6. Інші варіанти розглядати
Христина, 14 вересня 2013 року
З самого дитинства я намагалася уникати сварок. Перші дев’ять років мені доводилося слухати скандали батьків. Другі – п’яні погрози вітчима, які він періодично втілював у життя, б’ючи маму.
Заради справедливості слід зазначити, що безпосередньо на мене Толік руку не піднімав, мені перепадало лише коли я намагалася їх розборонити. Зазвичай в подібні моменти мамин чоловік брав мене за волосся і з силою відкидав. Бувало, що після такого кілька днів не виходило стримати сльози під час розчісування – настільки пошкодженою була шкіра.
З роками стало зрозуміло, що в їхні конфлікти краще не влазити, але лишатися осторонь я могла не завжди. Тому переїзд до столиці сприйняла як звільнення. Минулого року сюди перебралися і мама з вітчимом, та бачилися ми рідко. В їхній орендованій кімнаті я була рази два, а в гості до себе і зовсім не кликала.
Після такого дитинства спокійне життя з Сашком, яке Каті здавалося неймовірно нудним, мені насправді подобалося. Крім моментів, коли наречений вмикав режим «пили». Вислухавши вранці про те, що я нарешті відправила свою аналітичну роботу професору Янковському, він спочатку розкритикував мої ідеї, а потім заявив, що мені взагалі не варто було подавати заявку.
– Вважаєш, що я надто тупа для цієї вакансії?
– Не розумію, який у цьому сенс. Ти ж залишишся працювати в нашій сімейній компанії.
– А якщо я не хочу?
– Чому? Раніше тобі подобалася твоя посада.
Чого не відібрати у Сашка – це його впевненості у власному всезнанні. Домивши останню тарілку, що залишилася з-під сніданку, я обернулася до хлопця.
– Подобалася? По-твоєму, я хочу до кінця життя бути секретарем та папірці перекладати? Навіщо мені тоді університет? Трьох класів би вистачило!
Трохи підвищивши голос, я одразу пошкодувала. Сама винна, що ніколи не скаржилася Сашкові на свою роботу. Звичайно, він не питав, але нерозумно розраховувати, що хтось зможе прочитати мої думки.
– Яка різниця, де ти працюватимеш до декрету? – слова нареченого знищили мій намір закінчити суперечку.
– А якщо я не матиму дітей?
– Звісно, матимеш. Ми домовлялися у двадцять п’ять.
Дивно – рота відкривав Сашко, а я прямо чула голоси його батьків. Полякови не втомлювалися нагадувати про те, що чекають на онуків, всю відповідальність за їхню появу покладаючи на мене.
– Тобто я тобі потрібна виключно для того, щоб народжувати? Може, знайди собі пту-шницю? Або просто дівчину, яка хоч зараз готова розсувати ноги, щоби звідти вистрибувало потомство?! Чому ти саме мене обрав?
– Я завжди знав, що ти станеш чудовою дружиною та виховаєш розумних дітей. Мої батьки теж так вважають.
– Яка ж я щаслива від цієї інформації! Бути безробітною домогосподаркою – прямо мрія сучасної жінки!
Від мого тону Сашко скривився у своїй нестерпній манері. Так само він виглядав, якщо йому пропонували поїсти вчорашнього супу.
– А що не так? Краще працювати по десять годин на день, повертаючись додому без сил на себе та сім’ю?
– Ні, але потрапляти у фінансову залежність від чоловіка, втрачаючи шанс побудувати кар’єру, хочуть не всі.
– Тобто брати гроші від чужої людини і терпіти її забаганки – це незалежність, а приймати ту ж суму від свого чоловіка – навпаки?
– Багатьом заробляти самостійно подобається.
– В них просто вибору немає. Більшість жінок живуть з невдахами, які навіть себе не в змозі прогодувати, тому вигадують нісенітницю про необхідність кар’єри та незалежності. Невже «реалізувати» себе як перукар чи продавець важливіше, ніж бути дбайливою дружиною та матір’ю?
З усіх методів ведення суперечки сократовський дратував мене найбільше. Підводити співрозмовника до потрібного тобі висновку питаннями з єдино правильною відповіддю – шахрайство. Цю розмову про роль жінки в сім’ї ми з Сашком вели не вперше і я вже знала, чим вона закінчиться. На щастя, поки що питання вагітності взагалі не стояло, тому продовжувати суперечку особливого сенсу не було.
Змінивши тему бесіди, я провела Сашка на курси, а сама взялася за підготовку овочів для рагу. Хвилин через десять відклала ножа, адже займатися домашніми справами не хотілося абсолютно. Склавши заготовки в холодильник до кращих часів, я написала Каті повідомлення з пропозицією сходити з нею в кіно.
Вона вже кілька днів скаржилася, що не може знайти компанію для перегляду якогось фільму жахів, а мені було начхати, куди йти. Бо якщо почну думати про те, що Сашко спеціально навів приклад бідної продавчині-невдахи, маючи на увазі мою маму, то закінчиться все істерикою.
Емоційна відповідь від Каті у стилі: «які люди з’явилися» прийшла майже миттєво. Ми домовилися зустрітися через дві години в кафешці великого торгового центру. Згадавши, що всього за десять хвилин ходьби від місця зустрічі працює мама, я вирішила вбити двох зайців одним махом, заїхавши і до неї. На дзвінок вона не відповіла, мабуть, не почула. Отже, влаштую сюрприз.
Через годину зборів я із задоволенням констатувала, що цього разу мені чудово вдалося створення образу. Легкий макіяж з короткими стрілками, фіолетовий сарафан, що відтіняв колір очей, розпущене волосся, високі підбори. Стало навіть по-жіночому шкода, що Денис не побачить, кого втратив.
Хоча досить лестити собі – навколо нього завжди була купа дівчат, які ніби зі сторінок глянцевих журналів зійшли. Та й за чотири дні хлопець більше жодної спроби заговорити зі мною не зробив. Схоже, нарешті усвідомив марність своїх провокацій, переключившись на доступніші варіанти.
Проблем з компанією у Дениса точно не було. Навколо нового старости крутилися вже всі студенти нашої групи. Не тільки дівчата, з якими він був незвично люб’язним, а й хлопці, які, вочевидь, знайшли свого ватажка.
Щодня після пар одногрупники йшли гуляти, а ми з Сашком вирушали на роботу, де я у змішаних почуттях змушувала себе не лізти кожні п’ять хвилин у телефон, щоб перевірити, чи не з’явилися нові фото. Аквапарк, боулінг, кіно, бари, клуби – здавалося, що вони зібралися за місяць побувати скрізь.
Дивлячись на фотографії, де біля колишнього обов’язково крутилася якась красуня, я щоразу вітала себе. Добре, що наші стосунки закінчилися, адже він рано чи пізно розбив би мені серце, бігаючи за кожною спідницею. Та Денис не відмовляв собі в цьому навіть коли ми зустрічалися, як би не намагався переконати мене в протилежному.
Вже в маршрутці я згадала, що не повідомила Сашка про зміну своїх планів. Відправила йому коротке повідомлення, сподіваючись, що прочитає він його не скоро і в мене буде достатньо часу, щоб розвіятися.
На жаль, нормально поговорити з мамою мені не вдалося. Хоча вона зраділа моїй несподіваній появі, всю її увагу займали покупці, яких сьогодні виявилося дуже багато. Магазин був не мережевим, тому я без проблем стояла поруч з нею за прилавком, попиваючи чай і розповідаючи про навчання.
Оскільки відповідала мати невлад, було зрозуміло, що більшість із сказаного проходить повз неї. Так вже влаштований мозок – для усвідомлення інформації потрібна зосередженість. Нерозумно було на це ображатися, але я все одно засмутилася.
– Давай допоможу з покупцями.
– Ні-ні, не здумай! – мама похитала головою в такому жаху, ніби почула щось кримінальне.
– Мені не складно, я ж раніше справлялася. А ти відпочинь. Чому тут навіть стільця нема?
– Я прибрала, бо заважав. Ніколи сидіти. Відійди від каси. Ти ж у мене така розумна, не треба тобі так працювати. Краще їдь додому і приділи час Сашеньці.
Ось це мені хотілося робити в останню чергу. Порадою піклуватися про нареченого мама закінчувала кожну нашу розмову, щиро вірячи, що моє життя з Сашком нагадувало казку.
Згадуючи, в яких умовах я перебувала ще чотири роки тому, мені іноді вдавалося й себе переконати в своїй удачі. На жаль, незважаючи на впевненість у майбутньому, спокій та комфорт, моя оцінка на шкалі щастя вище за трійку не піднімалася. З іншого боку, горя також не було.
– У Сашка на сьогодні плани.
– Так порадуй його вечерею смачною. Давай я тобі свіжих продуктів покладу!
– Ми ввечері йдемо до ресторану з його батьками.
– Ой точно, сьогодні ж субота. Забігалася трошки. Я така рада, що батьки Сашеньки тебе прийняли! Тобі дуже з ним пощастило! Тримайся за нього.
– Добре, мамо. Мені час йти. Постарайся відпочивати хоч трохи.
– Впораюся, звикла.
Поставивши чашку на місце, я поцілувала маму в щоку, а потім вийшла з магазину. Першим, що побачила, був Сашко, який стояв біля машини з величезним оберемком троянд. І давно він сюди приїхав?
Прийнявши простягнуті квіти, я спробувала зобразити захоплену усмішку. Надто солодкий запах троянд мені ніколи не подобався, але жест був красивим. Останнього разу букет від Полякова я отримувала на свій день народження в червні.
– Дуже гарні, дякую! Чому ти не на курсах?
– Подумав, що ми з тобою вдвох давно нікуди не ходили.
– Я домовилася з дівчатами...
– Відмовиш мені у побаченні?
Насправді я залюбки зробила б саме так. До Сашка ніколи не погоджувалась на зустрічі, призначені хлопцями в останній момент, щоб уникнути створення неприємного прецеденту. Дозволиш один раз знехтувати своїм часом – даси привід думати, що тепер за першим дзвінком кинеш всі справи і прибіжиш до нього.
Ось тільки у сімейному житті без поступок нікуди. Тим паче, Сашко майже ніколи від свого графіка не відходив. З його боку спонтанне побачення було прямо вчинком.
Мені взагалі здавалося, що всі неприємні обов’язки наречений призначив собі на суботу. Сюди входили курси з іспанської, яку він не любив, вечеря з батьками, плавання в басейні для здоров’я і близькість зі мною, вочевидь, для того самого.
Останнім пунктом Сашко часто нехтував. Я навіть не могла згадати, коли ми займалися у ліжку чимось, крім перегляду кіно. Три тижні тому? Місяць? Якщо раніше така низька активність хлопця мене тільки радувала, з моменту повернення Дениса тіло ніби прокинулося, потребуючи дотиків.
Поки вдавалося відволікатися навчанням, та довго так тривати не зможе. Провести час з хлопцем, про якого маю думати набагато більше, ніж про колишнього, насправді було гарною ідеєю.
– Звісно, я згодна піти з тобою на побачення. А куди?
– Куди ти хочеш?
– Здивуй мене.
– Якщо почну дивувати, то шанси, що прогадаю, надто великі. Просто скажи.
– Може, кіно?
– Зараз не йде нічого нормального.
– Зоопарк?
– Дивитись на голодних змучених тварин? Ти знаєш, що я проти існування таких місць.
Як тут забудеш. Якось я вмовила Сашка піти в цирк, де ніколи не була. Потім довелося години три вислуховувати лекції про страждаючих звірів. Він мав рацію, але настрою це не додавало.
– Парк атракціонів?
– У нас обох слабкий вестибулярний апарат, – заявив хлопець, хоча насправді у мене такої проблеми не було, про що він знав.
– Боулінг?
– Ти ж нещодавно робила манікюр.
Залишки бажання кудись піти із Сашком зникли. Схоже, ми до ранку вирішуватимемо. Або ж Поляков знає, куди ми поїдемо, а тому відкидає всі мої варіанти.
– Французький манікюр. Він не зітреться. Гаразд. Давай просто пройдемося Набережною.
– Там сьогодні проходить фестиваль, буде купа народу.
– Повітряна куля? Прогулянка на конях? Ковззанка? Картінг? У мене закінчуються ідеї, – приховати невдоволення за сарказмом не вийшло.
– В археологічному музеї нова виставка.
Супер. Так би відразу й сказав, що туди зібрався. Навіщо вдавати, ніби його цікавлять мої бажання?
– Добре, поїхали.
– Тоді перекусимо там в кафе. А нормально поїмо вже у ресторані.
– Може, проведемо вечір лише вдвох?
– Звісно. Після вечері з моїми батьками.
Дорогою до машини я прикидала, чи можу сказати, що жіночі дні, які раптово почалися, змушують мене скасувати прогулянку. Описати, як шкода, що замість походу в музей і вечері в компанії парочки снобів насолоджуватимуся замовленою додому піцою під якийсь комедійний серіал.
Картина вималювалася така приваблива, що в мене вирвалося сумне зітхання. Через кілька хвилин я зрозуміла, що прямуємо ми не до музею, а, схоже, до нашої квартири.
– Саш, ми куди зараз?
– Їдемо додому, щоб ти переодяглася, вмилася і причесалася, – незворушно відповів хлопець, не відволікаючись від водіння.
– Тобі не подобається, як я виглядаю?
– Це просто не твій стиль. Тим більше, він недоречний там, куди ми збираємося.
За улюблений колись сарафан стало прикро. Як і за волосся. Як і за те забуте почуття, коли ти знаєш, що виглядаєш чудово, і всі навколо це помічають. Вірила, що мені це начхати, але, як виявилося – ні.
Раптом спало на думку, що Сашко ніколи не дивився на мене так, як Денис. З гарячим інтересом, пристрастю, захопленням. Для нареченого я скоріше була гарною картинкою, яку не соромно показати людям. Чомусь це зараз розлютило найбільше.
– Дійсно? І який же мій стиль?
– Дівчини, яка знає собі ціну.
– А зараз я виглядаю, як дешевка? Це хочеш сказати?!
– Я не збираюся сперечатися з тобою заради суперечки, – промовив Сашко, скривившись від мого підвищеного тону. – Одягни ту коричневу сукню, яку подарувала моя мама.
Нагадування про жахливе вбрання подіяло на мене, мов червона ганчірка на бика.
– Ту саму, в якій твоя прабабка на збори комуністичної партії ходила?
– Христю, це сукня з лімітованої серії Versace, – повторив хлопець слова своєї матері.
Боже, вона й сама нагадує про це постійно. І кожного чортового разу, варто мені одягнути щось інше, говорить про цю мерзенну сукню, яка більше схожа на мішок.
– Якщо річ страшна, то яка різниця, скільки вона коштує і хто її пошив?
– У тебе просто недостатньо розвинений смак. Поки що.
Щось чим далі заходить розмова, тим менше мені хочеться розвивати не лише смак, а й наші стосунки.
– Зупини машину, – ніякої реакції з боку Сашка не було. – Або я їду гуляти так, або не їду взагалі.
Подивившись на мене з роздратуванням, Сашко звернув на узбіччя.
– Що з тобою таке? Чому поводишся, як істеричка?
Та Поляков взагалі ще ніколи не бачив мене в істериці! Відчуваю, скоро це зміниться.
– Як хто?!
– Я не знаю, – хлопець потер перенісся. – Спочатку ти зриваєшся на одногрупниках. Потім не хочеш відмовлятися від практики в INNET…
– Мене туди навіть не взяли поки що!
– Втікаєш із подругами в університеті.
– Ми просто кави попили!
– Постійно роздратована, змінюєш свої плани незважаючи на мене, а тепер одяглася, як доступна дівчина і чекаєш мого схвалення. Христю, що взагалі з тобою відбувається останнім часом?
Я мовчки дивилася на Сашка, не знаючи, що сказати. Сарафан довгий, вирізу немає, нафарбована легко. Тоді з якого переляку він щойно обізвав мене повією?
– Може, розкривається моя справжня сутність?
– Тоді приховуй її, як минулі два роки.
Нічого собі заяви.
– А якщо я не зможу?
– Заради наших стосунків сподіваюся, що зможеш.
Сашко знову завів авто, але на найближчому перехресті розвернувся. Отже, додому їхати передумав. Свою думку я обстояла, тільки переможницею себе точно не відчувала.
Денис, 6 березня 2011 року
З душу я виходжу, наспівуючи «Сахару» Влада. Така сама балакуча пустеля чекає в моїй кімнаті. Точніше, сподіваюся, що вона пішла, зрозумівши сто моїх натяків про прощання. Та ні, дівчина досі там.
Знову поправляє макіяж, який вже виходить за рамки розумного. Здається, що невдовзі її обличчя почне обсипатися. Спочатку під вагою штукатурки рухне ніс, потім від десяти шарів фарби відпадуть накладні вії, а ще один мазок помадою – і губи здуються.
Зазвичай мій смак кращий, але вчорашні майже платонічні побачення з Тіною розпалили цілком фізичні бажання. Заїхавши до клубу, я захопив з собою першу дівчину, що сподобалася, детально не приглядаючись. Хто ж знав, що вона разів вісім поправлятиме зачіску в процесі і не заткнеться ні на хвилину. Краще б подрочив.
– А хто ти за знаком зодіаку? – запитує брюнетка, помітивши мене.
– Це важливо? Слухай, дякую за ніч, точніше ранок, та…
– Мені підходять телець, рак і лев, – перебиває незнайомка.
– Люди ні?
– Це назви знаків, дурнику.
Чудово, вона вірить у гороскопи, а «дурник» я. Не знаю, що ненавиджу більше – тупі зменшувально-пестливі прізвиська чи нав’язливих жінок.
– Я тобі не підходжу. На яку адресу тобі викликати таксі?
– Напевно, ти лев чи овен! Точно вогненна стихія!
Брюнетка дивиться на мене так, ніби від моєї відповіді залежить доля галактики. Заклинило ж її.
– Не вгадала. Так яка адреса?
Дівчина піднімається, підходить і обіймає мене, руками сковзнувши під рушник. Ловлю її долоні своїми. Ні, другого заходу мені точно не хочеться.
– А я можу залишитися? – запитує млосно, чим ще більше дратує.
– Ні.
– Раптом мені нема де жити?
Потрібно віддати брюнетці належне – такого тупого підкату я ще не чув ніколи. Знайшовши поглядом телефон, беру його і вбиваю в пошуковій системі потрібну інформацію. За хвилину вириваю з блокнота біля ліжка аркуш, щоб записати на ньому кілька номерів та адреси. Простягаю папірець дівчині, яка задоволено посміхається.
– Це твої контакти?
– Соціальних служб. Там допоможуть.
На обличчі брюнетки з’являється стільки емоцій, що я починаю хвилюватися, щоб весь її макіяж реально не опав на мій килим.
– Я помилилася, – зарозуміло вимовляє дівчина після тривалої паузи. – Ти – скорпіон.
– В точку.
Глянувши на мене, мов на диявола, незнайомка підхоплює речі та вилітає з квартири. Полегшено видихаю. Мені навіть страшно, що відбувається у неї в голові. Чим їй насолили скорпіони? Я народився під іншим знаком, проте потрібно взяти цей метод прощання з дівчатами, що загостилися, на замітку.
Не знаю, навіщо, але пишу повідомлення Тіні: «Що б ти сказала, якби дізналася, що я – скорпіон по зодіаку?»
Після неприємної сутички спати вже не хочеться, тому одягаюся та йду на кухню. За столом сидить симпатична шатенка з фіолетовими пасмами у волоссі, попиваючи каву з улюбленої кружки Влада. Побачивши мене, вона здивовано усміхається.
– Денисе? Яка зустріч.
– Угу, несподівана, – відповідаю, намагаючись згадати, хто це.
– Я Лєра. Ми разом зустрічали Новий рік пару років тому.
Щось таке майнуло в пам’яті. Компанії на свята збираються величезні, тож зараз я не можу з упевненістю сказати, ділили ми з дівчиною ліжко або просто знаходилися в одному приміщенні.
Уточнювати неввічливо, вистачить мені і однієї істерики за ранок. Тому просто дружелюбно посміхаюся, прямуючи до чайника. Не встигаю увімкнути, як на кухні з’являється сонний Ярик в одних трусах.
– Сауре, ти ж щойно якусь спровадив, цю де знайшов? Біля ліфта?
Після слів друга дівчина кривиться, але встигає уважно його оглянути з ніг до голови. Побачене їй явно подобається. Ну, це ненадовго. Як тільки познайомишся з Ярославом ближче, терпіти його стає майже неможливо.
– Це Валерія. І вона не моя.
– У Владика ранкова репетиція. Він сказав, я можу залишатися, скільки хочу, – від пояснення дівчини кривиться вже Яр.
– Щось сумніваюся в цьому. Гаразд, це його проблеми. Готувати ти хоч умієш?
– А я маю, бо жінка?! Шовініст!
Лєра виглядає так обурено, ніби ми запропонували їй зняти групове порно та виставити в інтернет. Ярослав приречено хитає головою та відкриває холодильник.
– Зрозуміло. Влад знову підчепив фемку. Сніданок, як завжди, на мені. Їсти-то будеш, сильна і незалежна? – дочекавшись кивка дівчини, друг з усмішкою повертається в мій бік. – На тебе готувати не буду, проглоте.
– Тоді наступного разу сам купуй продукти.
– А ти розбирайся з комуналкою. Знаєш, як напружують ці рахунки?
– Хіба за тебе їх не мама заповнює?
Яр обурено звужує очі, спрямувавши на мене виделку, якою зібрався збивати омлет. З нас трьох лише він вміє готувати та справлятися з побутовими проблемами. Я можу підкрутити кран або полагодити розетку, але такі речі, як зняття показань лічильників, загальнобудинкові збори та інша нісенітниця, залишаються поза моїм розумінням. Піднімаю руки, показуючи, що був неправий.
– Ви лаєтеся, ніби стара гей-пара, – у відповідь на цю заяву Лєри ми з Яриком синхронно повертаємо до неї голови.
– Якщо зустрічати таких дівчат, як ти, то недовго і орієнтацію змінити, – невдоволено каже друг.
– Він так жартує. Просто Яр нестерпний, коли не в настрої, до цього звикаєш. Що трапилося?
– Жінки зі своїм всесвітнім днем. Через це тупе свято потрібно пертися у торговий центр за подарунками матері та бабусям.
– То ти мамин синочок? – запитує Лєра глузливо.
– Декілька особливо небезпечних днів на рік. Інакше від мене й мокрого місця не залишиться.
Сівши за стіл, відкриваю календар на телефоні та бачу, що восьме число припадає на вівторок. Схоже, потрібно виділити декілька днів на поїздку додому, в університеті все одно поки нічого важливого. Не тільки від Ярика не залишиться і мокрого місця, якщо він не привезе родичкам подарунки.
Насправді я ще в дитинстві пообіцяв мамі з сестрами, що як єдиний чоловік у сім’ї завжди вітатиму їх з восьмим березня. Нерозумно зараз порушувати слово, яке тримав років десять.
Прикидаю, що можна купити своїм дамам і в скільки це обійдеться. З’явилася думка про всяк випадок перекинути гроші з іменного рахунку на картку, проте я швидко її відганяю. Краще візьму пару додаткових змін у барі, якщо до кінця місяця не вистачатиме фінансів.
– Я поїду в центр з тобою, – кажу Яру, перериваючи їхню суперечку з Валерією.
– Правда? – друг виглядає реально радісно і великодушно простягає мені тарілку. – Тоді забирай собі першу порцію.
Побачивши підгорілу масу, що згорнулася в мисці, ніхто не впізнав би в цьому їстівну страву. Вирішую не ображати кулінарні здібності Ярика, у мене й так би не вийшло. Зітхнувши, з побоюванням відкушую від омлету. Як не дивно, доволі смачно. Головне – не дивитися вниз.
– А кому ти купуватимеш подарунки? – цікавиться в мене Лєра.
– Точно не своїм численним телицям, – коментує Яр, орудуючи лопаткою. – Інакше розориться.
– В мене ніколи не було телиць, тільки дівчата. На жаль, жодну я не зміг ощасливити настільки, щоб вона погодилася залишитися поряд надовго. Тож доведеться дарувати подарунки лише мамі та сестрам.
– Я можу допомогти вибрати, – пропонує гостя, подарувавши мені приємну усмішку.
– І ще одна потекла, – каже Яр, ставлячи перед Лєрою тарілку з омлетом. – Дівчинко, зніми локшину з вух. Таких, як ти, у нього вагон і маленький візок. Тобі світить максимум листівка в соцмережі з вдячністю за секс. Це якщо він включить тебе до розсилки.
Чомусь слова друга дратують, нагадавши розмову з руденькою про те, що я спав з кожною другою студенткою. З чого всі взяли, ніби в мене прямо гарем? Лише три дівчини, з якими ми взаємно підтримуємо стосунки без зобов’язань. Бачуся я з кожною з них десь двічі на місяць. На більше бракує часу, та й бажання спускати пар частіше немає.
Випадкові дівчата бувають час від часу, як у всіх. Он Влад через день приходить з новою, але репутації бездушного бабія в нього немає. Не те щоб мене це хвилювало, просто чутки явно перебільшені.
Задумавшись про своє, краєм вуха слухаю перепалку Ярика з гостею.
– Зате таким, як ти, нічого не світить, – заявляє Лєра.
– Чому це?
– Ти грубий і нахабний.
– Він теж. Просто приховує це, поки не отримає бажане. А я – ні.
– Тоді й ти приховуй.
– І заради чого?
– Щоб підвищити свої шанси на секс.
– Його й так надто просто дістати. Клянуся, як тільки зустріну привабливу адекватну дівчину, яка розуміє, що таке жіночність, знає, як підтримувати домівку, не сперечається з найменшого приводу і не розсуває ноги перед першим зустрічним бабієм – відразу одружуся.
Від опису друга я посміхаюся. Якщо він реально хоче таку кандидатку знайти, то коротати йому час з власними долонями до старості.
– Ти перечитав «домострою», – осудливо хитає головою Лєра.
– Тобі також варто. Бо якщо гортати лише жіночі журнали, то перетворишся на істеричку, яка виносить мозок чоловікам. Ми таких одразу розпізнаємо, дівчинко. І, щойно кінчимо, біжимо від них так швидко, що п’яти виблискують.
– У жіночих журналах ми вчимо самопізнанню та розвитку.
– Ми?
– Я журналістка.
– О боги, який запущений випадок.
Піднімаю погляд на Ярика, і його приречений вигляд мене веселить. Тієї ж секунди на телефон приходить повідомлення від Христини, тож я перестаю стежити за ходом дискусії.
Х: «Я б сказала, що ти даремно витратив час на навчання в університеті».
Усміхаюся, уявивши, з якою повчальною інтонацією Тіна це сказала б.
Д: «Не віриш в астрологію?»
Х: «У те, що випадкове розташування небесних тіл у момент народження впливає на характер, життя та долю? Вірю в це так само, як і в нумерологію, хіромантію, гомеопатію, ворожіння, забобони та світову справедливість. Це єдине, про що ти хотів запитати мене в неділю о сьомій ранку?»
Схоже, ідея написати так рано була не з логічних. Це я не лягав, а Христина, напевно, заснула, щойно повернулася з нашої прогулянки.
Д: «Не подивився на час. Розбудив? Ти роздягнена?»
Х: «Ні, я на пробіжці. Одягнена, але спілкуватися незручно».
Хотів би подивитись, як вона бігає. А краще – стрибає. Цікаво, її костюм такий самий обтислий, як намалювала моя фантазія?
Д: «То ти не лише студентка, активістка та красуня, а й спортсменка? Завжди прокидаєшся так рано?»
Х: «Зазвичай о пів на шосту. Так легше підтримувати режим. І готуватися до занять, поки ще тихо».
О пів на шосту? Коли вона лягає спати тоді, о дев’ятій вечора? Щось із нею не так. Хоча, згадуючи життя в гуртожитку, з якого ми з хлопцями з’їхали через півроку після початку навчання, можу зрозуміти бажання дівчини побути в тиші хоча б вранці.
Д: «Тоді не буду відволікати. Вдалого дня, Тіно».
Х: «Аналогічно».
Спочатку я не збираюся нічого дарувати Христині – Восьме березня не особливо важливе свято, а ми зустрічаємося лише декілька днів. «Платонічно». Проте, вибираючи підвіску на браслет мамі, помічаю у вітрині витончений срібний кулон у вигляді хризантеми і беру, не надто роздумуючи.
А на виході з торгового комплексу натрапляю на магазин товарів для дому та розумію, що стане ідеальним подарунком для Тіни. Якщо такий жест не прискорить перехід у горизонтальне положення, краще відразу змотувати вудки.
Христина, 14 вересня 2013 року
Пафосний ресторан «Ринконада» займав останній поверх хмарочоса в центрі міста. Сюди приходили не їсти, а показати себе, водночас доводячи оточуючим, що можуть купити сто грамів морепродуктів за ціною тонни.
Опинившись серед багатіїв в простому сарафані без будь-яких прикрас, я відчула себе не в своїй тарілці. Довелося подумки визнати, що з приводу одягу наречений був правий. Востаннє такі насмішливі погляди я ловила на собі, коли вперше вечеряла з батьками Сашка.
Наш звичний дев’ятий столик розташовувався у центрі приміщення. Полякови переконували, що тільки на цих місцях ідеальна температура повітря та вид на місто. На моє переконання, вони просто хотіли потрапити на очі якомога більшій кількості людей.
– О боги, Христино, – пролунав награно шокований голос моєї майбутньої свекрухи Віталіни Максимівни. – У вас зламалася пральна машина? Подивися, любий – дівчинка прийшла у домашньому!
Батько Сашка співчутливо кивнув, але його очі кілька разів пробігли по мені з ніг до голови.
– Сподівалася, ти одягнеш ту чарівну сукню з лімітованої серії Versace. Пам’ятаєш, Олеже, ми купили її в Мілані? – Віталіна зверталася до чоловіка, але насправді їй було начхати, слухає він чи ні. – Вибирали спеціально для Христини. Я ще сумнівалася, чи підійде звичайній дівчині така ексклюзивна річ. А ти твердо сказав: наш син заслуговує на краще.
Слухаючи цю промову, я зблідла від злості. Таке враження, ніби у дірявому халаті прийшла! Віталіна краще стежила б за тим, які сукні її чоловік знімає і з кого!
Про романи Олега весь офіс пліткував. Ми з Сашком навіть одного разу бачили його з коханкою. Наречений тоді відмахнувся, що мама давно не звертає уваги на інтрижки батька, тому і нам лізти не варто. На запитання, чому вони тоді не розлучаться, він відповів, що поділ майна затягнеться на роки, а це невигідно жодній зі сторін.
Чесно кажучи, мені було байдуже на стосунки Полякових-старших, але подібні добровільно-примусові сімейні вечері, на яких вони грали міцну родину, неабияк дратували.
– А де твоя обручка, Христино? – продовжила насідати жінка. – Та, яку ми з сином вибирали в Парижі.
Дідько! Ось про неї зовсім забула. Я носила прикрасу з гігантським діамантом лише на подібні зустрічі. Сашку пояснила, що не хочу, щоб мені через цю обручку руку відрізали, а в університет одягати таке взагалі не доречно, зараз у моді скромність.
Наречений аргументи прийняв, але про головне я йому так і не розповіла. Відчуття холодного металу на пальці нагадувало мені міцну хватку, від якої не втекти.
– Обручка в чистці, мамо, – збрехав Сашко, не дивлячись на мене.
– Що сталося? Тобі треба було звернутися до нашого ювеліра!
– Так і зробив. Я чув, тітка Лариса знову збирається заміж?
– О, це скандал! Уяви, вона застала свого п’ятого чоловіка у ліжку з його фітнес тренером. Чоловіком! – Віталіна округлила очі, немов викинута на берег риба.
За прослуховуваннями пліток про людей, до яких мені не було справи, минуло кілька годин. Коли ми дісталися додому після ресторану, Сашко ввімкнув якийсь документальний фільм, у який я намагалася вникнути, паралельно листуючись з Катею. Подруга заявила, що пробачить мене за зірвану прогулянку, якщо я прийду на День Народження Ігоря з нашої групи.
Виявилося, свято вже завтра. Хлопець зняв цілий пором, запросивши всіх, з ким навчається. Поки я роздумувала, чи це розумна думка – йти туди, де точно буде Денис, Сашко підсів ближче і заглянув мені в телефон.
– З ким листуєшся?
– З подругами. Завтра вся група йде на день Народження до Ігоря. Ми також запрошені.
– Ігоря Клименка? Немає сенсу.
– Чому? Ви ж добре спілкувалися.
Насправді я вважала їх кимось на кшталт друзів, просто не дуже близьких. Минулого вересня ми навіть були серед небагатьох запрошених на закрите святкування двадцятиріччя Ігоря у найелітнішому клубі міста. Але десь півроку, як вони із Сашком різко припинили проводити час разом.
– Проти його батька порушено кримінальну справу, він втік за кордон, – пояснив хлопець. – Їхнє майно та рахунки під арештом. Всі про це знають. Я взагалі не думав, що Ігор наважиться продовжити навчання.
Такий цинічний підхід до дружби мене розчарував. Сашка взагалі важко було назвати позитивною відкритою людиною, та іноді він нагадував робота. Залишав у своєму житті лише ефективні корисні речі, без жалю викреслюючи решту.
Навіть прояви почуттів та емоцій він вважав зайвими. Винятком був лише початок наших стосунків. Тоді Сашко намагався демонструвати найкращі сторони, оточив турботою, намагався постійно проводити час разом, водив мене з собою скрізь, з гордістю відрекомендовуючи своєю дівчиною.
Не хотілося думати, ніби це виявилося розрахунком з його боку… Проте як інакше пояснити, що щойно ми почати спати разом, як все поступово зникло? Він просто вніс мене в свій розпорядок дня і дратувався щоразу, коли мої вчинки не відповідали його очікуванням.
– Я ж не кажу дружити з ним. Просто піти на свято, щоб добре розважитися.
– У нас є справи важливіші.
Звичайно. Заплановані в мене прання, прибирання, готування їжі та підготовка завдань до навчання набагато цікавіша, ніж прогулянка на кораблі.
– До вечора встигнемо все закінчити, зустріч о шостій. Нас давно вже нікуди не запрошували вдвох. Саш, я хочу піти. Будь ласка!
– Можливо, наступного разу.
Сашко знову переключив всю увагу на фільм, відмахнувшись від мене, як від песика. Не так часто я про щось його прошу, щоб можна було так реагувати на мої прохання! І після такого мені ще потрібно відмовлятися від можливості отримати поблажки на сесії та протекцію ректора з деканом? Ага, зараз.
Злість на нареченого змусила мене зайти в чорний список телефону та прибрати звідти контакти Дениса. Тільки вони там, в принципі, й були. Не даючи собі передумати, я написала колишньому повідомлення:
Х: «Якщо я допоможу тобі з французькою та делегацією, обіцяєш припинити лізти в моє життя і обмежити наше з тобою спілкування тільки цим часом?»
Відповідь надійшла майже відразу. Сашко повернув голову на звук, але я напустила на себе незворушний вигляд, прикривши телефон рукою.
Д: «Обіцяю лізти до тебе лише тоді, коли сама захочеш».
Дарма я очікувала від колишнього дорослої поведінки. Він не тільки довів, що думає виключно про одне, а й продемонстрував, як насправді до мене ставиться. Хоча яка різниця? Зараз мені від нього не повага потрібна.
Х: «І більше жодних двозначностей. Нагадую: ти пишеш невільній дівчині. Дотримуйся необхідної дистанції».
Д: «То ти в рабстві? Чи один занудний дракон викрав тебе і замкнув у вежі?»
Повідомлення чомусь мене розвеселило, і я відреагувала, не роздумуючи над тим, як це може бути сприйнято.
Х: «А ти вирішив мене звільнити?»
Д: «Скоріше віднести до своєї темниці».
Х: «Чим вона відрізнятиметься від нинішньої?»
Д: «Тобі сподобається там більше».
Швидше за все. Тільки навряд чи мені звідти вдасться вибратися в цілості.
Х: «Дві хвилини. Це рекорд».
Д: «Встигла так швидко? Захоплений, що навіть мої повідомлення на тебе так впливають».
От же самовпевнений індик.
– Що смішного? – запитав Сашко, нагадуючи про свою присутність.
– А?
– Думав, тебе розвеселив фільм.
Я навіть не помітила, що й справді посміхалася. Напевно, від роздратування.
– Ні, Катя надіслала класний мем.
– Ти знаєш, як я ставлюся до вашого спілкування.
– Добре, що вона моя подруга та спілкуюся з нею я. Тебе не примушую. Тож достатньо обговорювати моїх друзів, розбирайся зі своїми.
Автоматично відповідаючи, я набрала Денису повідомлення: «Ти змусив мене пошкодувати про розблокування твого номера за дві хвилини». Відправивши, підвела голову, адже Сашко замовк.
Хлопець мав вигляд такий шокований, ніби щойно дізнався про моє інопланетне походження. Воскресивши в пам’яті останні слова, я дійшла висновку, що нічого кримінального не сказала. Напевно, третя сварка за день це занадто. Враховуючи, що в нас їх до цього майже не було.
Телефон блимнув, висвітливши відповідь Дениса: «І чим я встиг тебе розгнівати за такий короткий час?»
– Я хочу чаю, – на інформацію Сашко ніяк не відреагував. – Тобі зробити?
– Так. Зелений без цукру.
Кивнувши, я попрямувала на кухню у супроводі надто вже пильного погляду хлопця. Поставивши чайник, перемістилася на лоджію, де перечитала листування і кілька хвилин складала відповідь.
Х: «1. Не відповів на питання. 2. Видав свої вульгарні фантазії за дійсність. 3. Проігнорував прохання».
Статус говорив, що Денис набирав текст, але повідомлення все не було. Що можна друкувати так довго?
Д: «1. Якщо це справді ті умови, які ти хочеш поставити, добре, я згоден на них. 2. Коли я даю зрозуміти, що ти для мене приваблива, це не вульгарність, а щирість. Хіба за неї не потрібно хвалити? 3. О котрій тебе завтра набрати?»
Прикинувши, що Сашко йде на курси англійської до дванадцятої, я хотіла написати цей час, але швидко передумала. Спочатку потрібно скласти план занять і морально налаштуватися.
Х: «Почнемо з наступного тижня. Поки що підучи основи».
Д: «Чому не завтра? Свято у Ігоря лише о шостій».
Х: «Я туди не йду, у мене інші справи».
Д: «Які? Відокремити горох від сочевиці, вибілити кухню та наколоти дров на зиму? З якого часу Мулан стала Попелюшкою?»
З тих самих, як прекрасний принц виявився брехливим негідником. Ні, ну він точно розпитував про мене Катю. Потрібно поговорити з нею щодо цього.
Х: «Твоя обізнаність в казках вражає».
Д: «Хочеш, розповім парочку? Щоб допомогти тобі заснути».
В пам’яті воскресли історії, які для мене колись вигадував Денис. Жодної пристойної серед них не було. Мета таких розповідей була саме в тому, щоб я не заснула, перевертаючись у ліжку і відчайдушно бажаючи опинитися там у його компанії.
Хоча найболючіші казки за авторством Дениса були іншими. Моя улюблена називалася: «Тіно, я хочу провести з тобою кожну мить свого життя». Невже я справді колись вірила, що він казав це щиро?
Х: «Дякую, але я добре пам’ятаю всі казочки, що ти розповідав мені до цього. Мене вже не здивуєш, тож знайди іншу довірливу слухачку. Здзвонимося завтра о пів на дванадцяту. Не забувай, що обіцяв натомість тримати дистанцію».
Надіславши смс, я кинула телефон на скляний столик. Згадавши про чайник, який давно закипів, дістала пакетики, опустила в чашки та залила водою. Перед тим, як віднести Сашку напій, я ще раз перевірила телефон. Одне повідомлення.
Д: «Не пам’ятаю, говорив вголос, чи тільки подумки, але з роками ти стала ще вродливішою. Уявити собі не міг, що це можливо. Солодких снів, моя дистанційна зазнайко. До завтра».
– Куди ти пропала? Ми ж хотіли провести вечір разом, – з цими словами Сашко вийшов на лоджію і навис наді мною. – Ти що, плачеш тепер?
Я швидко витерла очі. Якийсь надто напружений день сьогодні.
– Просто мене розчулило відео про те, як собака рятувала кошеня, а сама потонула.
– Ясно. Ти ж не образилася на мою відмову? Сходимо кудись наступного тижня.
– Добре, – моя спроба посміхнутися не вдалася. – Ходімо пити чай.
Дорогою до кімнати я швидко поставила на телефон пароль, чого раніше не робила. Просто про всяк випадок.
Після того, як Сашко ліг спати, я взялася до розробки військової кампанії проти колишнього. Всю ніч не змикнула очей, намагаючись прорахувати всі деталі.
Провівши нареченого на його курси з англійської та традиційний більярд з Женею, я вкотре перечитувала план заняття. В очікуванні дзвінка Саурецького мене охопив нервовий мандраж, тому всидіти на місці не виходило. Блукаючи по квартирі з блокнотом у руках, я раз за разом дивилася на годинник.
Не може час йти настільки неспішно, мабуть, телефон завис? Та ні, цифри на екрані змінювалися. В подібні моменти вірилося, що всі ми живемо у комп’ютерній симуляції, а бездушні алгоритми спеціально над нами знущаються, сповільнюючи секунди перед важливими подіями.
Нарешті рівно о пів на дванадцяту пролунав відеодзвінок від Дениса, який я відразу відхилила. Статус хлопця інформував, що він почав щось друкувати. Спокуса дочекатися повного невдоволення повідомлення була дуже велика. Насилу переборивши її, я просто відправила колишньому пару файлів, після чого передзвонила звичайним зв’язком.
– Привіт. Пропоную розпочати з основ. Список слів, які тобі потрібно буде вивчити насамперед, я скинула. Зараз поговоримо про формування простих часів.
В слухавці продовжувалася мовчанка. Уявивши розгублений вираз симпатичної мордочки Дениса, я миттєво розвеселилася.
– Чудовий план, – відповів він після затримки. – Обговоримо його за чашкою чаю. Знаєш літературну кав’ярню біля Бессарабки? Там тихо, чудове місце для занять.
Подумки я похвалила себе, адже розраховувала саме на такий розвиток подій. Денис навіть місце підібрав за кілька зупинок від мого будинку. Хоча звідки йому знати, де ми із Сашком живемо? Просто збіг.
В будь-якому разі такої дурості, як зустріч з колишнім наодинці, я не зроблю. Нехай навіть від однієї ідеї всередині все стрепенулося. Особливо через це.
– Я не збираюся нікуди з тобою йти. Не подобається займатися так – угода розірвана.
– Чому не через відеозв’язок?
– Бо я так хочу.
– Тіно, де ти бачила заняття іноземною мовою по телефону?
– Що, в навчання на відстані ти також не віриш?
Фраза вирвалася швидше, ніж мені вдалося її обміркувати. Під час нашої останньої сварки я істерично запитала, чи Денис не збирається розповідати казки про те, що наші «щирі почуття» переживуть розлуку, і ми обов’язково знайдемо спосіб бути разом.
Він цинічно відповів, що вірити у стосунки на відстані можуть лише наївні ідіоти, а він ніколи й не давав мені жодних обіцянок. Потім додав, що я сама винна, якщо нафантазувала собі затишне сімейне вогнище з ним і купу блакитнооких діточок.
Причому це не найобразливіше, що він мені казав. Проте я зараз збираюся йому допомагати? Знову повелася на його маніпуляції? Схоже, життя мене нічому не навчило.
– Так що там із основами? – запитав Денис якимось відчуженим тоном. – У французькій начебто більше часів, ніж в англійській?
– Дев’ятнадцять.
– Прекрасно. Тоді розпочнемо.
Наступні три години ми розмовляли лише про іноземну мову. Саурецький показав себе як зразковий учень, жодного разу не перебив, не змінював теми, не соромився ставити запитання і досить швидко розумів пояснення.
Щоправда, ділитися знаннями виявилося більш виснажливим, ніж я думала. Та й цей нестерпно приємний голос Дениса в навушниках звучав ще глибше, іноді викликаючи в мене мурашки по шкірі.
– Час вийшов. Я свою обіцянку виконала. Тепер ти виконуй свою.
– Гаразд, ми розрахувалися. Дякую за урок, Христино.
Хлопець першим поклав трубку, від чого я декілька митей перебувала у ступорі. Це все? Більше ніяких занять? На парах французької поруч сидіти не потрібно? Вважатиму, що так, не змусить же мене Денис.
Однак замість полегшення всередині прокинулося гнітюче відчуття. Наче якийсь бридкий клубок крутився в грудях, заважаючи дихати. В цій суміші емоцій одну я розпізнала достеменно. Розчарування. Але в кому або чому, мені так і не вдалося зрозуміти.
Денис, 7 березня 2011 року
Я багато чим займався за гаражами, але точно ще не вручав нікому подарунків. Христина не хотіла, щоб вдень біля університету нас побачили знайомі, і це перше тихе місце неподалік, яке спало мені на думку. Сподіваюся, нікому не закортить побитися або перепихнутися, поки я тут граю в романтика.
– Привіт, – почувши звернення, обертаюся до Тіни, яка підійшла з іншого боку. – Що за термінова справа?
В універі вона ледве удостоїла мене мимолітної усмішки на потоковій парі. А я всі півтори години розвивав думку про те, як же Бойко схожа на сувору вчительку. Чорна спідниця, біла блузка, туфлі на підборах, ідеально рівна постава, високо піднята голова.
Дати б їй окуляри, указку та червону помаду, а потім замкнутись десь лише вдвох на тиждень. Чорт, час-то спливає, потрібно прискорити штурм фортеці «Христина Бойко».
– Мені терміново потрібно було повідомити, що сьогодні ти виглядаєш ще красивішою, ніж зазвичай. І що я їду додому, а потім працюватиму, тому до п’ятниці не побачимося.
– Ясно. А чому просто не написав повідомленням?
Могла б для пристойності хоча б на мить зробити вигляд, що засмучена.
– Не хотів упустити шанс побачити тебе перед нашим тривалим розставанням.
– Чотири дні для тебе довго?
– Це вдвічі довше, ніж ми зустрічаємося.
Блакитні очі Христини блищать від сміху, проте обличчя залишається серйозним. Я точно маю перевірити свою теорію про те, чи правильно зрозумів, коли її райдужки змінюють колір.
– Точніше, пенсіонерськи гуляємо. Але правда твоя. Як же нам пережити це випробування жорстокої долі?
– Платонічно – ніяк. А ось поцілунок може допомогти. Черпатиму в ньому сили в страшних і небезпечних краях, в які прямую.
Під час розмови підходжу ближче до Тіни та повільно обіймаю за талію. Звичайно, можна було б спочатку вручити подарунок, а потім чекати на заохочення, проте це вже схоже на покупку її подяки. Коли замість того, щоб відсторонитися, дівчина кладе руки на мої передпліччя, я розслабляюся.
– Куди ж ти тримаєш свій героїчний шлях? – запитує вона, старанно відводячи погляд.
– Додому, де на мене чекають мама-дракон і сестри-відьмочки.
Христина посміхається, і я трохи наближаюся до неї, обіймаючи тісніше. Хочеться швидше скоротити відстань між нами, та розумію, що поспішати не варто.
– Хіба вони можуть нашкодити тобі?
– Якщо їм не сподобаються дари на Восьме березня – мене зжеруть живцем.
– Як же тобі допоможе поцілунок?
– Зробить мою смерть не такою болісною.
Дівчина нарешті переводить на мене погляд. Уважно стежу за тим, як її зіниці розширюються, а з обличчя зникають сліди веселощів. Здається, навіть повітря навколо починає дзвеніти, коли я нахиляюся до Христини і завмираю в сантиметрі від її губ.
– Схоже, в мене немає вибору, – слова, вимовлені дівчиною, змушують трохи відсторонитися, щоб подивитися їй у вічі. Примус точно не входить до мого арсеналу засобів спокушення.
– Зі мною в тебе завжди є вибір, – заявляю, обережно заправляючи одне з розпущених пасм Тіни за її вухо. Від ніжного торкання вона трохи здригається. – Просто завжди щиро кажи, чого хочеш.
– Будеш моїм добрим чарівником? – цікавиться Бойко трохи нервово.
– Якщо ти будеш моєю всезнаючою чарівницею.
Після паузи знову нахиляюся до дівчини. Вона теж подається вперед. Цього разу, як тільки наші вуста з’єднуються, Тіна відповідає одразу ж.
Нагадую рукам поводитися пристойно, хоча спокуса проникнути під пальто шатеночки дуже велика. Коли її долоні обіймають мене за шию, вирішую дозволити собі хоч щось. Ніжно лизнувши нижню губу дівчини, повторюю те саме з верхньою, чекаючи її реакції на цей прямий натяк.
Через декілька митей Тіна сама знаходить своїм язичком мій, збиваючи моє серце з ритму. По тілу пробігає такий заряд збудження, що моя права рука все ж виривається з-під контролю свідомості. Сковзнувши вниз по спині дівчини, зупиняюся на апетитній сідниці. Погладивши її, міцно обхоплюю, притискаючи Тіну ближче до себе.
Навіть незважаючи на перепони у вигляді пальто, як тільки обійми стають тіснішими, відгук мого тіла на поцілунки явно не залишається непоміченим. Пальці Бойко завмирають у мене у волоссі, а сама вона, здається, навіть перестає дихати.
Напевно, для гри у «платонічні стосунки» це вже занадто. Без особливого бажання закінчую поцілунок та відпускаю сідницю, до якої встигнув прив’язатися.
– Тепер мені нічого не страшно, – вимовляю урочисто.
Вигляд у Тіни стає з розсіяного збентеженим. Цікаво, коли вона перестане так хвилюватися? Хоча ми ж чужі люди, десяти разів ще не говорили. А для другої зустрічі із запланованих мною п’яти результат непоганий.
Згадавши, навіщо я тут, відпускаю Христину з обіймів. Взявши пакет з подарунком, що стоїть поруч, простягаю його дівчині.
– Якщо ми повернулися до платонізму, у мене для тебе сюрприз. Завтра Восьме березня, а ти мій друг-пенсіонер жіночої статі. Ось, тримай. Грітимеш свої старі кістки.
З нетерпінням чекаю, поки Бойко розпакує подарунок та ознайомиться з вмістом. Звичайно, був ще кулон, але його вирішую притримати на потім. Інакше подумає, що я надто стараюся.
– Електроковдра?
– Ти ж ніби скаржилася, що у вас опалення не працює. Я дуже поганий у сантехніці. А оскільки зігрівати себе ти навряд чи пустиш… Чекай, потрібно було спочатку запропонувати цей варіант. Відіграємо назад?
Однак Христина на жарт не реагує, продовжуючи переводити стривожений погляд із мене на подарунок.
– Але навіщо ти... Я навіть не знаю, чи можу її прийняти.
– Чому ні? В магазині запевнили, що випадків самозаймання цієї моделі електроковдри лише один із трьох. Перевіримо твою удачливість, – брови дівчини піднімаються, тож поспішаю пояснити. – Жартую, зазнайко. Вона безпечна настільки, наскільки взагалі може бути безпечним спати під проводами, якими проходить струм.
– Не в цьому річ! Ми й тижня не спілкуємося!
Довго мені її вмовляти? Я ж не прошу залізти зі мною під цю ковдру. Принаймні, поки. Видихаю, сподіваючись, що Христина не помітить мого роздратування.
– Якщо рахувати з моменту, коли я покликав тебе на побачення, то пройшов майже місяць. Назад товар не приймуть, тому бери і захоплюйся моїми безкорисливими благородними мотивами.
– А вони такі?
– Звичайно, ні. Не хочу чекати ще три тижні до побачення, якщо ти знову промерзнеш і захворієш. А раптом ти мене заразиш? Я просто жахливий, коли мені погано, краще поберегти оточуючих і не ризикувати. Так що обійми мене в пориві вдячності, скажи, який я душка, і збреши, що в житті такого чудового подарунка не отримувала. Стандартна схема соціальної комунікації.
Христина дивно дивиться на мене, прикусивши губу. Судячи зі сліз в очах, робить вона це явно не з метою спокуси. Бойко що, розплачеться через мій подарунок? Не такого ефекту я хотів досягти.
Завдяки дитинству в оточенні жінок в мене немає пієтету до дамських ридань. Я давно зрозумів, що зазвичай дівочі сльози – просто засіб маніпуляції, який нічого не означає. Численні істерики своїх коханок переношу спокійно, проте зараз відчуваю незвичну розгубленість, не знаючи, що сказати.
Коли Христина робить крок вперед, приходжу до висновку, що вона збирається повернути цю тупу ковдру. Натомість дівчина підходить і міцно мене обіймає.
– Дякую, Денисе, – таких м’яких ноток у її голосі я ще не чув. – Це прекрасний подарунок. Найкращий із усіх, які я отримувала.
Хоча я сам подав Христині ідею так сказати, чомусь у її виконанні банальні фрази подяки лунають, мов найнеймовірніша похвала у світі. Обіймаю свою шатенку у відповідь, трохи нахилившись і поклавши голову їй на плече.
– Зараз десь сумує один вазон хризантем. Ти ж його ще не вгробила?
– Не встигла.
Усміхаюся, вдихаючи ніжний квітковий аромат волосся Тіни, так не схожий на ті хімічні запахи, яким віддають перевагу більшість інших дівчат. Ловлю себе на усвідомленні, що простояти так можу довго. Потрібно закруглятися.
– Ти спізнюєшся на пару, – говорю, відсторонюючись. – Думаю, твоя зазнаяча душа не пробачить, якщо я цього не скажу.
– Ти правий, – Тіна посміхається мені так по-доброму, що це дивно непокоїть. – Щасливої тобі дороги. Сподіваюся, твоїм рідним подарунки сподобаються так само, як і мені.
З пакетом у руках Христина прямує у бік університету. Звичайно, романтика – це чудово, але ж я зробив цей жест не тому, що хотів порадувати дівчину. Він повинен наблизити мене до мети.
– До речі, Тіно, в моєму подарунку є ще один прихований мотив, – почувши мій голос, Бойко обертається. – Хочу, щоб щоночі останнім, про кого ти думаєш перед сном, був я.
З усмішкою спостерігаю, як обличчя Христини червонішає, і вона поспішно йде. В надіях, що це було недаремно, проходить вся моя поїздка додому.
Можливо комусь повернення в рідне гніздо реально допомагає відпочити та відновити душевні сили. В моєму ж випадку воно означає виконати сто доручень матері типу підпили-відремонтуй-винеси.
Я твердо переконуюся в тому, що якщо купуватиму щось у майбутньому, то тільки квартиру. Жодних приватних будинків, куди постійно потрібно вкладати час та гроші.
Зате хоч не нудно. Молодша Поля вирішила не відвідувати ці дні школу, тож ходить за мною хвостиком. Справжня жертва з огляду на те, що я подарував їй на Восьме березня комп’ютерну гру, виходу якої вона чекала роки три.
Діана закрилася в кімнаті з мольбертом і фарбами, що їй вручив, а мама всім демонструє нову підвіску на браслет. Тож на повідомлення від Христини, яка цікавиться, чи не з’їли мене, із чистою душею відповідаю, що лише морально понадкушували.
З Тіною взагалі цікаво переписуватись, бо онлайн вона стає більш сміливою та зухвалою. Мабуть, досі трохи нервує поряд зі мною «в реалі».
В університет я добираюся в п’ятницю вранці, заінтригований вчорашнім повідомленням Христини:
«Підійдеш о восьмій ранку до гаражів? Є термінова справа».
Пам’ятаючи, що вона не запізнюється, на місці з’являюся чітко в призначений час. Дівчина вже там. Не встигаю привітатися, як вона нетерпляче простягає мені велику коробку в гарному пакувальному папері.
Несподівано. Відкривши подарунок, дивуюся ще сильніше.
– Чайник?
– Не простий, а чарівний, – задоволено заявляє Бойко. – Він прозорий, гарно підсвічується, коли кипить. Вибрати колір ти, до речі, можеш сам. А ще він вміє сам заварювати чай і підтримувати його теплим.
Вона мені подарувала чайник? Навіщо?! Та ще й недешевий, наскільки можу судити.
– Напевно, я не дуже добре вмію вручати подарунки, – засмучено каже дівчина, неправильно зрозумівши мої емоції.
– Ти стала б чудовим рекламним агентом. Тіно, коли я щось дарую, то це тому, що можу. Тобі не потрібно витрачати на мене свої гроші.
– В мене стипендія.
– В мене теж, тому я знаю її розмір. Але я працюю, а ти ні. Не хочу, щоб ти потім голодувала.
Це дійсно так. Мені стає навіть незручно, що дівчина, з якою я збираюся зустрічатися ще в кращому випадку декілька тижнів, робить мені дорогий подарунок. Напевно, варто було просто купити їй листівку на Восьме березня, щоб нічого не надумала собі.
Звичайно, в нас на факультеті повно багатих діточок, та Христина до таких явно не належить. Як і я.
– Ти на стипендії? – запитує Тіна таким тоном, ніби я щойно зізнався їй у тому, що є спадкоємцем британської корони.
– Це все, що ти почула? Так.
– Я думала, тобі начхати на навчання, – розгубленість у голосі дівчини навіть веселить. Може, їй заліковку показати, раптом це ключ до її прихильності?
– В основному. Є корисні предмети, на яких я викладаюся.
– А як здаєш решту?
– Ходжу на контрольні та семінари, зубрю білети. Як всі інші студенти. Без хабарів та блату, якщо ти про це. Так ми домовилися?
Почувши мій суворий тон, Христина високо задирає голову. Схоже, тиснути на неї не можна в жодному разі – одразу обороняється. Потрібно врахувати.
– Ні, – тепер в голосі шатеночки звучать знайомі сталеві нотки. – В мене є голова на плечах. Я в змозі прорахувати, помру від голодної смерті через одну покупку чи ні. Тим паче цей подарунок мав таємний мотив.
– І який же?
– Він мав відновити баланс.
Закочую очі, подумки погодившись з Яриком з приводу «сильних та незалежних» дівчат. Заб’ють собі голови нісенітницею, а потім розбирайся.
– Що б там не говорили феміністки, жінки можуть приймати подарунки, нічого не даючи натомість. Просто порадій, це вже нагорода. Прозвучало пафосно, але так і є.
– Мотив був інший. Якщо я згадую про тебе перед сном, вкриваючись подарованою тобою ковдрою, то ти повинен думати про мене щоранку, попиваючи першу чашку чаю чи кави.
Не відводжу погляду від обличчя Тіни, намагаючись зрозуміти, звідки всередині взялося почуття, ніби я щойно сьорбнув чогось теплого і алкогольного. Насправді її жест у відповідь – відмінний знак. Виходить, справа рухається. Просто я не особливо звик до подарунків. Виявляється, приймати їх вмію ще гірше, ніж Христина.
– Справедливо, – визнаю, посміхаючись. – Тоді по руках. Завтра вільна?
– Дивлячись для чого.
– Для найдивнішого дня у твоєму житті. Моєму, можливо, також.
– Мене ніхто так не інтригував і не лякав одночасно. Як тут відмовити?
Домовившись зустрітися біля виходу з метро на центральній площі міста, розходимося до університету різними шляхами. Насамкінець хотів поцілувати Тіну, але в останній момент передумав, натомість цмокнувши її в кінчик задертого носика.
Насправді я сказав дівчині правду. За час, проведений вдома, мною був розроблений непоганий план, що зовсім трохи пахне безумством. Після цього вона має остаточно визначитися, чи хоче зі мною стосунків. Тому що легкі поцілунки раз на тиждень мені точно не підходять.