7. Планувати

Христина, 15 вересня 2013 року

З усіх діснеївських мультиків я справді найбільше любила Мулан. В дитинстві уявляла, як героїчно рятую країну, а імператор чи президент покірно передає мені кермо правління.

Поки мої подруги в початковій школі мріяли стати принцесами чи актрисами, я уявляла себе то добрим диктатором, то могутнім володарем галактики. Але точно не дівчиною, яка витрачатиме вихідний день на генеральне прибирання квартири замість того, щоб розважатися.

Цікаво, що та маленька Христина сказала б, якби її наречений спочатку відмовив їй у прогулянці, а наступного дня написав, що його не буде на вечері, бо вони з друзями поїхали за місто? Сумніваюсь, що вона б просто пила другий келих вина, дивлячись на їжу, яку готувала невдячному чоловікові три години.

Напевно, та дівчинка підійшла б до шафи, вибрала найкрасивіше плаття, нафарбувалася, зробила зачіску і викликала б таксі, відправивши своєму хлопцеві коротке повідомлення про свої плани. Потім вона б уточнила у подруг, на якому саме кораблі відбуватиметься святкова вечірка і ефектно з’явилася б на причалі за п’ять хвилин до відплиття.

Сидячи за столиком разом із Катею та Софією, я раділа, що на тій Христині ще рано ставити хрест.

– Не вірю, що Цербер розтис хватку! – не вгамовувалася Катерина. – Зізнавайся, хто ти і куди діла нашу Кріс?

– По-перше, Сашко знає, де я, і не проти. По-друге, як я могла не прийти, коли ти так переконливо мені погрожувала?

Почувши це, подруга заплескала віями, зробивши невинний вираз обличчя.

– Ти їй погрожувала? – перепитала Соня.

– Лише сказала, що відчуваю непереборне бажання поскаржитися Церберу на жіночу вбиральню в університеті. Там постійно обтискаються парочки, подруги їх прикривають, а потім не отримують жодної подяки. Ти сама знаєш, Кріс, що я нічого б йому не сказала.

– Бо немає чого говорити.

– Звісно. Крім несподіваних проблем з кишківником, які почалися одразу і в тебе, і в Дена… Бувають же збіги!

– Нічого не розумію, – констатувала Соня. – Ви з Денисом в туалеті зачинилися?

– Чули щось про презумпцію невинуватості? Поки ви не доведете протилежного, я нічого не скажу.

– Тоді ми самі побудуємо теорію того, чим ви там займалися. Повір, це буде гірше! – заявила Катя з усмішкою.

Софія теж дивилася на мене з нетерпінням. Я відкинулася на кріслі, відчуваючи роздратування. Ось зайнятися їм нічим!

– Добре. Так, ми там були. Просто розмовляли.

– Мабуть, було незручно… розмовляти. У жіночому туалеті. В останній кабінці. Наодинці. В такому тісному просторі… І коли ми були там з Любою, то чомусь жодних розмов не чули… – мій погрозливий погляд подругу не вгамував. – До речі, я ледве її від вас відвадила, потім усі підбори стоптала, поки корпус обходили разом. Ну, поки ви з Деном спілкувалися на філософські теми. Ага. У санвузлі.

– Ти навіть ім’я цієї неадекватної переслідувачки знаєш?

– Як виявилося, ми в одній фан-групі Саурецького! Саме я переконала її не постити відео з вашою дискусією, яке вона зняла на філософії. А це злочин, бо воно вийшло таким гарячим! Між вами з Деном іскри так і літають! Я сама переглядала разів з десять. Чистий секс!

Заява Каті викликала бурю у моїй голові. Нашу суперечку з Денисом зняли на відео? Ненавиджу це безглузде інформаційне століття, коли навіть чхнути не можна, щоб не потрапити в кадр до когось із численних доморощених блогерів! І що тепер робити?

– Почекай, якщо ця твоя Люба нікуди не викладала відео, як ти могла його переглядати?

– Вона скинула його тільки мені як плату за допомогу. Я порадила їй насамперед показати ролик Дену та запропонувати викупити. Не знаю, що він там Любі пообіцяв, але більше відео в неї немає.

– Впевнена?

– Так, бо вона вже просила мене надіслати копію назад. Саме собою, я відмовила. Думаю, зараз ролик залишився тільки в мене і твого ніби-як-байдужого-колишнього.

Хоч би це справді було так! Якщо нашу дискусію з Денисом побачить Сашко, навряд чи зрадіє.

– Видали, будь ласка.

– Ще чого! А що я показуватиму на вашому з Деном срібному весіллі? – не знаю, що подруга роздивилася в мене на обличчі, але одразу дала задню. – Жартую. Звісно, я все зітру. Будь-яку інформацію й чутки про вас в своїй групі теж не дам публікувати.

– Дякую.

– Але в мене є умова! За те, яка я неймовірна подруга, ти зараз підеш зі мною танцювати!

– Всі ж сидять.

– Ну і нехай. Нас це що, має зупиняти?

За своєю улюбленою звичкою Катя схопила мене за руку й потягнула за собою в центр палуби, де було вільне місце. На цей момент спиртне вже лилося рікою. Я сама встигла осушити келих вина на додачу до «домашніх» двох, тому ідея злякала не так сильно, як могла б. І справа була зовсім не в тому, що мені хотілося, щоб Денис на мене дивився.

Дискотека на верхній палубі тривала півтори години, поки не почався дощ. Оскільки навіс від потоків води не захищав, свято терміново перенесли до заскленої зали на першому поверсі корабля.

Там Денис влаштував шоу: «вітання іменинника від імені групи», за яке будь-яка адекватна людина одразу йому врізала б. Спочатку хлопець навчав Ігоря навичкам маскування, що включали правильне носіння накладних вусів та перуки, на випадок, якщо до нього додому постукають спецслужби.

Потім вручив розмовник, де десятьма мовами були фрази типу: «Готовий працювати за їжу». Це мало допомогти імениннику, коли він буде в бігах, як і його батько. Ігор відкривав сторінки навмання та зачитував репліки, а присутні вгадували, що саме він говорить.

Весь зал падав від сміху, а я все сподівалася, що винуватець свята покаже своє невдоволення і вмаже Денису. На жаль, цього не сталося.

А потім Саурецький подарував Ігорю ящик з різними шпигунськими штучками типу глушилок та відмичок, щоб наш одногрупник у будь-якому разі знайшов собі заробіток за кордоном.

– Це було класно! Потрібно буде переглянути! – заявила Катя, не випускаючи з рук телефон, яким знімала все, що відбувається.

– Жорстоко, дріб’язково і тупо, – моя доцінка привітання була діаметрально протилежною. – Навіщо він так із ним?

Я глянула на іменинника, очікуючи побачити на його обличчі злість чи збентеження. Але Ігор широко посміхався, перемовляючись про щось з Денисом, якого посадив праворуч від себе.

– Взагалі це чудова думка, – несподівано підтримала Катю Софія. – А то всі шушукаються і стали Ігоря уникати. Денис довів чутки до абсурду, зробив тему не забороненою. Спілкується з ним, ніби нічого й не сталося. Показав, що звертати на плітки увагу – не круто. Я вражена.

– Бал на користь Дена, Бойко.

– Кожен староста допоміг би одногрупнику вийти з ізоляції.

– Та ніхто б так не зробив, – заперечила Катя. – Цербер особливо. Він би скоріше накинувся на слабкого, бо сам страшенно боїться втратити своє положення.

Продовжувати цю тему мені не хотілося. Я одразу помітила, що багатих хлопців із нашої групи, на кшталт того ж Жені Дубова, на кораблі не було. Хоча раніше мало не в рот Ігореві заглядали.

Схоже, з минулої компанії Клименка поруч із ним залишився лише Руслан. Натомість прийшли майже всі дівчата, які зазвичай чуйно реагують на зміну вітру та з «вигнанцями» водитися не стали б. Навряд чи вони з’явилися заради іменинника.

Поки Катя голосно розмірковувала про «зобов’язання сильного», я налила собі сік з глечика. Відпивши зі склянки, скривилася. Сподівалася на смак мультифрукту, а отримала свіжовичавлений кислющий апельсин. Довелося запивати його шампанським, яке ніколи не любила. Більше на столі нічого з напоїв не було.

Зате їжа виявилася приголомшливою. Точно краща за ту, що я приготувала нам із Сашком на вечерю, яку він вирішив проігнорувати. Пора б перевірити телефон, до речі.

Активувавши екран, я зі зловтіхою відзначила чергову порцію пропущених дзвінків від Полякова. Напевно, незабаром пошкодую про свою поведінку, але в мені прокинулося щось по-жіночому капризне та противне. Якщо сказала, що пізніше наберу, значить, пізніше.

Непомітно мій келих спорожнів. Оглянувши стіл, пляшки я не побачила. Тільки збиралася покликати офіціанта, як один із них підійшов з глечиком у руках.

– Яблучно-виноградний сік для вашого столика. Чи ви віддаєте перевагу іншому смаку?

– А томатний є? – запитала Катя.

– Зараз принесу.

– І банановий! – прокричала навздогін працівникові ресторану подруга, після чого повернулася до нас. – Досить на мене так дивитися. Ігорьок не збідніє, якщо може дозволити собі орендувати корабель.

Під обговорення можливих офшорів сім’ї Клименка я долила собі у порожній келих з-під шампанського чергову порцію смачнючого соку, принесеного офіціантом. Чому туди так мало поміщається? Шкода, що моя «нормальна» склянка зайнята тією апельсиновою кислятиною.

– Ставлю стипендію на те, що виноградно-яблучний сік – один із улюблених у Христини, – задумливо дивлячись на мене заявила Соня.

– Бо вона випила вже половину глечика?

– Бо перед тим, як прийти до нас, офіціант розмовляв з Денисом.

Від зауваження подруги я кинула погляд у бік центрального столу, де сидів колишній. Хлопець був повністю занурений у розмову з іменинником, сміючись з чогось разом з ним. Дівчата поряд слиною захлиналися, і, звісно, їх можна було зрозуміти.

Денис, який жартує та щиро веселиться, посідав почесне третє місце у моєму секретному рейтингу його ж привабливості. Чарівніший він у моменти, коли його обличчя стає, навпаки, занадто серйозним, а в очах палає вогонь, що манить, відбираючи залишки волі.

Але Денис, проти якого взагалі немає шансів встояти – це той, який проявляє турботу й щось на кшталт любові. Коли в його погляді з’являється тепло та ніжність, а на губах грає легка посмішка. Так він дивився на сестру, цуценят, смачну їжу, нову приставку, і, як мені колись здавалося, на мене.

В останньому я помилялася, втім після випитого спиртного можу визнати: щоразу, коли Денис робить для мене щось або направляє увагу в мій бік, в душі оживають запитання: «А може, в нас ще є шанс?».

Повний абсурд. Подібні жести – просто маніпуляції. Завжди ними були. Інакше він сказав би прямо, куди їхав, навіщо повернувся, чого від мене хоче.

Усвідомивши, що вже якийсь час витріщаюся на колишнього, я стрімко перевела погляд на вікно. Непогано б вийти на верхню палубу, щоб освіжитися.

– Помітила? – театрально прошепотіла Катя тоном досвідченої змовниці.

– Так, – сказала Софія. – Ти мала рацію.

Цей короткий обмін репліками можна було б ігнорувати, якби подруги не продовжували прискіпливо дивитися на мене.

– Що?

– Це було, мов у романтичному фільмі! – заявила Катя, піднімаючи очі до стелі. – Вона подивилася на нього, зітхнула і відвела погляд. Через секунду він глянув на неї, усмішка на мить завмерла на його прекрасних вустах, в очах майнула пристрасть і відлуння жалю…

– Ти перечитала любовних романів, – у відповідь на моє зауваження Катя показала язик.

– Можливо. А от вам двом давно пора поговорити відверто. До речі, біля сходів є незачинена каюта…

– Мені потрібно відповісти на дзвінок. Скоро повернуся.

Взявши з собою телефон, я піднялася з місця, попрямувавши на верхню палубу. Дійшовши до коридору, обернулася, намагаючись зрозуміти, справді мою спину палить погляд Дениса, чи це фантазія розігралася. Виявилося, що хлопець дійсно спостерігає за моїм пересуванням, задумливо крутячи в руках склянку.

Перервавши візуальний контакт, я швидко піднялася наверх, сподіваючись, що свіже повітря допоможе остудити голову та всі інші частини тіла, які запалали від нашого короткого обміну поглядами.

На палубі виявилося, що дощ вже кінчився, але стало так прохолодно, що в одній сукні тут краще довго не стояти. Вирішивши перестати ігнорувати Сашка, після недовгих вагань я сама йому зателефонувала.

– Ти де? – невдоволений голос хлопця почувся після першого ж гудку.

– На дні народження Ігоря, як і писала.

– Що ти влаштовуєш?

Нічого цікавого. Підійшовши до поручнів, я сперлася на них, спостерігаючи за рухом води внизу. Вона була настільки зловісною та темною, що нагадувала моє повсякденне життя.

– Я закінчила свої справи та пішла гуляти. Як і ти.

– Христю, що за дитинство в тобі знову заграло? Ми ж домовилися сходити кудись наступного тижня.

– Сходимо. Але ж я не Русалочка, ноги в мене є, і я ними можу пересуватися без супроводу. Якщо вже ти сам обрав проводити час зі своєю компанією.

В трубці ненадовго повисла мовчанка.

– Ти що, п’яна? – запитав Саша з сумішшю обурення і чогось, схожого на лють.

– Хіба що трохи.

– Їдь додому негайно! Щоб була там за півгодини!

– Не думаю, що капітан послухає та розверне корабель.

– Христю…

– Тільки не називай мене так, дратує. Я повернусь, коли повернуся. Вечеря на плиті. Розігрій. Або викинь. Гарного вечора, Саш.

Відключивши телефон, я намагалася зрозуміти, чому ця розмова мене швидше розвеселила, ніж засмутила. Може, це своєрідна спроба взяти реванш за всі вихідні, коли сиділа вдома сама?

Не знаю, але відчуття приємне. Докорів сумління не було і близько, так що я вирішила не переконувати себе, ніби їх маю.

– Грім у раю? – раптом почувся голос Дениса позаду.

Денис, 12 березня 2011 року

Цього суботнього ранку площа навпроти мерії виявляється забитою народом. Перечитуючи повідомлення з орієнтиром, веду Христину за руку до одного з бокових дворів. На всі запитання віджартовуюся, чим тільки розпалюю її цікавість.

Нарешті побачивши в центрі невеликого натовпу чоловіка з паперами в руках, підводжу Бойко до нього.

– Ви є у списку?

– Так. Денис та Тіна Саурецькі.

Кажучи це, уважно спостерігаю за виразом обличчя шатеночки. Вона ніби не може визначитися, обурюватись чи червоніти, що очікувано веселить.

– Знайшов. Якщо раніше не брали участь, то за інструкціями підійдіть до Зінаїди, – чоловік вказує ручкою у бік сусідньої групи людей. – Оплата після, підійдете, відзначитеся, потім отримаєте гроші.

Кивнувши, відводжу спантеличену Христину подалі.

– Це що? – цікавиться дівчина, дивлячись на мене з тривогою.

– Якась із дрібних партій чомусь протестує, і це наш шанс заробити на обід.

– Ти привів мене на проплачений мітинг? – голос Тіни опускається до шепоту, а очі так округляються, що я не можу стримати сміху.

– Хіба не цим займаються пенсіонери? Пункт з твого списку.

Христина окидає натовп напруженим поглядом. Тільки зараз розумію, що вона може виявитися затятою прихильницею якоїсь із політичних сил чи справжньою патріоткою. В нас на факультеті доводиться цікавитись життям країни, інакше й половини предметів не здаси. Чому я раніше про це не подумав?

– Ніколи не брала участі у таких заходах! – заявляє Тіна, збуджено стискаючи мою долоню. – Це ж неймовірно! Польовий досвід! Як ти вийшов на них? А скільки нам заплатять? Думаєш, на площі всі куплені? Хоча ні, згідно з теорією достатньо п’яти відсотків, які будуть голосно кричати.

Потік питань із боку дівчини ллється так швидко, що я не знаю, на що відповідати. Не вірю, що її справді так зацікавив мітинг.

– Думаю, в цієї партії проплачені всі сто відсотків.

– Так, їхні шанси на виборах мінімальні, – задумливо каже Бойко, продовжуючи жадібно оглядати натовп.

– Не підтримуєш опозицію?

– Я за підтримку будь-якої політичної сили, яка виступає за те, щоб зробити Україну суб’єктом міжнародних відносин, а не залишати об’єктом, шукаючи наставлінь то від Росії, то від Європи. Але ця штучно створена перед виборами партія абсолютно пуста. Вона просто намагається відтягнути голоси у реальних кандидатів, – несподівано Тіна піднімається навшпиньки і кудись показує пальцем. – Дивись, там роздають транспаранти з політичними гаслами! Ми собі візьмемо?

Мене навіть зачіпає, що такою радісною від моїх подарунків вона ще не була.

– Все для моєї дами.

Мої сподівання на те, що Христина захоче якнайшвидше втекти з цього сумнівного заходу, не збуваються. Навпаки, ми залишаємося на ньому до останнього. Бойко примудрилася так вразити організаторів мітингу своїм ентузіазмом, що вже хвилин десять з ними про щось розмовляє. Спіймавши мій нетерплячий погляд, дівчина закочує очі, але завершує бесіду, повертаючись до мене, мало не підстрибуючи.

– Нас покликали до партії! – очі Тіни сяють таким захопленням, що я майже перестаю дратуватися від того, що вона залишила мене з величезним пакетом своїх політичних газет, а сама відправилася розмовляти з якимись товстунами в дорогих костюмах.

– Звичайно, після твоєї промови зі сцени. Ти була як Ленін на броньовику. «Ні бездуховному капіталізму»!

Насправді те, що Христина не побоялася без підготовки виступити перед натовпом, мене і захопило, і здивувало. Іноді її поведінка настільки далека від образу скромної провінціалки, що я не знаю, що й думати.

– Збираєшся приєднатися до них?

– Ні за що на світі! – відповідає Бойко, активно жестикулюючи. – Я за глобалізацію та капіталізм. Якби не вони, я сиділа б у селі, доячи кіз, без можливості виїхати для отримання нормальної освіти. Але це чудовий досвід!

– Тобто ти прекрасна брехуха?

– Тільки коли це потрібно для справи, – відповідь Тіни змушує мене уважніше на неї подивитися. – Взагалі-то це ти сказав, що мені буде слабо виступити.

Тому що жодна дівчина з тих, кого я знав, не піднялася би після такої фрази на сцену, щоб штовхнути промову про переваги спільної власності. І точно не виглядала б так шалено сексуально, розмірковуючи про те, що світ погруз у споживанні заради споживання.

Щоб заспокоїтися, довелося дивитися не на Христину, а на банери, що прикрашали сцену. Здається, більш дивної причини збудитися в мене ще не було. Добре хоч вдалося швидко переключити увагу, прийшовши до тями.

Випередивши дівчину, зупиняюся навпроти неї, трохи нахилившись.

– Сперечаємося, тобі слабо мене поцілувати.

Тіна швидко цмокає мою щоку, після чого обходить мене, поновивши рух вперед.

– Це не зарахувалося як поцілунок в жодній реальності, – кажу обурено, наздогнавши її.

– Ліміт по слабо на сьогодні вичерпаний. Але домовилися, буду тобі винна поцілунок, який зарахується таким у всіх можливих всесвітах.

Ідея дуже приваблива. Я ще не бачив Тіну такою жвавою, як сьогодні. Ніби помінявши діловий стиль на повсякденний, вона скинула чванливість і зарозумілість, які часто проявляються в ній на парах.

В пальто, що по формі нагадує сукню, і кумедній шапці з помпоном Христина схожа на непосидючу дитину. Відшльопати її я точно не проти. Зусиллям волі проганяю яскраві картинки, повертаючись до більш актуальних питань.

– А я можу внести правки у вже сказане слабо, щоб попросити дещо серйозніше за поцілунок?

– Ні, зате в подяку за підробіток я зводжу тебе в ресторан.

– Ти розбагатіла настільки?

– Мені дали премію за промову! Але я мала на увазі ресторан швидкого харчування. Пішли в Мак?

Якщо її запити й надалі будуть такими невибагливими, то навіть мій бюджет їх потягне.

– Заманливо, але він далеко від нашої наступної точки призначення. Якщо ти не проти вуличної їжі, захопимо щось по дорозі.

– Я за, просто діарея не найкращий супутник на прогулянці. Навіть платонічний.

Від слів Христини закашлююся чомусь я.

– Ми ж у центрі міста, – зауважую, заспокоївшись. – Тут має бути найбезпечніший фастфуд. Шаурму тобі пропонувати не буду. Може, випічка?

Сподіваюся, вона зараз не почне розповідати про те, що стежить за фігурою та вимагати салат без заправки.

– Ніколи не їла шаурму, – заявляє Тіна, зупинившись біля одного з кіосків. – Вона хіба не з котів готується?

– Котів невигідно вирощувати, м’яса мало. Ось із щурів – можливо.

– Хочу спробувати.

– І тебе це не зупинить?

– Білок є білок, – знизує плечима дівчина.

– Тоді дві шаурми, – звертаюся до продавця, який насторожено стежить за нашою розмовою. – Що питимеш?

– Нічого. Точніше, нічого не купуй. Я взяла з собою термос із чудовим чаєм.

Вона що?

– Навіщо?

– Бо я не люблю каву, а чай у пакетиках пити просто неможливо – одна фарба. Тож коли йду гуляти, беру напої із собою. Одне з моїх численних дивацтв.

Оцінити переваги цього «дивацтва» вдається, коли ми сідаємо на вільну лавку у сквері неподалік Будинку культури, куди я веду Тіну. Поки тримаю їжу, Бойко з серйозним виглядом дістає термос, відкручує кухлі та розливає чай. Забравши шаурму, вона піднімає свою термочашку, як келих.

– За новий досвід! – після «тосту» Христини ми урочисто цокаємося, кивнувши один одному. Маю надію, цей досвід стосуватиметься не лише прийому їжі з дівчиною на лавці посеред парку.

Ковтнувши, я з подивом дивлюся на Тіну. Що вона додала у напій? Точно апельсин і корицю. Ще м’яту? Імбир? Уявлення не маю, але такого я не куштував навіть у модних кафе.

– Ніколи не пив такого смачного чаю, – говорю чисту правду.

– Звичайно, це ж секретний рецепт, – задоволено відповідає Бойко, навіть не сумніваючись у моїх словах. – Ще ніколи не пригощала хлопця чаєм із термоса.

Поставивши кухоль на лавку, Христина з цікавістю оглядає шаурму, встигнувши декілька разів її обнюхати.

– Краще їж, доки воно не втекло, – раджу, ховаючи посмішку.

Зітхнувши, Тіна відкушує від страви, виглядаючи при цьому, як відважний дослідник, що висадився на невідомій планеті. Схвально хмикнувши, піднімає великий палець догори, після чого починає жувати більш активно.

– Чим же я заслужив таку честь?

– Ти про чай? Я вирішила, що найкращий спосіб тебе відштовхнути – це бути собою.

Явно не те, що я очікую почути. Обмірковуючи відповідь, уважно спостерігаю за своєю шатенкою, намагаючись знайти доказ того, що вона жартує.

Раніше не звертав особливої уваги на те, як їсть дівчина. Те, з яким апетитом Тіна кусає, як прикриває очі, жмурячись від задоволення, миттєво вибудовує в моїй голові такі привабливі асоціації, що в штанах знову стає тісно. Сподіваюся, коли звикну до її звичок, мозок перестане плутати команди: здивуйся і збудися.

– А навіщо мене відштовхувати? Я ж шалено тобі подобаюся.

– Тобі не здається, що ти зараз переносиш на мене свої почуття? – цікавиться Тіна, миттєво почервонівши.

– Ні. Мені не потрібні проекції, я знаю, що ти мені шалено подобаєшся.

Мої слова бентежать Христину ще більше. Як дівчина, здатна виступити перед сотнею незнайомців, може так хвилюватись через флірт? Проте її реакція, як і раніше, веселить. Чи краще сказати «зворушує»?

– Поясниш, чому вирішила мене налякати? – питаю, безуспішно намагаючись впіймати погляд Тіни.

– Тому що моя інтуїція волає про те, що від тебе потрібно триматися подалі.

– Не віриш в астрологію, гомеопатію та інші псевдонауки, але в інтуїцію – так?

– Звісно. Це ж еволюційний механізм швидкого прийняття рішень. Моє несвідоме вже побачило в тобі щось таке, що становить для мене потенційну небезпеку, але йому занадто лінь пояснювати, тож воно просто каже: «Втікай».

– То чому ж ти не прислухаєшся до цієї поради?

– Сама намагаюся знайти відповідь на це запитання, – каже Бойко, сумно зітхнувши.

Здається, мені відомі причини. Цікавість, інтерес та фізичний потяг. Точно те саме, що відчуваю до Христини я сам.

– Вимушений засмутити, – заявляю, трохи понизивши голос. – Поки що твій план з відштовхування працює протилежним чином. Тіна, яка здатна виступати перед натовпом з імпровізованою промовою, їсти фастфуд і залишатися безпосередньою в будь-якій ситуації, для мене ще привабливіша.

Дівчина кидає на мене стривожений погляд, який тут же відводить, вдаючи, ніби поглинута роздивлянням засніженого парку.

– Почекай, поки я не почну злісно жартувати, критикувати все навколо, злитися з будь-якого приводу, сперечатися, показувати характер тощо.

– Так, це буде неприємно. Ми будемо занадто схожі. Я втрачу свою родзинку.

– Тоді можеш також показати своє справжнє обличчя.

– Я завжди залишаюся собою, – без вагань брешу я. – Прикидатися занадто енерговитратно. Якщо вже ми пенсіонери, що сидять на лавці, то у нас є важлива справа. Як тобі сучасна мораль, Тіно?

Незрозуміло, від чого дівчина губиться більше: різкої зміни теми або мого буркотливого тону. Прекрасно. План зробити цей день максимально абсурдним поки виконується з випередженням.

– Хм… Наче така сама, якою була завжди.

– Дійсно? А як же розпущеність та блуд, які пронизали наше суспільство, наче вірус? Твоя цитата, до речі.

– Я таке казала? – від щирого здивування на обличчі дівчини не можу стримати посмішки. – Була на куражі. Думаю, вони існують стільки ж, скільки людство. І існуватимуть. Зараз все стало доступнішим, але кожен сам повинен вирішувати, чи слідувати тенденціям, які йому не підходять. Мені здається, кожне покоління має свій виклик. У минулих – війни, голод, репресії, революції. А в нашого – зберегти свою індивідуальність і здатність мислити, незважаючи на велику кількість дезінформації та спокус навколо.

Знову натхненна промова Христини чомусь прискорює мій пульс. Не зовсім звична думка для вісімнадцятирічної дівчини. Або мені просто такі ще не зустрічалися. З іншого боку, розмовляю на філософські теми я зі своїми супутницями не часто.

– Згоден. Ти раніше десь виступала? Дуже впевнено трималася з мікрофоном у руках.

– До середини школи грала у театральному, поки мама не заборонила, адже доводилося пропускати уроки. Потім була змушена співати патріотичні пісні на всіх змаганнях, адже в нашому класі більше ніхто не вмів. Тож до сцени звикла.

Ну, хоча б це мене не дивує. Голос Христини залишається однією з найпривабливіших її рис. Мені давно хочеться дізнатися, як він звучить у момент пристрасті. Сьогоднішній день має наблизити мене до здійснення цього бажання.

– Заспівай щось, – почувши очевидне прохання, дівчина морщиться.

– Зараз мої концерти проходять тільки в душі.

– І коли я зможу потрапити на твій сольний виступ?

– Я живу в гуртожитку. Він точно не буде сольним.

– А я на квартирі, тож якщо тобі потрібна сцена – тільки скажи.

– Буду мати на увазі, – відповідає Христина впевнено, хоча її обличчя стрімко червоніє. – А як щодо твоїх талантів?

– Так нецікаво. Краще сама про них дізнайся. Нам вже час. Враховуючи твоє акторське минуле, тобі має сподобатися наш наступний пункт призначення.

Христина, 15 вересня 2013 року

Від несподіваної появи колишнього я різко обернулася і випустила телефон. На щастя, на палубу. Денис нахилився, щоб підняти мобільний. Розпрямившись, вручив його разом із коктейлем, який приніс. Сам же сперся на поручні поруч.

– Так…

– Ще хоч слово, і я викину тебе за борт.

Хлопець точно придумав або коментар з приводу Сашка, або натяк на секс на пляжі, адже не дарма мені дав напій саме з такою назвою. Як не дивно, Денис дійсно замовк, спостерігаючи за водою, що вирувала внизу. Весь вечір ми успішно ігнорували один одного, краще продовжувати в тому ж дусі.

В горлі пересохло, а оскільки келих явно призначався мені, я без роздумів відпила з нього. Смак напою змусив мене невдоволено подивитися на колишнього.

– Безалкогольний? Від тебе взагалі ніякої користі.

– Не хотів, щоб ти накоїла дурниць, які завжди робиш п’яною.

– Що? Коли таке було?

– І це мене ти в амнезії звинувачувала? Гаразд, наприклад, той випадок, коли тобі після пляшки вина захотілося посперечатися з компанією гопників.

Він про це знає? Хоча, тоді мене від неприємностей друг Дениса врятував. Той велетень, що на кавказця був схожий. Жах, хлопець такого прочухана отримав з моєї провини, а я навіть імені його не запам’ятала.

– Ті грубіяни самі до мене причепилися.

– Крадіжка катамарана після декількох пляшок сидру.

– Ми ж його повернули, тому це не рахується.

– Ми?! – перепитав Денис так обурено, що я не змогла стримати смішка.

– Ну гаразд, ти.

– А бар, який ти встигла спустошити, коли я привів тебе до себе на роботу?

– Просто дегустувала. Ти сам сказав брати все, що захочу.

– Так, пам’ятаю, потім ти саме так і зробила.

Мимолітного спогаду про те, що я тоді накоїла, вистачило, щоб щоки запалали. Трясця, стільки часу минуло, а соромно досі! Зате картини того, як Саурецький на руках тягнув мене до себе на квартиру і потім допомагав справлятися з першим у моєму житті похміллям, зараз чомусь веселили, а не ніяковили.

Я постаралася приховати цю недоречну реакцію за обуренням, але, побачивши на вустах Дениса ту саму посмішку з першого місця мого рейтингу, забула, що хотіла сказати.

Раптово позаду почулися високі дівочі голоси. На палубі з’явилися Яна з Олею, виглядаючи, мов хижачки, що вийшли на полювання. Коли Денис мигцем глянув на дівчат, по його обличчю промайнуло погано приховане роздратування.

– Ой, як добре, що ми тебе знайшли, Денчику! Тобто вас.

– Ігор влаштовує жіночий чемпіонат з караоке!

– Ти потрібен нам як суддя!

– Буде навіть секретний приз!

Одногрупниці начебто змагалися, хто скаже свою фразу з більшим придихом. Складалося враження, що вони прямо зараз втратять свідомість від приступів астми.

– Боюся, я зовсім не розуміюся на музиці, – відповів Денис, демонструючи награну усмішку. – Тож змушений відхилити пропозицію.

– Ми навчимо! До того ж, всі хлопці будуть оцінювати!

– Ну ж бо, ти не можеш нам відмовити! – заявила Яна, надувши й без того велетенські штучні губи.

Оскільки ввічливість, манери та делікатність для Дениса зазвичай були пустим звуком, я очікувала, що він скаже щось у своїй образливо-цинічній манері та відправить дівчат геть. Помилилася. Колишній кивнув та дозволив одногрупницям повиснути по обидва боки від себе.

– Христино, ти будеш під номером сім, тож не затримуйся тут, – попередила Оля.

Поглянувши на те, як дівчата наполегливо супроводжують Дениса, я відвернулася назад до поручнів. Ні, зустрічатися з ним «відкрито» мені б точно не хотілося.

Коли поряд з красивою дівчиною йде хлопець, інші представники сильної статі можуть оцінити її подумки, але нічого не зроблять. Натомість привабливому чоловікові будуть робити двозначні натяки, незважаючи на те, хто поруч із ним.

Пам’ятаю, якось ми стояли з Денисом в черзі, і якісь явно неповнолітні дівчата, хіхікаючи, одночасно вщипнули його за сідниці. Це начебто був єдиний раз, коли почервонішав він, а не я.

Ну ось звідки беруться ці спогади? Я ж заборонила собі думати про Дениса та наше спільне минуле. Два роки це виходило в мене просто чудово! За які гріхи він знову з’явився в моєму житті?

В зал я повернулася, промерзнувши до кісток. Потрапила на момент, коли Яна співала «I Wanna Be Loved by You», явно намагаючись бути схожою на Мерлін Монро. Центральний стіл розгорнули до сцени, присунувши до нього ще декілька. Всі хлопці розмістилися за цією суддівською трибуною, спостерігаючи за виступами.

Хоча не всі – Руслан чомусь сидів поруч із Катею та Софією, про щось жваво з ними перемовляючись.

– Відмовився від честі бути суддею? – поцікавилася я в одногрупника, розмістившись поруч.

– Навчався в музичній школі. В мене занадто чутливий слух. Не можу бути об’єктивним.

На цьому моменті Яна спробувала взяти високу ноту. Ми одночасно скривилися, після чого обмінялися посмішками.

– Дивно, ніби не березень. Чого вона завиває, мов дика кішка? – прокоментувала Катя.

– Хоче перекричати конкуренток, – хмикнувши, заявив Руслан. – Вони ж з Лізою та Олею посперечалися, хто першою завалить Дена.

Від слів хлопця в животі з’явилося те ж мерзенне відчуття, яке турбувало мене вранці. Тільки цього разу до нього додалася нудота.

– Чому просто не запропонують себе гуртом? – вирвалося в мене запитання.

– Думаю, через тиждень-другий запропонують. Напевно, на це Ден і чекає.

Ну він-то їм точно не відмовить. Я взяла зі столу келих із шампанським, випивши його за раз. Не такий і поганий смак, мабуть, потрібно просто звикнути. Спустошивши ще одну склянку, я махнула рукою офіціанту. Коли він підійшов, попросила залишити мені пляшку.

– Емм... Кріс, ти обережніше з напоями, – тихо сказала Соня мені на вухо.

– Я тримаю все під своїм повним контролем.

– Третій келих за дві хвилини.

– І що? Я не настільки часто розслабляюся.

– Необов’язково доводити до алкогольної коми. Закушуй бодай.

Спочатку я хотіла запротестувати, що для потрапляння до реанімації потрібно випити як мінімум півлітра горілки, але потім задумалася, скільки вже подужала у градусному еквіваленті. Від спроб зайнятися складною математикою голова запаморочилась, натякнувши на те, що темп справді потрібно знизити.

– Руслане, не налягай на мій томатний сік, – тим часом суворо заявляла Катя одногрупнику. – Він мені важко дістався.

– Навіть боюся запитати, як. Офіціанти присягаються, що його в асортименті немає.

– В мене свої секрети.

– Поділишся?

– Після виступу. Зараз ця банші довиє і настане моя черга. Соню, запиши мій дебют на телефон. Я збираюся запалити це місце.

Щойно «судді» оцінили виступ Яни, як у залі пролунала знайома весела мелодія. Катя з мікрофоном вийшла на сцену, почавши завзято горланити пісню про дружбу з одного зі старих мультиків.

Голос у неї був об’єктивно жахливий, але виступ вдався настільки енергійним, що під кінець подрузі підспівували всі. Навіть я не змогла втриматись. Закінчивши  під бурхливі оплески, Катя розкланялася і підійшла до нашого столика.

– Ходімо, Бондаренко.

– Куди? – спантеличено перепитав хлопець.

– Ти ж хотів дізнатися мій секрет?

Не чекаючи відповіді, подруга схопила свій клатч і попрямувала у бік коридору. Здивування в очах Руслана змінилося захопленням. Він піднявся так швидко, що скрип стільця по підлозі пролунав на весь зал. Але те, що на нього звернули увагу, хлопця не збентежило.

– Вдалих виступів, – побажав нам одногрупник, стрімко рушивши вслід за Катею.

Повернувшись до Соні, я помітила, як вона сховала посмішку у келиху.

– Як гадаєш, вони й справді…

– Ну, Катя захопила сумочку, тож швидше за все.

Аргумент подруги дійшов до мене не одразу. Я сама ніколи навіть не купувала презервативів, цим завжди займався Сашко, куди там у сумочці їх носити. І я точно не наважилася б займатися сексом на борту корабля, де багато моїх знайомих. Щоправда, ця ідея одразу мене схвилювала. Схоже, надто багато алкоголю.

– Піду вибирати пісню, – поінформувала Софія. – Ти одразу за мною.

Подруга встала, перш ніж я встигла сказати, що виступати не збираюся. Може, просто втекти? Але блукати по парому не хотілося. Раптом Катя з Русланом вирішили усамітнитися не в каюті, про яку вона згадувала, а в якомусь із затишних куточків?

Сама думка про те, що, поки я наодинці п’ю шампанське, за сусідньою стінкою хтось насолоджується життям і молодістю, викликала в мене сплеск заздрості. Ой, ну точно настав час зав’язувати зі спиртним. А то ще почну обзивати Катю повією, хоча насправді просто мрію так само підійти до хлопця, що сподобався, щоб запросити на інтимну зустріч.

Програючи у голові цей сценарій, я мимоволі подивилася на Дениса. Збуджуючі імпульси, що пронеслися по тілу, змушували мене ледь не щосекунди змінювати положення на стільці.

Заспокоюючи подих, я намагалася прислухатися до народної пісні, яку Софія співала досить чисто. Як тільки вона закінчила, Оля, яка взяла на себе роль ведучої, викликала мене на сцену.

– Я пас.

– Чому? – одразу ж голосно запитав Денис. – Ти ж чудово співаєш.

В залі запанувала тиша. Я сердито глянула на хлопця, зловивши на собі декілька таких самих лютих поглядів від присутніх дівчат. Чудово. Тільки чуток не вистачало.

– І звідки ти про це знаєш? – хмикнула Яна. – У душі чув?

– Ні, в університеті, – незворушно відповів колишній. – На всіх офіційних заходах Христина підспівує гімн. Дивовижний патріотизм. Хіба ви не помічали?

– Тоді ти просто повинна взяти участь! – заявив Ігор. – Не позбавляй іменинника задоволення тебе послухати.

Алкоголь у крові підбивав виплеснути негативні емоції. Піддавшись його впливу, я попрямувала до караоке, роздумуючи, що заспівати. В мене справді був непоганий голос, через що участь у різних районних конкурсах від імені школи стала нудним обов’язком.

Можна було вибрати одну з патріотичних чи народних композицій, щоб швидко з усім покінчити. Але, помітивши, як Денис прямо зараз відповідає на флірт Яни, я зрозуміла, яку пісню хочу заспівати. Хотів мене послухати? Сам напросився.

Денис, 12 березня 2011 року

В пріоритеті моїх культурних цінностей нижче за театр стоять тільки опера, балет і філармонія. Напевно, в цьому світі є спектаклі, які мені сподобалися б, проте знайти їх поки що не виходить.

Однак сьогодні я щиро насолоджуюся п’єсою «Ранок у казковому лісі», яку ставить у місцевому Будинку культури якийсь дитячий гурток. Ні, грають юні актори не просто погано, а жахливо, тож на сцену я перестаю дивитися через хвилину після початку виступу.

Зате реакція Тіни на постановку веселить мене так, що я не можу відвести від дівчини погляду. Лише зрідка нахиляюся до неї, вставляючи свої коментарі щодо сюжету.

Щоразу, коли діти запинаються, плутають слова, вимовляють пафосні репліки або виходять читати текст з папірцем, Христина кривиться, ніби від болю. Декілька разів вона явно буркає собі під ніс щось нецензурне, а кількість закочування очей у перші півгодини перевалює за другий десяток.

Всі ці почуття на її обличчі швидко змінюються захопленою посмішкою і на вигляд реальною зацікавленістю. Справжній подвиг з огляду на те, що навіть батьки юних недодарувань давно забили на виступ. Замість підтримки своїх чад вони або перемовляються між собою, або сидять у телефонах.

Знову глянувши на сцену, я з подивом помічаю, що більшість дітей дивляться прямо на нас, вимовляючи свої репліки.

– Тіно, не лякайся, – говорю, схилившись до вуха дівчини. – Здається, ми потрапили у фільм жахів.

– Я зрозуміла це з першої ж хвилини вистави, – відповідає Бойко, не перестаючи доброзичливо посміхатися. – Нічого гіршого в житті не бачила.

– Твій захоплений вигляд говорить про інше.

– Не можу ж я засмутити маленьких акторів своєю зневагою.

В цей момент малюки починають водити на сцені щось на кшталт хороводу, безладно горланячи якусь пісню про дружбу. Тож я знову нахиляюся до Христини.

– Цих незнайомих бездарних дітей, яких хочеться добити, щоб не корчилися на сцені?

Я спеціально ставлю це питання повільно, зробивши кілька глибоких видихів, щоб Тіна відчула їх на своїй шиї. У більшості жінок це чутлива зона, потрібно ж хоча б з чогось починати. Якщо вже активніші дії поки недоступні.

– Для них це може бути важливо, – лунає  відповідь після невеличкої затримки. – Іноді достатньо підтримки однієї людини, щоб змінити своє життя.

– І ким же була така людина для тебе?

Цього разу я ніби випадково зачіпаю мочку вуха Христини губами, відзначаючи, як від цього вона завмирає. Відсуваюся, відмітивши у світлі від сцени, що дівчина помітно почервоніла. Хочеться вірити, не лише від збентеження. Шкода, перевірку цієї гіпотези доведеться відкласти.

– Ще сподіваюся таку людину зустріти, – каже Тіна, дивлячись прямо перед собою. – Господи, сподіваюся, що тут хоч у буфеті смачно годують.

– Наскільки я знаю, в суботу він зачинений.

– Це найжахливіше місце на планеті!

– Звикай, ми тут до вечора.

Христина кидає на мене погляд, сповнений награного страху, а потім несподівано посміхається.

– Тоді я забиваю собі на обід того пухкого хлопчика в костюмі оленя.

– Добре. А я краще з’їм тебе.

З цими словами беру руку Тіни і легенько кусаю її зап’ястя. Вона здивовано піднімає брови, проте обурення не демонструє. Отже, можна спробувати спрямувати думки супутниці в потрібне русло.

Прикривши очі, торкаюся губами того місця на руці Христини, де відчувається пульс. Проводжу язиком і чую, як з вуст дівчини зривається різкий видих.

Продовжую цілувати, рахуючи про себе хвилину. З кожною секундою стає все складніше відганяти ідею перевірити, де ще в неї настільки ж ніжна шкіра. Другою рукою стискаю підлокітник крісла, щоб долоня не вирвалася, вирушивши в подорож вгору по стегну Тіни, чого мені зараз хочеться до тремтіння в тілі.

Коли нарешті дивлюся на свою шатенку, один вигляд її прикритих повік і прискореного дихання запалює кров так, що я починаю прикидати, куди б затягнути дівчину: на задній ряд або в найближчий темний куточок.

Знаючи, що така спроба все зіпсує, відриваюся від зап’ястя Христини. Випрямившись в кріслі, намагаюся зосередити увагу на сцені. Долоню дівчини не відпускаю, переплітаючи наші пальці. Підозрюю, що зараз будь-які слова чи жарти будуть зайвими, тож мовчу.

До вечора ще далеко, а щоб сьогоднішня місія завершилася успіхом, псувати  моменти не можна. Цю битву потрібно виграти, щоб нарешті розпочати повноцінну війну.