8. Контроль утрачати

Христина, 15 вересня 2013 року

Ідея того, яку пісню виконати для колишнього, мене захопила. У списку виконавців я знайшла гурт «Бунт Бозону», який заснував друг Дениса. Він кинув університет ще раніше за нього, але встигнув запам’ятатися всім студентам. В музиці Влада нічого примітного не було – звичайний «гаражний» рок, а ось тексти мені подобалися.

Після розриву з Денисом другий альбом гурту стояв в мене на повторі десь пів року. Слова потрапляли прямо в мій емоційний стан, начебто були написані спеціально для Христини Бойко. Наприклад, пісня про те, як після зради хлопця дівчина потрапила в альтернативну реальність, де все сталося навпаки, просто рвала душу на шматки, примудряючись при цьому робити легше.

Плюс співав Влад дуже пристрасно та емоційно. Не дивно, що поступово «Бунт Бозону» став досить відомим у своїх колах. Серед всіх пісень гурту я нарешті знайшла «Ненависть». Прекрасно підійде. Головне – підлаштуватися під швидкий ритм і пам’ятати про паузи перед кінцями рядків.

Як тільки по залі пролунав звук електрогітари, студенти затихли. Здається, інші дівчата обирали для себе спокійніші жанри. Набравши в легені повітря, я почала співати. На одногрупників не дивилася, щоб не збитися.

«Тільки не в цю ніч, благаю – зникни

Прошу віч-на-віч тебе – геть йди

З досвіду сторіч на мене крикни

Й в потойбіччя з нею ти піди

Згиньте там навік, ви ж сестри рідні

Вас не я прирік – так діє час

Через те я втік, що ви огидні

Ваш брехні потік ніяк не гас»

Готуючись виконати приспів, я кинула швидкий погляд на Дениса, помітивши, що він зблід.

«В думках танцюєте не востаннє

Пробуджуєте старі бажання

Залиште в спокої мої ночі,

Щоб я не згадував її очі!

Хто з вас тримає мене в обіймах?

Проводить душу крізь біль та війни

Лишивши в серці лиш гнів та злість

Не бреши, що кохання: я знаю, ти ненависть…»

Користуючись паузою, я переводила подих, уважніше подивившись на Дениса. Він справді виглядав якось нездорово. Здається, навіть пальцями вчепився в стіл. Втім, аналізувати це не було часу.

«Поверніть мені мою самотність

Вільні тихі дні, спокійну кров

Проблеми дурні та безтурботність

Не на чужині щоб бути знов

Я би відіграв усе, крім неї

Їй речі б зібрав, прогнав в ганьбі

Та згадавши всі оці ідеї

Вочевидь програв я сам собі

В думках танцюєте не востаннє

Пробуджуєте старі бажання

Залиште в спокої мої ночі,

Щоб я не згадував її очі!

Ненависть в обіймах мене тримає

Шепоче, ніби вона – кохання

Образи міцно нас обвінчали»…

На рядку «Я часом шкодую, що їх ми обрали» я запнулася. Швидко здогадавшись поміняти початок на «Мені не шкода», впевнено доспівала, не потрапивши в ноти.

Після того, як музика закінчилася, в залі запанувала тиша. Софія заплескала в долоні, після чого за нею невпевнено повторили інші одногрупники. Я зійшла зі сцени, старанно не дивлячись в бік Дениса.

– Нічого собі, як емоційно, – заявив Ігор. – Хочу вірити, що не мене ти так ненавидиш, Христино.

– Просто обожнюю цю групу. Вони ж з нашого факультету.

Серце в грудях билося, мов шалене, хоча на сцені я такого сплеску адреналіну не відчувала. Хвилювання часто охоплювало мене вже після виступів.

– А хіба соліст не на журналістиці був?

Поки присутні обговорювали минуле Влада, я повернулася за свій столик. Як не дивно, замість того, щоб похвалитися, що його друг став успішним рокером, Денис мовчав.

– Ти чудово заспівала! – зробила комплімент Соня, стиснувши мою руку. – Дуже пристрасно! Шкода, Катя не бачила. Але я зняла на відео, вже тобі скинула.

– Не варто було. Прошу, нікому це не показуй.

– Дарма так кажеш! Талант не можна приховувати.

– Можна.

Дослухавши виступи, «судді» почали активно обговорювати, хто виступив найкраще. Скоро до зали повернулася Катя. Її сяючий вигляд і свіжий шар помади підказував, що все задумане подрузі вдалося. Ось чому в мені знову прокинулася заздрість?

– Я чекаю розпитувань! – заявила Катя, сівши на своє місце. – А що тут сталося? Чому наш Денчик виглядає так, ніби побачив примару та з’їв лимон? Причому водночас.

– Кріс заспівала йому пісню про ненависть, – доповіла Софія раніше, ніж я встигла відреагувати.

– Реально? Незвичайний спосіб привернути увагу. Може спрацювати.

– Я співала не йому і нічого не хочу привертати. Так що там з Русланом?

– Тверда сімочка. Техніка не ідеальна, але ентузіазм це компенсує.

Схоже, не лише Денис оцінював такі речі за десятибальною шкалою. В наступні хвилини я дізналася про Руслана занадто багато подробиць, які знати не хотіла б ніколи. Катя замовкла лише тоді, коли іменинник оголосив її переможницею.

– І секс, і оргазм, і приз. Сьогодні явно мій день, – прошепотіла нам подруга, після чого попрямувала на сцену.

Цікаво, а коли я дочекаюсь хоча б першого? Це взагалі нормально, що до молодої дівчини її хлопець не торкається місяцями? Напевно, зі мною справді щось не так. Потрібно повернути у своє життя хоча б «одиночні сеанси розслаблення», а то я збожеволію.

Офіціанти розставили столи на місця і почали заносити нові страви. Від вигляду їжі мені чомусь стало погано. Повідомивши Софії, що відійду ненадовго, я знову попрямувала наверх. Дорогою зауважила, що декілька місць за центральним столом порожні, зокрема й стілець Дениса.

Шлях до сходів на другу палубу лежав повз каюту, двері в яку були наполовину відчинені. Проходячи поряд, я почула, що всередині непогано так розважаються. Не збиралася заглядати, та неслухняний погляд сам туди ковзнув.

Незважаючи на напівтемряву, що панувала в кімнаті, я з першого погляду розрізнила червону сукню Яни, прикрашену блискітками. Те, на якому хлопцеві вона натхненно стрибала, також було очевидним.

Тримаючись за перила, я поновила шлях сходами, відчуваючи, як через хитавицю корабля ноги відмовляються мене тримати. Взагалі Яночка молодець, змусила Дениса стогнати. Раніше він завжди стримувався. Або просто я робила все настільки жахливо.

У грудях ніби крутили ніж, хоча жодних причин для цього не було. Навпаки, визначилася переможниця парі, радіти треба. Може, їй торт замовити? На мить ця думка здалася мені такою геніальною, що я розвернулася. Але спускатися вниз і знову проходити повз ту каюту...

На жаль, місце, де ми розмовляли з Денисом, було вже зайняте парою одногрупників. Потрапляти їм на очі не хотілося, тому я пішла по вузькому проходу біля капітанської рубки. Наприкінці опинилася на невеликому майданчику, який був освітлений вкрай слабо. Місця тут вистачало тільки на стіл і два плетені крісла біля стіни.

На одному з них сидів якийсь хлопець із цигаркою в руках. Я збиралася непомітно піти, коли, придивившись краще, впізнала Дениса.

Варто було побачити його одного, а не в компанії згодних на все дівчат, як важкість в моїх грудях кудись зникла.

– Ти тут? – від мого невдоволеного тону колишній підняв голову.

– А де я маю бути?

– Я бачила Яну з кимось…

Розуміючи, наскільки безглуздо це прозвучало, я замовкла. Не моя справа, де і з ким проводять час інші люди.

– Вочевидь вона не сильно сумувала після моєї відмови. Дівчата взагалі не схильні довго нудьгувати на самоті, правда?

Шпилька на мою адресу? Та й хто б казав! На жаль, від випитого спиртного жодної гострої відповіді мені на думку не спало.

– І давно ти куриш? – запитуючи це, я оперлася об перила навпроти хлопця.

– Хвилини дві як. Чому ця пісня?

– Мені вона подобається.

Очі вже звикли до напівтемряви, тож усмішку Дениса мені вдалося розрізнити добре. Або мене очі обманювали, або вона була ближчою до гіркої, ніж до радісної.

– Що смішного?

– Просто дивуюся іронії долі, – відповідь не прояснила взагалі нічого. – Слухаєш «Бунт Бозону»?

– Так. В них багато непоганих текстів.

– Давай вгадаю твої улюблені, крім «Ненависті»: «Царівна», «Дев’ятий вал», «Інша реальність», «Єва». А, ще, напевно, «Падай» і «Шахи».

– Вгадав всі, крім однієї. Як тобі вдалося?

Денис знову посміхнувся, не відводячи погляду від річки.

– Легко. Другий альбом Влада був найкращим. Не шкодуєш, що відмовилась піти з ним на побачення?

– З ним – ні. А ось інші твої друзі були нічого так. Тому й погодилася зустрічатися з тобою – не виходило між ними вибрати.

– Ніколи не хотів, щоб ти шкодувала про своє рішення.

Навіть на жарт не відреагував. Та що з ним? Я взагалі бачила Дениса таким сумно-задумливим рази три в житті. Мабуть, потрібно було залишити його на самоті. Замість цього логічного вчинку я поставила ще одне запитання.

– Ви вчотирьох досі спілкуєтеся?

– Ні. На жаль.

– Чому?

– А чому ти закинула подруг і ведеш життя старої відлюдниці?

Питаючи це, Денис нарешті на мене подивився. По тілу одразу побігли мурашки.

– В мене просто мало часу.

– Колись одна зазнайка казала мені, що той, хто хоче, шукає можливості, а хто не хоче – знаходить виправдання.

– Та зазнайка не знала, що означає поєднувати роботу, навчання та домашні справи.

– Напевно. Проте вона не боялася виступати перед натовпом, завжди відстоювала свою думку і ніколи не робила того, чого не хотіла. Я радий, що сьогодні її знову побачив. Хоч ненадовго.

Я гадки не мала, як реагувати. Не линеше на його слова, а й на дивну поведінку. Поки мій п’яний мозок намагався прикинути, чи може у Дениса бути брат-близнюк, хлопець підвівся з крісла і сперся на поручні біля мене.

– Тіно... Пам’ятаєш, ми грали у запитання-відповідь? Є те, про що я хотів спитати тебе з першого дня та знав, що це буде недоречно. Згодна зіграти за старими правилами? Якщо відповіси, наступне питання – твоє.

По моїй спині пробіг морозець. Нам справді є, що обговорити, але час був невдалим. Я випила, посварилася зі своїм нареченим і пів вечора фантазувала, як підходжу до колишнього та пропоную йому себе. Проте необов’язково ж відповідати? Можна просто дізнатися, що його цікавить.

– Домовилися.

Денис зітхнув, не відводячи від мене уважного погляду.

– Твої груди за ці роки справді збільшилися на розмір? – спитав він так, ніби від моєї відповіді залежала доля світу. – Я спати не міг після того, як побачив тебе в тій бежевій блузі.

Від слів хлопця на мене накотило полегшення, викликавши напад сміху. Розуміючи, що напад недоречний, я нічогісінько не могла з ним вдіяти. Денис теж усміхнувся, виглядаючи легковажним дурнем, як зазвичай.

– Ти залишився таким самим ідіотом, – констатувала я, заспокоївшись.

– Перш ніж ставити запитання, спочатку дай чесну відповідь.

– Я не питала, а стверджувала, – гаразд, такою інформацією можна було поділитися. – Так, збільшилися. Десь на пів розміру.

– Ідеальна трієчка, – Денис мрійливо поглянув на річку. – Тепер заснути мені буде ще важче. Твоя черга.

– Навіщо ти повернувся?

– В університет? Отримати диплом та закінчити освіту.

– Ти казав, у сучасному світі це не потрібно.

– Виявилося, «корочка» досі відчиняє багато дверей.

– Але чому ти пішов саме до нашої групи?

– Спочатку моє питання. Що ти зробила з вазоном?

– Вазоном? – у перші секунди не вдавалося зрозуміти, про що хлопець взагалі говорить.

– Хризантем. Який нам подарувала та дивна продавщиця.

Він пам’ятає про той проклятий горщик? Добре, рослина ні до чого, але спогади із нею були пов’язані болючі. Жахливе перше побачення, коли я всіма силами намагалася відштовхнути Дениса, а в результаті повернулася до гуртожитку з букетом улюблених квітів, величезним вазоном і порожньою головою, що паморочилася після нашого першого поцілунку.

Не потрібно було взагалі погоджуватися з ним гуляти. Зустрічатись теж. Та я з першого погляду на Дениса не могла перестати фантазувати про стосунки з ним. Зневажала себе за це захоплення, а все одно щодня шукала хоч одного короткого погляду.

Тому, коли Саурецький дійсно запропонував зустрічатися, поклялася собі, що кину його, як тільки він перейде межу пристойності. В результаті ж сама відсувала її все далі.

– Не пам’ятаю.

– Пам’ятаєш, – відразу парирував колишній.

От індик.

– Залишила у гуртожитку, коли переїжджала. Сашку не подобався запах.

Насправді вазон я віддала бабусі в село, взявши обіцянку дбати про нього з усією душею. Досі щоразу, як бачу ці квіти, серце стискається.

– Чому не викинула? – продовжив розпитування Денис.

– Зараз моя черга.

– Ти збрехала, тож це штрафна відповідь.

– Гаразд. Я зберегла вазон, тому що квіти не винні в тому, що ти… – мені хотілося сказати «виявився брехливим цапом», але останньої миті знайшла інше формулювання. – …що у нас не склалося.

По губах хлопця пробігла усмішка, ніби він зрозумів, що ховається за моєю заминкою.

– Звичайно, ні. Тільки ми й винні.

«Тільки ти», – крутилося на язиці. Шкода, що цю розмову я вела не тверезою, бо в голову лізли взагалі непідходящі запитання. Наприклад: «Як називається твій одеколон?», «Ти правда думаєш, що я стала красивішою?», «Ти мене колись кохав по-справжньому?»

Після пари хвилин мовчання я поставила Денису найкраще запитання з тих, що змогла вигадати.

– Ти знав, що в цій групі я буду?

– На розподіл вступників я не впливаю.

– Це не відповідь.

– Так, я знав. А що ти зробила з тим подарунком, який мав гріти тебе ночами?

Тобто він був у курсі, що ми станемо вчитися в одній групі? Може, спеціально вступив саме до неї? Але навіщо? Голова паморочилася чи то від алкоголю, чи то від близькості Дениса, тому я сказала собі, що обдумаю отриману від нього інформацію пізніше.

Що він там хотів дізнатися? Долю електроковдри, яку мені вручив? Навіть після всього, що між нами було, я не могла заперечувати, що цей жест був крутим.

Тоді на нашому поверсі у гуртожитку зламалося опалення, а спроби ремонту зробили батареї лише трохи теплими. Після подарунка Дениса моє ліжко на місяць стало найпопулярнішим місцем у кімнаті, бо під гарячим покривалом ми сиділи вчотирьох з дівчатами, дивлячись серіальчики.

– Тепер твоя ковдра ночами гріє Семенича.

– Семенича? – здивування на обличчі Дениса змінилося обуренням, що дуже мене розсмішило. – Стривай. Ти віддала її тому безхатньому алкоголіку, який спав у гаражах біля гуртожитку?

– Він колишній вчений і неймовірно цікава людина. Справжній філософ від життя. У нас виявилося багато спільних тем для розмови.

– Коли ти встигла з ним потоваришувати?

«Коли в істериці викидала в смітник все, що про тебе нагадувало, а Семенович виліз звідти і зачитав мені лекцію про мінливість долі», – цей спогад я вирішила не озвучувати. То був останній раз, коли я плакала через Саурецького. Щоб так залишилося й надалі, настав час запитати в нього дещо важливіше.

– Моя черга. Чого ти від мене хочеш, Денисе?

Денис, 12 березня 2011 року

Через три години я нарешті тримаю в обіймах жінку, але далеко не ту, яку хотів би. Замість апетитних форм Христини доводиться стискати талію та долоню пенсіонерки Клавдії Миколаївни. А мою шатенку вчить вальсувати та засипає компліментами якийсь дід у парадній військовій формі.

Все взагалі пішло далеко від плану, який я задумав. В ідеальному сценарії розвитку подій, як тільки після жахливого спектаклю ми з Тіною зайшли б у зал, де розпочинався чемпіонат з розгадування кросвордів, вона б захотіла піти.

Я б заявив: якщо їй не подобається пенсіонерське проведення часу, нам варто почати зустрічатися як пара. Бойко би погодилася, захоплюючись моєю винахідливістю. Потім ми негайно поїхали б до найближчого готелю. В менш ідеальному варіанті вона просто погодилася б зустрічатися.

В реальності ж Христина лише усміхнулася, кинувши на мене грайливий погляд. Записала нас в учасники змагань під моїм прізвищем і розбила мене в пух і порох. Дійшовши до фіналу, явно піддалася старому діду, якому на вигляд було років двісті.

Коли в сусідній залі розпочався «Вечір класичної музики», туди попрямувала більшість присутніх на чемпіонаті пенсіонерів. Звісно, ми теж.

На той момент над нами з Тіною вже кудахкали майже всі члени цієї літньої братії, задоволено примовляючи, що хоч хтось із молоді вміє культурно відпочивати. Не дивно, що варто було Бойко зізнатися в невмінні танцювати вальс, як нас одразу ж вирішили навчити головні місцеві «майстри».

Вже третю мелодію поспіль я залишаюся в заручниках у пенсіонерки Клавдії, намагаючись прикинути, як забрати звідси Христину. В цій урочистій банкетній залі з колонами вона виглядає напрочуд органічно. Якби її сукня з вільною спідницею була б у підлогу, а не по коліно, можна було б повірити, що це якась леді з дев’ятнадцятого століття зазирнула на бал.

– Юначе, не вкрадуть вашу пані, перестаньте постійно стежити за нею поглядом. А то ви мені всі ноги відтопчете, – невдоволено бурчить літня жінка.

– Мої щирі вибачення, – відповідаю, намагаючись виглядати присоромленим. Навіть забув, як це. – Думаєте, немає причин для занепокоєння? Дуже вже в неї досвідчений і мужній кавалер.

– О, коли Василько був молодший, міг будь-яку завоювати, – вимовляє пенсіонерка з мрійливою усмішкою. – Генерал, спортсмен та справжній джентльмен! Якось він…

Перестаю прислухатися до слів жінки, адже в цей момент Христина, сміючись над якоюсь із реплік старого військового, нарешті на мене дивиться. Киваю на її партнера по танцю, з засудженням похитавши головою.

У відповідь дівчина переводить погляд з мене на Клавдію. Зробивши багатозначний жест бровами, всю увагу знову звертає на свого діда. Виглядає при цьому задоволеною, мов кішка, яка поїла сметани. Ні, я точно повинен її відшльопати.

– Але жодному чоловікові не під силу звабити жінку, яка вже закохана, – ці слова літньої леді змушують мене повернутися у розмову. – Тож ви можете не хвилюватися з приводу своєї чарівної супутниці.

– Вона навіть зустрічатися зі мною відмовляється. Куди там до закоханості.

– Будь-якій дівчинці, яка цінує себе, спочатку потрібно переконатися у щирості намірів кавалера. До того ж дуже складно довіряти гарному хлопцеві. Ви, напевно, вже встигли розбити десятки сердець.

Повчальний тон пенсіонерки мене веселить. Проте непросто підтримувати бесіду, коли ведеш у погано знайомому танці, намагаючись не врізатися в інші пари. Здається, нічого особливого, та це зовсім не схоже на звичні рухи під клубну музику.

Хоч Тіні пощастило, що її генерал вальсує так, наче тільки цим усе життя й займався. Потрібно постаратися, щоб не вдарити лицем у багнюку перед своєю шатенкою.

– До розбитих сердець не доходило, – відповідаю Клавдії, коли вдається краще увійти до ритму. – Ви погано знаєте сучасну молодь. Більшість із нас не має ілюзій про вічне кохання та рідну душу, послану небом. Ми приймаємо життя, яким воно є, намагаючись подовжити приємні моменти та уникнути страждань.

– Без випробувань не загартовується характер, а без болю – стосунки. Коли віддаєш себе повністю, страждання неминучі, але й нагорода чекає неймовірна. І кохання може бути вічним, якщо обидва цього хочуть.

– Статистика розлучень говорить про інше.

– Тому що зараз ніхто не старається! – обурено заявляє пенсіонерка. – Стосунки, які витримають всі випробування, ґрунтуються на довірі, абсолютному прийнятті іншого, бажанні зробити його щасливим, готовності завжди вислухати та піти на поступки. Це дуже непросто і має бути взаємним. А молодим поколінням простіше викинути порвану річ, ніж її зашити!

– Скільки не зашивай, вона вже такою, як була, не стане, – кажу, не подумавши. Сенс сперечатися з людиною похилого віку? Ще розхвилюється, і доведеться швидку викликати.

– Зате може стати краще, якщо докласти зусиль! Коли в парі один починає розслаблятися, приймаючи другу половинку як належне, ці стосунки приречені. Кохання постійно потрібно дивувати, балувати, смішити та спокушати. Якщо обидва намагатимуться, спільне життя стане чудовою подорожжю, пригодою, яку не захочеться закінчувати! Моя тривала сорок років, поки у чоловіка не стався інфаркт, але я благословляю кожну нашу з Петром спільну секунду! – натхненно закінчила промову пенсіонерка.

Добродушно посміхаюся, вирішивши не сперечатися. Я давно звик до жіночого ідеалізму, обожнювання власних емоцій та віри у всяку нісенітницю.

Навіть моя красуня-мати після загибелі батька піднімала трьох дітей абсолютно одна, адже застрягла у спогадах про «неземне кохання» замість того, щоб прийняти залицяння від досить забезпечених кавалерів.

Хтось вважає вірність померлому чоловікові романтичною, а я – ідіотизмом. Звичайно, коли ти маленький, то не звертаєш уваги, що тебе вже декілька тижнів годують пісною кашею та млинцями на воді, але чим старшим стаєш, тим складніше доводиться. Довгі роки школа була моїм персональним пеклом, поки я не пішов на бокс і не витратив купу часу на підвищення популярності.

Звичайно, маму я не звинувачую, а от на батька злий досі, хоч погано його пам’ятаю. Яким ідіотом потрібно бути, щоб взятись за роботу в небезпечній шахті, коли молодшій дочці не виповнилося й року, чудово знаючи, що в разі чого дружина з трьома дітьми залишиться сама?

Та й заводити дитину одразу після весілля? В кризу? Без свого дому та постійного заробітку? А потім ще двох? Тому Богдана я вважаю не «чудовою людиною, люблячим чоловіком і дбайливим батьком, що трагічно загинув», а безвідповідальним придурком.

Гаразд, щось мене останнім часом дивні думки дістають. Наразі актуальніше побудувати план того, як укласти Тіну в ліжко, а не копатися у своїх дитячих травмах, подумки римуючи черговий вірш.

Мелодія нарешті затихає, тож Клавдія випускає мене зі своєї хватки. Прикидаю, як би відійти від неї подалі, не образивши.

– Ви вже чудово освоїли вальс, – задоволено каже жінка. – Час вам запросити більш підходящу партнерку. Попрошу поставити геніальну «Мелодію» Мирослава Скорика, вона просто не зможе встояти. Чи краще «Вальс» Лисенка?

Продовжуючи бурчати собі під ніс, пенсіонерка щипає мене за щоку так швидко, що я не встигаю здивуватися, а потім йде до місцевого столітнього діджея. Оглянувши зал, прямую до столу з напоями та печивом, куди генерал повів Христину.

Підходжу якраз у той момент, коли старий вручає дівчині стаканчик з дешевим чаєм у пакетиках. Мабуть, він збирається вимовити щось на кшталт тосту, коли Бойко кидає погляд у мій бік.

Те, з якою надією вона спостерігає за моїм наближенням, змушує мене відчути себе справжнім лицарем, який рятує прекрасну даму. Щоправда, не від дракона, а від поганого напою. Та все одно відчуття приємне.

– Дозвольте запросити вас на танець, – оголошую урочисто, простягаючи дівчині руку. Тіна з полегшенням ставить стакан назад на стіл і вкладає свою долоню в мою.

– Ти все зрозуміла, онучко?

– Так. Дякую, Василю Тарасовичу. Було дуже приємно познайомитись.

Під початок якоїсь знайомої приємної мелодії відводжу Христину подалі від літнього військового, зупиняючись в центрі зали. Не тому, що збираюся зробити наш танець максимально схожим на якусь сцену із сопливих фільмів. Просто в середині приміщення майже немає пар, тож я можу не боятися, що ми в когось вріжемося.

Кладу другу долоню на талію дівчини, притискуючи до себе ближче, ніж минулу партнерку-пенсіонерку. Хотілось би сильніше, проте наступити Тіні на ногу з незвички не хочеться. Мої побоювання марні, адже під час першого ж руху від її чобіток страждає моя ступня.

– Пробач. В мене поки що не дуже виходить.

– Нічого.

Спробувавши заново розпочати танець, ми знову заплутуємося. Христина не відводить очей від підлоги, а долоня дівчини, яку я тримаю, стає крижаною.

– Тіно, дивись на мене, а не під ноги.

– Тоді я впаду.

– Хіба що з висоти свого росту в метр п’ятдесят.

– Метр шістдесят чотири. З половиною. І ще підбори сантиметрів вісім.

Ледь стримуюся від того, щоб не пожартувати на явно болючу для Бойко тему. Мої сестри так само враховують кожен міліметр зросту, ніби власноруч відвойовували його в природи. Я ще можу зрозуміти хлопців, які не хочуть виглядати слабкими, а от подібна поведінка в дівчат дивує. Напевно, це спільний комплекс для всіх коротунів.

– О, ну це багато змінює. Клянуся тебе втримати.

– Як ти можеш бути таким впевненим?

– Я ж казав, що оптиміст. В найгіршому випадку разом впадемо.

– Дуже заманливо.

– Довірся мені. Я поведу, а ти не думай про те, що робити далі. Інакше поверну тебе тому генералу з гидким чаєм в пакетиках.

Момент, коли Христина піднімає на мене погляд, збігається зі зміною темпу мелодії, яка із ніжно-повільної перетворюється на несподівано пристрасну. Напевно, тому серце забилося швидше.

– Не вірю, що ти настільки жорстокий. Але добре, я постараюся.

Коли музика прискорюється вдруге, ми з Тіною вже доволі успішно входимо в загальний ритм. Пари в залі закружляли швидше, та я на такий ризик вирішую не йти. Поки пенсіонери навколо нас демонструють чудеса танцювальної майстерності, ми з дівчиною продовжуємо рухатися повільно.

Є щось несподівано еротичне в тому, щоб знаходитися так близько від Тіни й торкатися її, ні на мить не відводячи погляду. З голови зникають всі прогнози подальшого розвитку подій, ідеї того, що варто сказати чи зробити, фантазії про те, чим ми займатимемося в ліжку.

Залишаються тільки блакитні очі Тіни, її гаряча долоня у моїй та відчуття витонченого вигину талії дівчини під моєю рукою. Час ніби сповільнюється. Я помічаю, що музика закінчилася, лише коли в залі лунають оплески. Ми з Христиною одночасно зупиняємося, повернувши голови на звук.

Виявляється, всі пенсіонери товпляться в одній частині зали, дивлячись на нас з дурними посмішками. Я навіть трохи гублюся від такої незвичної уваги.  Не знайшовши кращого виходу, киваю натовпу та поновлюю танець під нову класичну мелодію.

– Якщо вдавати, що ми їх не бачимо, вони перестануть, – кажу Тіні, яка вже залилася фарбою. До речі, такого насиченого кольору я ще не бачив. Схоже, це її максимум.

– Сподіваюся. Бо ми як у безглуздій мелодрамі.

– Це краще за фільм жахів?

– Віддаю перевагу фантастиці та комедіям. Можу поставити запитання, яке цікавить мене з ранку? – дочекавшись мого кивка, дівчина запитує серйозним тоном. – Наступного разу мені готуватися до скандинавської ходьби, турніру з шахів та до суперечок на ринку?

– Забула про черги у лікарні, – кажу, приховуючи посмішку. – А, і другу частину вистави про казковий ліс, звісно.

– Господи, тільки не це. Як там треба казати? Денисе, ти мені подобаєшся як друг-пенсіонер. Справа не в тобі, а в мені. Я більше не хочу з тобою таких стосунків.

– Тоді як тобі ідея розійтися як літні друзі та зійтися як молода пара?

– Стає все привабливішою.

І що це означає? Ближче до «так», «може бути» чи «не в цьому житті»?

– Але я все рівно не хочу, щоб хтось про нас дізнався, – продовжує Тіна.

– Чому? – цікавлюся, намагаючись зрозуміти, чи минула репліка означала згоду.

–  Тому що до мене в кімнату одразу заявляться твої шанувальниці з палицями в руках. А я страшенно погано справляюся зі зброєю. Плюс мені б не хотілося, щоб весь університет робив ставки на те, як швидко я тобі набридну.

Хоч поворот розмови дивний, я розслабляюсь. Якщо вона турбується про це, отже, згодна бути зі мною. Залишилось обговорити умови.

– Ти переоцінюєш мою популярність.

– Гілка, присвячена тобі, є на форумі універу та у всіх групах у соцмережах. Я вже мовчу про кількість закритих чатів, де дівчата кидають твої фото та обговорюють, у який із днів тижня ти виглядаєш найкраще.

Почувши це, здивовано посміхаюся. Трохи моторошно, що за мною стежать незнайомі люди, та кому не приємно мати свій фан-клуб у двадцять років? Я вважаю соцмережі абсолютно марною тратою часу, проте вирішую сьогодні ж залізти туди, щоб почитати, що про мене пишуть хоча б у групах університету.

– І в який же день я найпрекрасніший?

– На загальну думку, у п’ятницю.

– Не дивно. Четвер – мій офіційний вихідний від всього та всіх. Я з вечора не виходжу з дому, тупо відсипаючись. Тобі варто це знати, якщо вже ми зустрічаємося.

Заперечень із боку Тіни не лунає, тож сумніви остаточно мене покидають. Зате повертається бажання піддражнити дівчину, щоб побачити, як вона червоніє.

– Так ти моя фанатка?

– Ні! – швидко відповідає Бойко. – Моя сусідка по кімнаті.

– Ага, вірю, – говорю з усмішкою, від чого Христина кидає на мене роздратований погляд.

– Це правда. Я почала лазити в Ден-групах не так давно, щоб зрозуміти, з ким маю справу.

– І?

– І дуже сподіваюся, що чутки брешуть. Тому зібралася скласти про тебе свою думку, незважаючи на слова інших. Сподіваюся, ти так само зробиш.

Щось бажання читати про себе в інтернеті зникає миттєво. З огляду на кількість істеричок, що залишилися позаду, навіть страшно подумати, які плітки вони про мене розпускають.

Я намагаюся нікого не ображати навмисно. На жаль, іноді доводиться проявляти твердість або навіть грубість. Коли після пари ночей тебе вважають власністю чи вічним боржником, без цього ніяк.

Схоже, Тіна теж потрапляла під гарячу руку пліткарів. Може, був ще якийсь скандальчик, крім її стосунків із Сидоренком? Гаразд, яка різниця. Реально безглуздо звертати увагу на громадську думку у справах, які стосуються лише двох людей.

– Звучить розумно. Але з приводу того, що я прекрасний по п’ятницях, ти згодна?

– Ні. Я голосувала за понеділок, – додає дівчина, чарівно посміхаючись.

Здається, із танцями на сьогодні треба зав’язувати. Я явно перестарався з поворотами, навіть голова трохи паморочиться. Втім, випускати Христину з обіймів не хочеться.

– Я теж спочатку вважав, що ти найкрасивіша по понеділках, – кажу, трохи знизивши голос і схилившись до вуха Тіни. – А потім побачив тебе у вівторок і зрозумів, що помилився. Слідкував за тобою до п’ятниці, дійшовши висновку, що будні дні – твій найкращий час. Потім ми пішли на побачення в суботу, де виявилося, що у вихідний ти ще вродливіша. Мені залишилася тільки неділя, щоб зрозуміти, чи зможу хоча б один день на тиждень дивитись на тебе, не захоплюючись.

Компліменти завжди виходили у мене непогано, а тут я прямо запишався своїм красномовством. Швидко вигадати таку промову мені допомогло те, що це абсолютна правда. Коли я відсторонююсь, щоб подивитися на Тіну, бачу, що сказаному вона не вірить.

– Коли ми розмовляли в клубі, була неділя, – хмикає дівчина.

Ну хоч не заявляє: «Ти це всім говориш». Принаймні, вголос. Відлуння саме таких думок я помічаю на її обличчі.

– Точно. Отже, в мене немає шансів.

Це чудовий момент для поцілунку, та його доводиться впустити через побоювання втратити ритм чи спіткнутися. Тому просто усміхаюся Тіні, продовжуючи вальсувати.

– Якщо бути пенсіонерами вже не потрібно, можемо піти звідси, – пропоную, сподіваючись, що вона погодиться.

– Я не проти залишитися. Мені подобається так з тобою танцювати.

– Невже більше, ніж з генералом?

– Ти ведеш впевненіше. І жодного разу не дорікнув мені тим, що негідно відтоптувати партнеру ноги.

Сумніваюсь, що Тіна каже правду, проте втішно чути, що ти крутіший за генерала. Нехай навіть йому років вісімдесят. Може, справа в тому, що будь-які приємні слова від Христини якось автоматично проходять повз мій центр аналітичного мислення, потрапляючи прямісінько в зону самолюбства. З іншими людьми я такого не помічав.

– Цю пораду він тобі давав перед прощанням?

– Ні. Сказав у всьому тобі поступатися, щоб ти не втратив до мене інтересу. Йому не сподобалося, що під час чемпіонату з кросвордів я тобі не піддалася. Це тебе зачепило?

Дивне питання. Звичайно, хочеться розпустити хвіст павича, показавши Христині, що я розбираюся прямо у всьому, та це ж неправда. Не бачу сенсу витрачати сили на розвиток непотрібних в житті речей, серед яких точно є кросворди. А те, якою задоволеною Тіна виглядає, перемагаючи, не дозволяє навіть думки допустити про якусь образу.

Я помічаю це щоразу, коли вона виступає з доповідями на парах або з кимось жваво дискутує. В подібні моменти її обличчя ніби освітлює внутрішній вогонь, що робить дівчину неймовірно сексуальною.

– В мене не настільки низька самооцінка, щоб підвищувати її за чийсь рахунок. Особливо за твій. Вважаю, що жінка має підкорятися чоловіку лише в одному.

– І в чому ж? – цікавиться Христина невинно.

Місце точно не найкраще, проте залишити таке питання без переконливої відповіді не можна. Не чекаючи закінчення мелодії, веду Тіну за колону біля одного з вікон.

Враховуючи кількість зацікавлених нами пенсіонерів на квадратний метр, розумію, що втекти від поглядів тут не вийде. Мені байдуже, та не хочеться, щоб це відволікало Христину.

Оглянувши зал, затягую дівчину за щільну темно-червону штору, яку, мабуть, не прали з часів Радянського Союзу. Від пилу, що піднявся, Бойко чхає, хіхікає і тут же підтискає губи, стримуючи сміх.

Грайливий блиск в очах Тіни викликає в мене два суперечливі бажання. Хочеться пожартувати, щоб вона розвеселилася ще сильніше, і в той же час притиснути до стіни, стираючи з її обличчя будь-який натяк на посмішку, змушуючи думати лише про одне. Як тільки мій погляд опускається на пухкий рот дівчини, вирішую, що посміятися можна пізніше.

Христина, 15 вересня 2013 року

Ставлячи запитання, я забула одну річ про Дениса. Дивно, бо ж то був фундамент його характеру. Які б важливі не обговорювалися теми – він все переводив на жарти.

– Буде нецікаво, якщо я скажу, – заявив хлопець. – В тебе точно є парочка переконливих теорій. Озвучуй.

– Ти крутишся поруч зі мною, бо хочеш взяти мене заміж, виростити трьох спільних дітей, побудувати нашій родині великий будинок, виплатити кредити за пару іноземних авто та завести цуценятко лабрадора? – мій саркастичний тон змусив колишнього хмикнути.

– Хаскі, – після невеликої паузи сказав хлопець. Помітивши, що я завмерла, він пояснив. – Ти ж начебто віддавала перевагу цій породі. Проте ні, з цією теорією ти прогадала. Є ще?

Я посміхнулася, вдаючи, що задумалася, хоча всередині все ніби закувало в лід, не даючи вдихнути. Де взагалі були мої очі два роки тому? Як можна було сподіватися на спільне майбутнє з цим козлом? Потрібно було тікати від нього щодуху одразу ж після першої розмови.

– Хочеш дізнатися мене краще? Навряд чи, адже моєю особистістю ти ніколи всерйоз не цікавився. Попросити вибачення? Теж ні, бо ти це вже зробив би. Дружити? В дружбу між хлопцями та дівчатами ти не віриш. Відновити стосунки? Виключено, бо для цього між нами ніколи не буде достатньо довіри. Що ж лишається? Ах, точно! Переспати зі мною, щоб поставити навпроти мого імені галочку, задовольнити цікавість, отримати реванш і завершити розпочате. Правильно?

– Помилилася в чотирьох пунктах із п’яти.

– Яких?

– Спочатку твоя відповідь. Ти досі на мене ображена?

Атмосфера між нами остаточно перестала бути жартівливою. Що йому сказати? Звичайно, я ненавиділа Дениса, проте існувала людина, яка заслуговувала на гнів набагато більше.

– Я ображена на себе. З самого початку знала, що нічого серйозного не вийде, але пішла з тобою на побачення.

– Якщо знала, навіщо погодилася?

– Я не погоджувалася. Ти просто поставив мене перед фактом.

– Говориш так, ніби я хоч раз примушував тебе до чогось.

В тому й проблема. Я сама з радістю бігла стрибати у прірву. Мої рожеві окуляри Денис своїми вчинками знімав десятки разів. Але варто було йому посміхнутися і пожартувати, як я пробачала все, з ентузіазмом наліплюючи їх назад.

– В чому я помилялася?

– Давай діяти за твоїм улюбленим методом виключення. Якщо ти відповіла на два запитання... Мене завжди цікавила твоя особистість. З найпершої розмови, коли ти прочитала мені лекцію про повагу до жінок. І мені шкода, що так з нами сталося. Я ніколи не хотів тобі зла, навіть коли виходило інакше. Вибач.

Напевно, ці слова мали мене порадувати. Натомість всередині все ніби стиснулося в клубок із тривоги та болю.

– Тоді чого ти хочеш від мене зараз? Дружби, стосунків чи сексу без зобов’язань?

– Зараз моя черга. Втім, можу дати тобі підказку.

Мене завжди дратувало, коли у фільмах чи серіалах під час поцілунку героїня завмирала, витріщивши очі, мов риба. Подобається – відповідай, ні – відштовхни, тікай, дай ляпаса нарешті. Який сенс створювати проблеми на рівному місці?

Але коли Денис нахилився і ніжно мене поцілував, я відразу зрозуміла всіх цих відморожених героїнь. Тому що від бурі емоцій всередині не могла навіть поворухнутися.

Не отримавши зрозумілої реакції, хлопець трохи відсторонився, даючи мені шлях до відступу. Я знала, що маю цим скористатися, щоб піти геть. Негайно. Проте не могла.

Мені хотілося ще хоча б раз у житті пізнати поцілунки Дениса. Переконатися, що ще здатна на ті відчуття, за якими так сумувала. Що жива, молода та приваблива. Нехай навіть потім дуже про це шкодуватиму. Тому замість втечі я подалася трохи вперед.

Перші зіткнення губ були настільки обережними, ніби ми обоє боялися, що один неправильний рух зруйнує всю магію моменту. Та вже через мить все кардинально змінилося. Поцілунок став настільки пристрасним, що подих перехопило. Мені здалося, що я повернулася додому після довгих мандрівок Північним полюсом.

Сашко завжди цілував мене так, ніби в нього купа справ, а саме цю потрібно якнайшвидше закінчити. Денис – ніби крім мене для нього у світі не залишилося більше нічого і попереду в нас вічність удвох.

Однак її не було, виключно з його провини. Я намагалася вкласти в поцілунок всю свою злість і образу, а виходила лише туга, що роз’їдала душу. В ці секунди мені здавалося, що Денис відповідає мені тим самим.

Крізь туман, що панує в голові, я усвідомила, що першою легко прикусила хлопцю губу і доторкнулася своїм язиком до його. Але на цьому моя ініціатива закінчилася. Денис миттєво взяв все під свій контроль, а ідеї не підкоритися чи відсунутися у мене навіть не виникло.

З кожною секундою пожежа в тілі розгоралася все сильніше. Я й забула, як це може бути, як має бути. Гаряче дихання хлопця опалювало сильніше вогню, а кожен дотик відгукувався всередині хвилюючим тремтінням. І це незважаючи на те, що руки Денис не розпускав – одна мандрувала по спині, друга пестила обличчя та шию.

Зате моїм долоням явно було мало просто погладжувати плечі хлопця. Бажання доторкнутися до його оголеної шкіри стало нестерпним. Куртка Дениса була й так розстебнута, мені залишилося тільки ковзнути руками під кофту, щоб пробігтися пальцями по пресу і грудним м’язам.

Наступної миті я вже сиділа на столі, але замислитися, як так вийшло, не встигла. Хлопець почав цілувати шию, тож в моїй голові залишилася одна думка – це вже краще, ніж секс. Стримати свої відверті зітхання в мене не виходило, але в цей момент я їх не соромилася.

Коли долоні Дениса ковзнули по моїх стегнах, задираючи сукню, від напруги в животі стало важко дихати. Обхопивши хлопця ногами, я притиснула його до себе, як неодноразово робила раніше.

Від дотику ми одночасно гучно видихнули. Усвідомлення того, що він збуджений так само, як і я, подіяло сильніше за найсміливіші пестощі. Поцілунки ставали все жаркішими, повітря перестало вистачати, а одяг незвично дратував шкіру.

Тремтячими від нетерпіння пальцями я потяглася до ременя на штанах Дениса. Як тільки торкнулася пряжки, він раптово відійшов.

– Ні, – хлопець похитав головою, ніби відповідаючи собі на якесь невимовлене запитання. – Не так і не тут.

Слова миттєво охолодили, ніби на мене вилили відро крижаної води.

– Цього не станеться ніяк, ніде й ніколи! – заявила я занадто голосно, вразившись сльозливим інтонаціям в своєму голосі.

– Хвилину тому ти так не вважала.

– Не смій навіть говорити зі мною! І підходити! Ніколи більше!!!

Зістрибнувши зі столу, я покинула палубу, ледь стримуючись від того, щоб не побігти. До туалету дісталася за лічені секунди, напевно встановивши світовий рекорд зі швидкості втечі з небезпечних ситуацій. Зайшовши до приміщення, притулилася до стіни спиною і побачила своє відображення в дзеркалі.

Рука біля серця, вигляд розгублений, губи заціловані, волосся розтріпане. Погляд переляканий, неначе тікала не від хлопця, а від лева.

Я знала, хто так виглядає. Це не та смілива Христина, яка сьогодні несподівано прокинулася, потягнувши мене на корабель. І не зразкова слухняна наречена Олександра Полякова. Зараз у відображенні дзеркала виднілася закохана по вуха першокурсниця Тіна, яка раптово вилізла з небуття та протирала свої рожеві окуляри.

Подумки я вдарила її лопатою по голові, після чого закинула в дуже глибоку могилу. Ні, цій довірливій дурепі не можна дозволити воскреснути, інакше вона вдруге зруйнує моє життя.

Денис, 12 березня 2011 року

За моїм планом наш «офіційний» перший поцілунок з Христиною як пари має бути ніжним, чуттєвим і довгим. Щоб вона зрозуміла, який я в цій справі майстер, з нетерпінням чекаючи на наступні зустрічі. Та варто притягнути дівчину до себе і торкнутися її губ, як пульс шалено прискорюється, а думки кудись випаровуються.

Свідомості вистачає лише на те, щоб відзначати реакцію Тіни та утримувати руки на «безпечних» зонах, гладячи долонями лише її спину, шию та обличчя. Те, що вона не подає стоп-сигналів, дзеркально відповідаючи на кожен мій жест, викликає всередині відчуття, ніби я виграв мільйон.

Залишки терпіння швидко мене покидають, тож я починаю цілувати Тіну так, як давно хотів. Пестячи її язик своїм, покусуючи неймовірно спокусливі губи, змінюючи темп з дикого до дратівливо неквапливого.

Коли напруга в тілі занадто наполегливо вимагає задерти сукню дівчини, насилу від неї відсторонююся. Через кілька секунд вона розплющує очі, в яких легко розрізняються ті ж бажання, що палають і в мені.

На цьому варто закінчити, привітавши себе, проте зробити це заважає багато речей. Затуманений погляд Тіни. Її припухлі від поцілунків губи, що стали із світло-малинових яскраво-червоними. Злегка розпатлане моєю долонею шовковисте волосся. Уривчасте дихання. Руки, що обвивають мою шию.

Складно ігнорувати німий заклик від найпривабливішої дівчини з всіх, кого я коли-небудь тримав в обіймах. В такі моменти складно проводити порівняльний аналіз, і, напевно, в моєму житті були жінки красивіші, розкутіші, досвідченіші. Однак нікого бажанішого я не можу ні згадати, ні уявити.

Тому, навіть не встигнувши подумати, знову схиляюся до губ Тіни. Цей поцілунок виходить надто вогняним. Наче я справді збираюся взяти її прямо тут, за шторою в банкетному залі. Примітивна частина мене переконує, що ідея не така погана.

Підкорившись інстинкту, підштовхую дівчину в бік підвіконня. Не припиняючи цілувати, саджаю її туди, утримуючи долонями за стегна. Спускаюся губами по шиї, провівши язиком по тому місцю, де відчувається шалене биття пульсу.

Помітивши рух руки Тіни, я напружено чекаю на ляпас. Проте замість цього вона запускає пальці в моє волосся, простим жестом викликавши мурашки по шкірі. Здається, цей вечір стає все кращим.

Перевіряючи, як далеко можу зайти, заводжу ноги дівчини собі за спину. Коли вона обхоплює мене, притиснувши ближче, самоконтроль попереджає, що на нього більше розраховувати не потрібно.

Музика, яка звучить у залі, відходить кудись на задній  план. Єдине, що я чую – швидке дихання Тіни та своє серцебиття, що гуркотить у вухах, мов вибухи феєрверків.

Проводжу долонями на зовнішній стороні стегон дівчини, повільно задираючи сукню. Кінчики пальців поколює від бажання доторкнутися до її гарячої шкіри. Всупереч надіям, на ній не панчохи, а капронові колготи. Без вагань розриваю їх, жадаючи якомога скоріше перевірити, чи дійсно вона хоче мене так само сильно, як і я її.

Тіна раптом відсторонюється, впираючись долонями в мої плечі. Через декілька ударів серця до мене доходить, що я перестарався. Дуже.  Відсуваюся від дівчини, з тривогою слідкуючи за різкою зміною її настрою. Вона зістрибує з підвіконня, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом.

– Мені… – вимовляє Тіна охриплим голосом і замовкає, ніби сама здивувавшись такій тональності.

А я затримую подих, адже хотів почути подібне звучання з нашої першої розмови. Сильніше бажаю послухати лише її стогони. Тепер з цим явно доведеться почекати.

– Мені потрібно в дамську кімнату.

Замість того, щоб оминути важку штору, Христина нахиляється, піднімає її і пірнає під тканину, залишивши після себе лише легкий квітковий аромат. Підійшовши до підвіконня, спираюся на нього руками, намагаючись заспокоїтися.

Все знову пішло не за планом. Це фактично друге наше побачення з Тіною. Перше, якщо враховувати, що вона погодилася зустрічатися зі мною лише півгодини тому. Схоже, я потрапив у ситуацію, яку добре характеризує улюблений афоризм професора Янковського: «Переможці завжди самі програють свою перемогу».

Зрозуміло, що з боку Бойко це просто гра в «завоюй мене», проте я ж сам на неї погодився. Тепер потрібно вирішити, чи виконувати штрафні санкції за порушення правил.

Раціоналізм, що з запізненням прокинувся, переконує попрощатися з Христиною назавжди, адже з якоїсь причини я надто сильно на неї реагую. В свою чергу цікавість питає, чого чекати з Тіною в ліжку, якщо навіть поцілунки з нею так сильно збуджують. Ясна річ, що при такому переконливому аргументі спроба логічно оцінити ситуацію виявляється приреченою на провал.

Переконавшись, що сліди недавньої пристрасті вже не такі помітні, виходжу з-за штори. Тіни не видно, тому вирішую перехопити її біля дверей, щоб поговорити. Коли дівчина з’являється в коридорі, я встигаю продумати декілька сценаріїв розмови.

– Денисе... Не думаю, що нам варто зустрічатися, – спокійно заявляє Христина, руйнуючи їх всі.

– Тобто ти погодилася тільки для того, щоб подарувати мені найприголомшливіші поцілунки в моєму житті, а потім кинути? – запитую обурено. – Надто вже жорстоко, Бойко.

На спробу розрядити ситуацію Тіна не реагує. Кумедно, що я сам не впевнений, чи жартую. Тому й вибачення з горла не лізуть: занадто лицемірно каятися за пристрасть, яку ми розділили на двох.

– Я не знала, що все буде так... – з цікавістю спостерігаю, як обличчя дівчини заливається фарбою – ...швидко.

Ні, розмовляти на таку тему, коли вона дивиться в підлогу, точно погана ідея. Підійшовши до Христини, одну руку кладу їй на талію, а другою обережно беру за підборіддя, змушуючи подивитися на мене.

– І це погано, тому що...

– Тому що я не хотіла б поспішати з... Коротше, спочатку я маю тебе дізнатися краще. Просто так цим займатися не можу, – говорячи це, Тіна спрямовує погляд кудись убік.

– Ти про пристрасні поцілунки або секс?

– Так.

Від відповіді посміхаюся, і по губах дівчини теж пробігає усмішка. Я й не сподівався на бліцкриг, тож звістка про те, що перед штурмом треба буде організувати облогу, не дуже мене засмучує.

Якщо ми про це говоримо, то розривати наші півгодинні стосунки Бойко все ж не бажає. Просто увімкнувся улюблений механізм жінок: «Я не така». Відключається він легко, тож нічого страшного.

– Нагадай мені не ставити тобі запитання або-або. Гаразд, тоді не поспішатимемо. Не турбуйся, знечестиш мене, коли будеш готова.

Як тільки Христина переводить на мене погляд, збираючись щось сказати, позаду лунає голос якоїсь старої пенсіонерки.

– Довго не думай, хлопчик-то видний, відіб’ють ще.

Від зауваження незнайомої літньої жінки, яка стоїть поруч, підслуховуючи нашу розмову, навіть я почуваюся ніяково. Звісно, показувати це не збираюся.

– Я не наполягаю, Тіно, проте прислухайся до мудрості старших поколінь.

– Ти ж нещодавно критикував поради поважного військового пенсіонера.

– Дивно поважати людину лише за те, що вона дожила до старості. Вік часто приходить без мудрості. Чи тобі здалася розумною порада мовчати й в усьому поступатися хлопцю?

– Твоя версія з поступками лише в одному мені сподобалася більше.

– Я ж казав. Пішли танцювати. Мої ноги вже скучили за твоїми підборами.

Випускаю Бойко з обіймів, натомість взявши її за руку. Прямую назад у зал, ведучи Тіну за собою та намагаючись вкласти в голові, що в мене вперше за декілька років начебто з’явилася офіційна дівчина.

Як не дивно, жодного заперечення всередині цей факт не викликає. Навіть навпаки. Все ж я був правий – цей день безперечно вийшов незвичним.