцем інтелігентності порівняно з тим, що демонструвала Іванна. Судячи з того, як важко стало дихати від цього видовища, надалі відвідування закладів харчування з нею потрібно уникати. І не дозволяти їй наближатися, притулятися до мене своїми видатними частинами тіла та взагалі торкатися. Обманювати себе небезпечно, тож мушу визнати, що це потроху почало діяти. Тому потрібно пришвидшити виконання замовлення і ніколи більше з Іванною не перетинатися. Розділ 6. Зрадник Іванна – І ти крутила педалі катамарана сама? – питала Юля, заварюючи чай. – Так, бо мажор на середині ставка заявив, що втомився і більше не зможе! Зірвала собі ноги, ледь ходжу! – А як ви взагалі в грудні опинилися на озері? – поцікавився Ярема, присутність якого не завадила мені жалітися подрузі на найскладніше замовлення в моєму житті. – Я вирішила хоч на якісь зусилля заради себе його розвести, бо він постійно тримає дистанцію. Але це ще не все! Коли ми пообідали в якісь другосортній їдальні, він сказав, що забув гроші! Поставивши переді мною чашку, подруга примостилася на дивані поруч з Яремою, вклавши голову йому на плече. Взявши зі столу шоколадку, я почала жувати її, не відламуючи. – Тобто ти заплатила за вас двох? – питав хлопець, погано уявляючи собі мою роботу. – Ні, я теж вдала, що забула. – І ви перемили посуд, щоб розрахуватися? Що? Я бачив таке в фільмах. – Це була їдальня з одноразовим посудом. Але цей калічний запропонував допомогти на кухні із заготовками, а потім тільки командував мною, бо ж бачите: «Готувати – то справа жінок», тим паче в нього дуже ніжна шкіра рук. Я перечистила мішок картоплі! Вже не кажу про те, що було в готелі! Парочка переглянулася в мовчазному подиві, дратуючи мене ще сильніше. Коли вони вже нарешті розійдуться і перестануть демонструвати свої взірцеві стосунки? – Ти ж ні з ким по готелях не їздиш, – обережно сказала Юля. – Хотіла його обламати. Засвітити білизну а потім вдати, що вдома пожежа. Не важливо. – А якби він не прийняв відмову і силою змусив? – нахмурився Ярема. – У вас, дівчата, взагалі інстинкту самозбереження немає. – Зате завжди під рукою є перцевий балончик. Але цей бовдур пішов в душ, потім вибіг з нього в халаті і кричав, що там павук, а в нього арахнофобія! Заліз на ліжко, тремтів та відмовлявся злазити. Я його заспокоювала дві години! По голові гладила й казки розповідала, поки не заснув! Мою обурену промову перервав дружній регіт. Юлін сміх швидко переріс в істеричний, змусивши закотити очі. Ось тобі й підтримка від кращої подруги. Добре, я б на її місці вже б живіт надірвала, але хоча б хлопця перед цим випровадила геть. – Супер, – прокоментував Ярема, заспокоївшись. – Здається, він перемагає. Тобто хотів сказати, що поки не схоже, ніби ти виконаєш замовлення. – Івочко, ти можеш відмовитися в будь-який момент. – Ще чого! Я йому такий Новий рік влаштую, що на все життя запам’ятає! – Ви святкуєте разом? – Так. Просто він про це ще не в курсі. Пожалівшись на свої біди, поки не з’їла весь запас солодощів Юлі, я відправилася за сукнею. Мажор заявив, що святкувати буде на крутій закритій вечірці в елітному готелі, куди «кого завгодно» не впускають. Мене він запрошувати навіть не збирався, тож довелося зробити це за нього. Не пощастило об’єкту, що саме цим готелем володіла моя хрещена мати, тож на вечірку я отримала пропуск без проблем. За вбранням з нової колекції приїхала до чоловіка своєї тітки – одного з кращих українських дизайнерів. Так, ріднитися з людьми, які вищі по статусу, то теж бабусина наука. Виходячи з фірмового магазину, я з захопленням подивилася на падаючий сніг та вирішила пройтися пішки. Місто, прикрашене святковими ілюмінаціями, заворожувало своєю красою, а незадоволені обличчя водіїв, які стояли в заторах, приємно гріли душу. Самі винні, що досі громадським транспортом не користуються – для нього он на дорогах виділені окремі смуги і ніколи затримок в русі немає. Але мої дифірамби меру, за якого так розумно проголосувала, довелося перервати, несподівано побачивши Славу, що йшов під руку з якоюсь шатенкою. Ніколи ще настільки задоволеним цього придурка не бачила. Мажор дивився на супутницю з такою теплотою, що хотілося прибити їх обох. Отже, я тут навколо нього бігаю, щоб прив’язався, а він вже іншу знайшов? Знала з самого початку, що маю справу зі зрадником, але якось в процесі спілкування це забулося. Ну дійсно, хто в здоровому глузді поведеться на такого тупого, вульгарного, самозакоханого… Слідкуючи за парою на відстані, я продовжувала підбирати для свого замовлення неприємні епітети. Коли вони зайшли в метро, трохи підвисла, але простежила за ними. Машину Слави що, до сих пір не відремонтували? Мені він сказав, ніби сьогодні її забере з майстерні. Як би там не було, терпіти таке ставлення до себе я більше не збиралася. Готуйся до наймасштабнішої жіночої істерики в своєму житті, козел зрадливий. За всіх своїх побратимів отримаєш. Розділ 7. Правда Мирослав Коли ти актор-початківець в Україні, де зусиллями половини світу збудували «Новий Голівуд», то доводиться змиритися з тим, що зовнішності, таланту, харизми та чудової пам’яті недостатньо. Все це є не тільки в тебе, а й в тих десятків тисяч мрійників, що приїздять сюди в надії отримати круту роль та прославитися на всю планету. Дякуючи принциповій позиції українських сценаристів розвивати виключно вітчизняний кінематограф та гігантським субсидіям від держави, фільмів у нас знімається більше, ніж в решті західних країн разом взятих. Конкуренція шалена, тому починаючи з першого курсу я вчусь перевтілюватися і користуюся будь-якою можливістю перевірити свої вміння. – Мама б тобою пишалася, – заявляє Леля, допомагаючи мені зняти накладну бороду. – За роль Святого Миколая? – За неї і те, як піклуєшся про наших молодших. – Нам пощастило, що їхні прийомні батьки достатньо раціональні, щоб приймати допомогу безкоштовних няньок. – Фу бути таким циніком. Вони чудові люди. Шкода, я не можу прилітати так часто, як хотіла б. – І залишити Землю на межі катастрофи? Повертайся до своїх досліджень, щоб ми могли казати… – Лелечко, ти чому не сказала, що приїдеш? – перебиває мене голос Яреми. – Я б тобі влаштував справжній відпочинок! В гримерку друг заходить з якоюсь дівчиною. Судячи з того, як владно він її обнімає, по Іванні страждати перестав. Тоді має нормально сприйняти, що я відмовлюся від замовлення. – Дякую, мені й останнього вистачило. Тиждень голова гула. Познайомиш нас зі своєю супутницею? – Це Юля, моя дівчина. А це Леля, сестра Мирона, я розповідав, що вона супер-вчена і працює в штатах. – Ви так гарно виглядаєте разом! – включилася молодша. – Може і братику знайдете пару? – Вже знайшли. Завтра на святкуванні познайомимо. Тільки збираюся заперечити, коли краєм ока помічаю, як важка штора несподівано затремтіла. Протягу в приміщенні немає, тож, будучи фанатом трилерів, одразу запідозрюю неладне. – Мені потрібно переодягнутися. Ви поспілкуйтесь в коридорі. Залишившись один, швидко стягую теплий костюм, який заважає вільно рухатися. Взявши в руки посох, підходжу до штори та різко її відкриваю. В той же момент з підвіконня зістрибує Іванна й грубо тиче мені пальцем в груди. – Ага! Попався! *** Іванна Коли тебе застають зненацька, єдине, що ти можеш зробити – вдати, ніби все йде за планом. Ось і зараз не я виглядаю вкрай розгублено, а фейковий мажор. – Я попався?! Це ти що тут робиш? – Спілкуюся з людьми та спостерігаю за брехуном. Отже, не син мільйонера з власною компанією, а студент акторського, що їздить на метро та грає у дитячих виставах? Коли ти збирався мені розповісти? – Бажано, ніколи. Так хотів тебе вразити, що збрехав щодо свого статусу. Розкусила. Розумію, якщо ти мене кинеш. – Не дочекаєшся, – хлопець здивовано моргнув. – Ні? – Я ж так кохаю тебе, котику. Тому або одружуйся зі мною добровільно, або мій батько-генерал вже завтра відправить тебе в Азію миротворцем, порядок наводити. Судячи з того, як на мене дивився об’єкт, другий варіант здався йому привабливішим. Він так стис смішний бутафорський посох, що пальці побіліли. – Розслабся, Мироне, я жартую. Ти б себе бачив! Реально зібрався мене цією палкою вирубити? – Не подавай заманливих ідей. Чому ти так мене назвала? – Моя подруга Юля, котра зустрічається з Яремою, обіцяла познайомити мене з його другом Мирославом. Як тільки я виконаю замовлення і помщуся зраднику, який розбив серце її знайомій. Така в мене робота – влаштовувати погані побачення. Як і в тебе. Це ж Ярема тобі замовлення на мене дав? – Так. Бо ти меркантильна колишня, що проміняла його на багатія. От же інтриган недороблений! Відставивши посох до стіни, Мирослав втомлено опустився на стілець. Я сперлася на стіл поруч, дивлячись на нього зверху вниз. – Впевнена, це була ідея Юлі, якщо тобі від цього легше. Між іншим, я одразу здогадалася, що ти граєш. Неможливо бути настільки велетенським ідіотом. – А я б ніколи не зрозумів, що ми колеги. Це явно не твоє. Яка в тебе взагалі стратегія? Спокусити і кинути? На когось спрацювало? – Мій ККД – 100 відсотків! І стратегія інша. Ще трохи, й ти б відчув її на собі. Від моєї повної самовпевненості заяви хлопець образливо фиркнув. – Ми обоє знаємо, що ти була на межі того, щоб мене кинути. Тож в нашому протистоянні програла. – Взагалі-то саме ти був на межі того, щоб через мене божеволіти та всі забаганки виконувати. Мирон поглянув на мене, мов на ненормальну. Піднявшись, він неочікувано відвів моє волосся, щоб заглянути спочатку в ліве вухо, а потім в праве. – Що ти твориш? – Перевіряю, чи дійсно твоя голова пуста. Здається, ні. Дивно. Тоді причини такого висновку абсолютно незрозумілі. – Готель. Ти б не змусив обіймати себе дві години, якби я була тобі неприємна. І я б не робила цього, якби мені був огидним він. Але ці деталі краще притримати при собі. – Тобто різниці між «не неприємна» і «божеволію від тебе» ти не бачиш? – Ні. Обидва визначення означають, що я тобі подобаюся. Ти просто ще сам не усвідомлюєш, наскільки сильно. Поцілуй мене і все зрозумієш. – Я?! – Ну не я ж. Як мені до тебе без підборів дотягнутися? Чи ти злякався? – Дуже точне визначення. – Божевілля не заразне. Давай, не гальмуй. Чим швидше ти зрозумієш, що я тобі не байдужа, тим скоріше ми перейдемо до розробки плану помсти нашим друзям та другого етапу нашого протистояння. Поки Мирослав продовжував перебувати в стані шоку, я виставила губи вперед у стилі «качки» і закрила очі. П’ять секунд, десять, тридцять. Коли він хмикнув та нарешті доторкнувся своїми вустами до моїх, я одразу відповіла з максимальною віддачею. Руки хлопця без вагань мене обійняли, притискаючи до нього ближче. Все, попався. Від моїх поцілунків ще ніхто добровільно не тікав. Тільки від мене. Невідомо, скільки часу минуло перед тим, як Мирослав відсторонився, дихаючи так само важко, як і я. – Що за другий етап? – Хто першим закохався, той програв. – В тебе навіть шансів перемогти немає. – Побачимо. А тепер давай придумаємо, як зіпсувати нашим друзям-інтриганам Новий рік.