5. Сумніви ковтати

Христина, 10 вересня 2013 року

– Тобі потрібно більше працювати над доповідями з англійської, – зауваження Сашка вирвало мене з роздумів. – Сьогодні ти ледве здала. Наступного разу кажи, допоможу підготувати.

– Взагалі-то я вчора тебе просила. Ти сказав, що зайнятий.

Дарма я це згадала. Зазвичай в такі моменти розкривалася скринька Пандори, звідки лилися заяви: «Треба ходити зі мною на курси», «Найми репетитора», «Більше старайся» тощо. На щастя, Сашко останніми днями розсіяний, тому не перейшов в атаку.

– Потрібно було заздалегідь повідомити.

Ага, тільки до вечора ми були на роботі, а ще раніше – на навчанні, де, власне, і отримали це завдання. Англійська у нас була чотири рази на тиждень, а додому задавали стільки, ніби крім неї ми взагалі нічого не вчили. Звірство.

– Добре, наступного разу.

Сашко знову засів у телефон. Насправді, навіть якщо б доповідь мені допомагала готувати королева Великобританії, не впевнена, що здала б її.

Всі вихідні та понеділок я успішно переконувала себе у відсутності інтересу до Дениса. Свою неадекватну реакцію в кабінці собі пояснила просто: погано спала з моменту появи колишнього, тому в критичній ситуації мозок забарахлив. Пам’ять зіграла злий жарт з почуттями, воскресивши образ хлопця, якого я колись вперше в житті покохала та захотіла.

Плюс тіло мене зрадило, відреагувавши на близькість Дениса так, як звикло під час наших стосунків. Отож, я вирішила бути обережнішою і не перебувати поряд з Саурецьким у нестабільному стані.

Стратегія реалізовувалася успішно до сьогоднішнього дня. Коли Денис вийшов виступати на англійській, мене кинуло в жар, незважаючи на всі самопереконання. Зазвичай він одягався у повсякденному стилі, який, безперечно, йому личив. А сьогодні з’явився у темно-сірому діловому костюмі, змусивши мене всією душею побажати, щоб колишній скоріше повернувся до звичного іміджу. Інакше всі мої плани ігнорувати його навіть поглядом приречені на провал.

І не тільки тому, що виглядав хлопець приголомшливо, просто моя зрадлива пам’ять відразу пов’язала цей його образ з одним із найкращих вечорів у моєму житті. Тоді він був одягнений схоже, а я вбралася в білу випускну сукню. Вдаючи з себе представників «золотої молоді», ми пройшли на круту богемну вечірку.

Хоча подібні заходи я не надто люблю, так чудово не веселилася ніколи. Світанок ми зустріли в готельному номері, встигнувши дізнатися про тіла одне одного набагато більше, ніж дозволяли собі раніше.

Всі ці спогади промайнули зі швидкістю світла, як тільки Денис почав свою доповідь. Я закрилася рукою від Сашка, хоча на Саурецького тоді й так всі дивилися.

Напевно, не я одна слухала його голос і не могла відвести очей від губ. Не тільки в мене в голові ніби стало порожньо, а дихання поважчало. Говорячи якусь фразу, Денис глянув на мене і збився на півслові.

Протягом пари я не могла зосередитись, ловлячи задумливі погляди колишнього та відчуваючи тепло його тіла на сусідньому сидінні. Навіть присунулася ближче до Сашка, але той сказав, що йому так незручно писати, тож довелося повернутися назад.

Ось у такому стані я вийшла здавати доповідь англійською про міжнародний тероризм. Здивована, як ще мінімальний бал отримала.

Сидячи в їдальні, я механічно колупала вилкою в тарілці, намагаючись змусити себе з’їсти хоч шматочок і не коситися на стіл, за яким обідали мої подруги та Денис. Ось чому вони постійно разом їдять, у блондинчика ж купа шанувальниць? Щоправда, цього разу компанію їм складав Руслан, який жестикулював так активно, що перевернув тацю.

– О, дивіться, золотовласка теж тут. Як думаєте, хто з тих давалок першою розсуне ноги?

Це запитання поставив друг Сашка Женя Дубов, який сьогодні їв з нами. Поки він не привернув увагу гучною заявою, я абсолютно забула про його присутність, як намагалася робити завжди.

Тільки так в мене виходило терпіти Євгена поруч, адже секунди спілкування з ним вистачало, щоб констатувати, що він потрапив на бюджет з чиєюсь допомогою. Я взагалі не розуміла, чому мій наречений дружить із Дубовим, доки не пробила в інтернеті його прізвище. Син заступника міністра інфраструктури. Неймовірно неприємний хлопець.

– Мабуть, вирішив почати з простої здобичі, – усміхаючись, Женя направив вилку на столик, за яким сиділи Катя з Сонею. – Подивіться, вони вже течуть.

Я обурено подивилася на Сашка з надією, що той заткне товариша, але він промовчав.

– Думаю, кучерява вже зараз готова. Я тут днями бачив її в клубі – справжня відірва, на вигляд не скажеш.

– Заздри мовчки, – це все, що мій мозок зміг видати на захист дівчат.

– Мені-то чого заздрити? Я відкрию гаманець і будь-яка до мене в ліжко застрибне!

На нас уже почали озиратися інші студенти. Звичайно, адже Женя не вважав за потрібне знизити голос, навпаки, розкричався, як півень. Господи, якби не багатий батько, то будь він навіть писаним красенем, нікому б і даремно не був потрібен через свій характер.

– Будь-яка? – перепитала я голосніше, ніж збиралася. – Тоді відкривай свій гаманець, випробуй мене.

– Христю, не принижуйся, – слова Сашка вибили повітря з моїх легень. – Плов сьогодні на диво смачний. Спробуй.

Від погано завуальованої спроби заткнути мені рота я почервоніла, відчуваючи, як усередині зароджується злість. Це в стилі Полякова – ставати на бік друга, батьків, перехожих – головне, щоб не на мою. І назвати мене «Христя», хоча знає моє ставлення до цього скорочення!

– Точно, Христина ж тепер у нас заступник старости, захисниця убогих, – заявив Женя. – Золотовласку теж оберігатимеш? Він же отримує стипендію як жебрак, так, Сань?

– Зараз не знаю, але раніше на нього була оформлена додаткова державна допомога. Наскільки пам’ятаю, у нього багатодітна сім’я та одинока мати.

– А поводиться, як нормальний. Дратує мене його морда нахабна. Сам, напевно, батька і не знає, а через матусю все місто пройшло. Звичайна справа для виродків суспільства.

Я відчула себе так, ніби мене з головою занурили у слиз. Гидко, мерзотно, скоріше б відмитися.

Не Дубову, чий тато років п’ять тому привів у будинок молоду коханку та змусив дружину з дітьми її прийняти, погано говорити про сім’ю Дениса. І не тому, хто народився зі срібною ложкою у роті, розмірковувати про бідність.

На жаль, доводити щось впевненим у своїй перевазі багатіям – марна справа. Особливо коли живеш з одним із них. На відміну від багатьох «мажорів», Сашко намагався поводитися з усіма людьми однаково, за що я завжди його поважала. Тому й губилася, коли у спілкуванні з близькими друзями він дозволяв собі відвертіше висловлювати свою життєву позицію.

Надалі у розмові я не брала участі. Перехопивши спокійний погляд Дениса в наш бік, відчула спалах сорому, ніби ображати його рідних посеред їдальні було моєю ідеєю. Навряд чи він почув всі деталі, адже сидів через столик, проте в моїй грудній клітці все одно неприємно тиснуло.

Щоб відволіктися, я почала перебирати в голові все, що знала про сім’ю колишнього. Здається, колись Денис розповідав, що ріс із двома сестрами, мамою, тіткою та бабусею, тому має щеплення від жіночої логіки. Його молодшу Поліну я навіть якось бачила і встигла зрозуміти, що брата вона обожнює.

Ще згадала, як Саурецький показував мені величезну бібліотеку в будинку свого друга, звідки в дитинстві брав книжки для себе й тітки. При цьому обов’язково повертав, як запевняв він сам. Про його батька я справді нічого не знала, спитала якось, але хлопець віджартувався.

– Вітаю, Олександре, – голос Дениса, що пролунав позаду, змусив мене здригнутися від несподіванки.

Після того зауваження Сашка на пікніку мій колишній почав звертатися до нього виключно повним іменем. В його виконанні це звучало як неприховане глузування. Наречений кивнув, без особливого ентузіазму потиснувши Денису руку. Женю Саурецький демонстративно проігнорував.

– Тіно, на кілька слів.

– Говори з Христиною тут, – не дав мені відповісти Сашко.

– Це справи парламенту, розголошувати можу лише помічнику, – Денис спробував вдати, що йому шкода, але ефект був прямо протилежним.

– Ніколи не чув про такі секретні справи.

– Можливо, в них просто не кожного посвячували, – бачачи, що Сашко готується заперечити, хлопець продовжив безкомпромісним тоном. – Зроби мені послугу, Олександре, і не заважай дбати про благополуччя моєї групи. Як старості.

Декілька митей хлопці обмінювалися повними взаємної зневаги поглядами, після чого Сашко несподівано кивнув. Ця їхня манера спілкуватися в моїй присутності так, ніби мене немає, неабияк дратувала.

Я б із задоволенням послала зараз обох куди подалі, але поговорити з Денисом справді було потрібно. Треба пояснити йому, що випадок на філософії, точніше після неї – нічого не значуща випадковість. Не обговорювати ж це при своєму нареченому. Тому я мовчки вийшла за колишнім у коридор.

Всього в корпусі було п’ять поверхів, а ще один сходовий проліт вів на закритий дах. Біля цих дверей особливо любили усамітнюватися парочки. І ми з Денисом свого часу бували тут неодноразово. Про що точно не варто зараз згадувати.

В нас з ним взагалі нормальних пам’ятних місць не було. Як не туалети з підземними переходами, то гаражі, сходи, лікарні, забитий плацкарт… Прикро, що чим дивнішим було місце нашого побачення, тим легше виявлялося згадати його через роки. А ось всі ті дорогі заклади, по яким Сашко водив мене ще до того, як ми почали зустрічатися, в пам’яті майже не збереглися.

Уважно відзначаючи поглядом мій рум’янець, Денис витяг з кишені піджака складений вдвічі аркуш А4 і простягнув мені. Пробігши очима по папірцю, я зі здивуванням поглянула на хлопця.

– Розклад зустрічі делегації із Франції?

– Вони приїдуть через місяць, домовлятися про співпрацю по обміну. Ректор хоче показати, які здібні у неї студенти, а з усього університетського парламенту тільки ми з тобою вчимо французьку. Попали, як крайні. Зате коли зустрінемо делегацію без перекладача та влаштуємо вдалу екскурсію містом, отримаємо автомат по іспиту. Плюс поблажки на сесії та захисті диплому.

Тож Денис реально захотів поговорити зі мною через справи парламенту? Напевно, я дуже непослідовна людина, якщо це зачепило мене так сильно.

– Що конкретно потрібно робити?

– Розважальний план та презентацію універу я підготую. Тобі доведеться побути перекладачем, підтримувати з ними бесіду. І підтягнути мене хоча б до мінімального розмовного рівня.

– Найми собі репетитора.

– Який розуміється на міжнародних відносинах? Сама знаєш, я бідний студент. Таких витрат не потягну.

Щодо правдивості цієї заяви в мене були величезні сумніви. За ці роки фінансовий стан Дениса явно покращав. Взяти хоч би його гардероб. Перепрасувавши купу речей Сашка, в якісних тканинах я розбиратися навчилася.

Це раніше Саурецький одягався у простому молодіжному стилі, не переймаючись тим, як кросівки поєднуються з сорочкою, наприклад. Зараз же навіть футболки та джинси, які він носив, були явно дорогими та чудово підібраними. На одні золоті запонки з ініціалами, які я помітила на його сорочці, можна кілька місяців жити.

І цей шалено приємний одеколон, запах якого дражнив мої ніздрі на кожній парі, теж куплений явно не в підземному переході. В мене вже декілька разів з’являлася думка запитати назву, щоб подарувати такий самий Сашку. Але це було б надто дивно.

Спостерігаючи за моїми роздумами, Денис виглядав розслабленим. Лише очі залишалися серйозними.

– Тоді не варто було змінювати другу іноземну мову на останньому курсі.

– В мене була поважна причина.

– І яка ж?

– Обожнюю Едіт Піаф.

Від несподіваної відповіді я не змогла стримати смішка. Повернути на обличчя трагічний вираз було складно.

– Назви бодай одну пісню.

– «Ля» щось там? Впевнений, що хоч б в одній назві є «ля».

– Звісно, є, – хлопець переможно посміхнувся. – Це ж артикль.

– Так от чому він так часто звучить на заняттях? – голос був настільки шокований, що я не витримала і розсміялася. – Що? Я ж казав, що дійсно поганий в французькій. А ти відмовляєшся сидіти поруч та допомагати.

Я насправді перебралася на перший ряд, щоб бути подалі від Дениса. Щоправда, забувати про його присутність виходило не дуже. Французькі слова у виконанні оксамитового голосу Саурецького звучали надто еротично. Добре, можливо, зі мною справді відбувається щось тривожне.

– Боїшся, що накинешся на мене прямо в аудиторії?

Запитання так збіглося з моїми роздумами, що я одразу почервоніла. Вп’ялася нігтями в долоні, але все одно відчувала, як палає обличчя.

– Скоріше що не зможу терпіти твою компанію довше п’яти хвилин. У мене й так не буде проблем із сесією. Краще попроси допомоги в Яни, впевнена, вона з задоволенням тебе підтягне.

Дениса пропозиція, схоже, розвеселила. Звичайно, бо ж ця лялька, яка іспити здавала незрозуміло яким місцем і в університеті бувала раз в пів року, майже на всі пари почала ходити, щоб липнути до нього.

– Твої ревнощі гріють мені серце, – сказав хлопець пафосним тоном, прикладаючи руку до грудей. – Та якщо хочеш заявити на мене свої права, Тіно, пропонуй щось натомість.

Від припущення хлопця у мене в очах потемніло від гніву. Що Денис взагалі собі уявив? Вважає, після всього, що трапилося, я можу відчувати до нього щось, крім ненависті та зневаги? Він мені задарма не потрібен!

– Пропоную тобі знову поїхати туди, де ти був усі ці роки, і не повертатись!

Денис, 27 лютого 2011 року

Пів на восьму, а її немає. Ніколи ще не відчував себе таким ідіотом. Звичайно, дівчата постійно запізнюються, але я чомусь впевнений, що Христина не з таких. Отже, просто не прийшла.

Нарешті на мобільному висвічується дзвінок від «рудої з філфаку».

– Дістала? – цікавлюся нетерпляче.

– Так. А тобі не здається, що це перебір, Дене?! – високий голос дівчини ріже вухо. – Може, одразу склади список усіх, з ким хочеш переспати, щоб я скопом дізналася їхні номери?! А краще я просто організую перепис всього гуртожитку! Мало кого тобі захочеться завалити!

Напевно, ідея попросити студентку, з якою ми періодично проводимо час у ліжку, дізнатися телефон Христини, справді була не дуже здоровою. Проте це перша думка, яка прийшла в голову. Лише двоє добре знайомих мені людей живуть в тому ж гуртожитку, що й Бойко.

Не просити ж про таке Костю – він потім підколюватиме мене до старості. Враховуючи інтерес друга до моєї шатенки, навіть якщо він отримає номерок, то, найімовірніше, його привласнить.

Взагалі потрібно було подумати про це раніше, та я збирався просто взяти контакти у Христини вже особисто. В те, що вона не прийде, досі не віриться.

– Ну не гнівайся, рижику, – вимовляю, вклавши в голос усю свою харизму. – Тут взагалі інше, правда. Що ти хочеш за свою допомогу?

– А якщо я скажу «повноцінне побачення»?

Закочую очі. Однак телефон Тіни мені потрібен. Терміново. Мозок швидко підкидає лазівку.

– Без проблем. Просто зараз робота, навчання, і я не маю на це часу. Якщо влітку після сесії?

– Тоді три романтичні зустрічі у липні.

Прекрасно, мене взагалі вже не буде в країні.

– Домовилися. Сподіваюся, ти розумієш, що це не зробить нас парочкою з голлівудських мелодрам?

– Не боїшся втратити мою допомогу за такі слова?

– А маю?

– Не грузися. Я розумію.

Невже пронесло? Потрібно надалі обережніше підбирати фрази. Щоправда, цікавість все ж пересилює.

– Якщо ти знаєш, що я не збираюся зустрічатися з тобою, навіщо тобі ці побачення?

– Хочу зробити багато спільних знімків та виставити у себе на сторінці.

– А це потрібно для того, щоб змусити подружок заздрити? – запитую, намагаючись вникнути в її логіку.

– Не тільки. Я стану найпопулярнішою дівчиною університету, якщо всі повірять, що Саурецький мною всерйоз зацікавився!

І ця туди ж. Може, через те, що я уникаю соцмереж, навколо мене з’явилася атмосфера загадковості. Мені інколи здається, що більшість дівчат сильніше хочуть сфотографуватися зі мною, ніж переспати.

Взагалі відколи Влад сколотив групу, ми з Костею та Яром трохи відійшли від студентських тусовок. Зазвичай проводимо час з його, більш веселою, компанією. А за останні місяці я взагалі був на вечірках всього декілька разів. Спочатку поєднував проходження практики з роботою в барі, потім відходив від несподіваних змін у своєму житті. Досі від них відходжу.

– А далі?

– Я зроблю вигляд, що кинула тебе, і насолоджуватимуся увагою десятків хлопців.

– Хіба зараз не так?

Руденька справді красуня. До того ж прикольна, кмітлива, не виносить мозок без приводу. Ну, зазвичай. Наскільки я знаю, в неї купа кавалерів і в самотності вона не нудьгує. Втім, це ніколи мене не турбувало.

– Тут інший рівень. Кожна друга може розповісти про те, що з тобою спала, а ось історія про те, що поматросили і кинули тебе, викличе фурор!

– «Поматросили і кинули». Ти точно філолог? Отже, мені треба буде розіграти нещасний вигляд та розбите серце?

– В ідеалі. Я не прошу. Достатньо й чуток, люди самі все додумають. Просто говори щось на кшталт: «Без коментарів». Домовились?

– Так.

– Вишлю тобі номер повідомленням.

Чекаю, доки дівчина покладе слухавку, але та не поспішає.

– Ти давно не заглядав у гості, – каже руда зі знайомими звабливими інтонаціями. Cправді, кілька тижнів уже не навідувався. Напевно, неввічливо.

– Хіба ми не чекаємо липня?

– Пфф. Хто говорить про побачення?

Ось і зрозумій після цього жінок.

– Гаразд. Я пізніше тобі напишу.

Завершую дзвінок, нетерпляче чекаючи на повідомлення. Минає дві хвилини, а мені здається, що сто. Отримавши заповітні цифри, одразу їх набираю. Замість відповіді слухаю довгі гудки. А якщо це взагалі не її номер?

– Алло, – коли у слухавці лунає мелодійний голос Тіни, з моєї голови зникають усі ідеї того, що їй сказати.

– Христино, це я.

– Хто «я»?

Якби не щире здивування в тоні дівчини, я був би впевнений, що вона спеціально випробовує моє терпіння. Вірогідно, так і є.

– Денис.

– А, привіт, – вимовляє Бойко розчаровано. – Отже, опалення нам не відремонтують.

Ця несподівана відповідь перериває мої роздуми на тему того, як запитати у Христини, чому вона сидить у гуртожитку замість того, щоб радісно бігти на побачення зі мною.

– З чого раптом такий висновок?

– Та дівчина, що заходила хвилин десять тому й переконувала, що мій номер потрібен для того, щоб передати майстру. Це ж твій шпигун?

Схоже, руда переоцінила свої навички маскування. Або мені не варто було дзвонити так одразу. Хоча яка різниця взагалі?

– Чому ти так вирішила?

– Не вірю у збіги.

– Так ти знала, що вона дізнається номер для мене?

– Ні.

– Навіщо тоді сказала правильні цифри?

– Раптом справді було б щось важливе, – байдуже заявляє дівчина, демонструючи, що мій дзвінок точно не такий. Переконую себе, що її спроби мене зачепити кумедні, а не неприємні.

– А якби тебе почав переслідувати якийсь маніяк?

– Це щиросердне визнання?

– Ти розкусила мене занадто швидко.

– Якщо що, будь-який номер можна заблокувати назавжди. Просто повідомляю.

– Тоді постараюсь не говорити нічого такого, що б тебе розлютило. Наступного разу. Дзвоню, щоб вибачитися. До восьмої сьогодні не встигну – були справи по роботі. Трохи спізнюся. Зачекаєш?

Поки слухаю мовчання в трубці, ідея вдати, що сам забув про побачення, здається вже не такою геніальною.

– З чого ти взяв, що я прийду? – питає дівчина після паузи.

– Я оптиміст. Так ти прийдеш?

– Ні.

– Ні?

– Ми ж домовлялися через півтора тижні. Це завтра. І на сьому, а не восьму.

То в цьому річ? Схоже, я просто порахував день, коли покликав Христину, а вона – ні. Та й хто призначає побачення на понеділок? Очевидно ж, що я мав на увазі неділю. Як би там не було, відчуваю, як роздратування мене відпускає.

– Але я хотіла б скасувати.

– Скасувати?

– Давай хоча б у п’ятницю. Мені потрібно багато наздогнати по навчанню.

Це називається «перенести», Бойко. Вона точно спеціально намагається мене зачепити.

– У п’ятницю не можу, в мене робоча зміна. Як щодо вечора суботи?

– Добре. І не на центральній площі, а там, де менше людей. Може біля входу до старого парку поруч з метро «Університет»?

Не встигаю зрадіти згоді, як знову відчуваю розгубленість. Мені байдуже, де гуляти, але це місце взимку не дуже популярне. Там на доріжках можна ноги переламати.

– Чому не в центрі?

– Я не хотіла б, щоб знайомі нас бачили разом.

Це щось новеньке.

– Соромишся мене?

– Не хочу пліток і пересудів.

– Тобі є справа до того, що подумають інші?

– Вважай, що є. Так домовились?

Що взагалі має означати: «Вважай, що є»? Гаразд, мені ж простіше.

– Сьома година, субота, вхід до парку біля метро. На скільки ти запізнишся? Хочу бути готовим.

– Я ніколи не запізнююсь. Надобраніч, Денисе.

– Солодких снів, зазнайко.

Поклавши трубку, подумки порівнюю різницю в розмовах з рудою і Христиною. Відчуття, що я блукаю в заплутаному лабіринті, посилюється.

Христина, 10 вересня 2013 року

Почути таку емоційну відповідь Денис явно не очікував. Він ненадовго завмер з непроникним виразом обличчя, не відводячи від мене погляду. Те, що промайнуло в його очах, приємним точно було не назвати. Проаналізувати помічене я не встигла, бо хлопець гучно видихнув і посміхнувся.

– Звідки стільки злості, Бойко? Я ж поводжуся, як лицар. Ношу тебе на руках, рятую життя, допомагаю з навчанням, виконую твої обов’язки старости…

– Мої? – перебила я Дениса. – Ти нічого не плутаєш?

– Я – ні. А ось куратор записав старостою саме тебе. В деканаті третій раз змінювати відомості не захотіли, тож скрізь головною вважаєшся ти. Я домовився, щоб про це ніхто не знав і не давав тобі завдань.

– Дивовижна самовідданість – вирішити проблему, яку сам створив.

– Знаю. Це все моя надмірна відповідальність. Тому я дійсно не розумію причин твого невдоволення. Ми ж начебто домовилися не ворогувати і все прояснили під час обіймань на філософії.

– Ні про що я з тобою не домовлялася. А в кабінці ти просто застав мене зненацька. Це ніколи більше не повториться.

– Ти про заставання зненацька чи про обійми?

– Про все.

Денис подивився на мене так, ніби я щойно сказала найсмішніший жарт на планеті, але ми перебували на похороні, тож йому довелося з усіх сил стримувати недоречний сміх.

Все, годі. Розмовляти з ним – марно витрачати нерви. Я почала спускатися, стараючись тримати спину прямою. Не встигла пройти й половини прольоту, як мене зупинив голос хлопця.

– Помітив, що у тебе проблеми з використанням частки to.

– Що? – я обернулася за роз’ясненнями трохи швидше, ніж варто було б.

– В англійській. Ти ліпиш як попало – став між двома дієсловами. Або коли друге дієслово в реченні при перекладі на українську закінчується «ти», якщо так зрозуміліше.

Поки я завмерла, обмірковуючи почуте, Денис спустився на кілька сходинок нижче за мене. Якось дивно пішла розмова.

– Там ціла гора правил, не може все бути так просто.

– Все насправді дуже просто. Тобі потрібно кинути нареченого та знову стати собою. Хочу взяти тебе прямо на цих сходах. А наступного разу, коли ти роздягатимеш мене поглядом, як сьогодні на парі, я збираюся затягти тебе в найближчий темний кут і завершити те, що ми давно почали.

Від обурення в мене перехопило подих. Він справді щойно це наговорив? Серце на секунду завмерло, а потім забилося з шаленою силою.

Я не могла відвести очей від Дениса, ноги начебто приросли до підлоги. Впевнена, що відреагувала б на подібні заяви так само незалежно від того, хто стояв би навпроти.

– Ти не маєш жодного права… – почала я уривчасто.

– Це приклади, – перебив колишній, задоволено усміхаючись моїй реакції. – Переклади на англійську, скрізь to між дієсловами. Обміркуй. Чекаю на відповідь з приводу французької до кінця вихідних.

На момент, коли я повернулася за стіл, Сашко вже доїв обід, а Женя кудись зник. Невдоволений вигляд нареченого демонстрував, що його стан був далекий від внутрішньої гармонії.

– Чому так довго?

– Заходила до туалету, а там була черга. Тобі не здається, що планування санвузлів є нелогічним? Жінкам потрібно у кілька разів більше часу, щоб зробити свої справи, а приміщення за розміром однакові. Чомусь у гонитві за рівністю всі забувають про справедливість.

– Я справді ніколи не бачив черг у чоловічі вбиральні, втім сумніваюся, що це найкраща тема для розмови за столом.

– Ти правий.

Взявши до рук вилку, я вичепила з тарілки шматок м’яса і почала жувати його, не відчуваючи смаку.

– Чого він від тебе хотів?

– Ректор доручила нам підготувати зустріч делегації із Франції…

– Відмовся.

– Я маю цим зайнятися як староста. Точніше його зам.

–  З якого часу це офіційна посада? Просто ігноруй прохання Саурецького і все.

Ну, якщо навіть не враховувати інформацію щодо моєї нової посади – а вірити словам Дениса мені не хотілося, то «офіційно» всі обов’язки старости падали на його заступника щоразу, коли він був відсутній. До того ж у нашому університеті навіть на старостати могли приходити по двоє представників групи.

Однак це було добровільним, а повертатися до студпарламенту я не збиралася. Вистачило з мене і негативного досвіду, здобутого на першому курсі.

Чудово пам’ятаю, як моментально потрапила у список персон нон грата всієї університетської спільноти через неприємні плітки, що про наші стосунки поширював Артем. На два побачення з ним сходила, а репутацію так зруйнувала, що навіть викладачі за спиною обговорювали. Нехай потім хлопець вибачився і пересуди затихли, але я вже все зрозуміла про купку зарозумілих ослів, що вважали себе елітою навчального закладу.

Зараз єдиною відповіддю на пропозицію Дениса мала б бути відмова, проте можливість виділитись перед ректором насправді мене зацікавила. Вони з деканом факультету були присутні на всіх захистах дипломів і відбитися від їхніх питань було дуже складно.

Це Сашко не сумнівався у тому, що складе все ідеально – він йшов на червону «корочку», а таких студентів зазвичай не валили на останньому курсі. Я ж навіть зі своєю темою поки не визначилася, як і з науковим керівником. Дуже хотіла потрапити до професора Янковського, проте всі знали, що він обирає собі підопічних сам за відомим лише йому принципом.

Пройшовши до Володимира Павловича на стажування, я отримала б шанс не лише попросити його стати куратором моєї дипломної роботи, а й залишитись працювати в INNET. Ось тільки хотілося цього не лише мені. Оголошеним ним конкурсом зацікавився весь курс, тому професор навіть переніс строки здачі аналітичних записок на тиждень вперед.

Потрапивши в престижний університет, я швидко перестала вважати себе розумнішою за інших. Легко у провінційній школі бути відмінницею і вигравати міські олімпіади серед тих, кого відправили туди з-під палиці. Однак опинившись серед студентів, які раніше навчалися у приватних ліцеях, писали наукові роботи, отримували міжнародні гранти, довелося зменшити пиху.

Як там кажуть: «Краще бути останнім серед левів, ніж першим серед шакалів»? У мене було навпаки. Бути однією зі «здібних» студенток анітрохи не радувало. Як і необхідність гнати щосили, щоб просто триматися на тому ж рівні, що і Сашко з Софією, наприклад.

Мою гордість більше потішило б мати найвищу успішність серед гірших. Щоб вони боготворили мене, благаючи про допомогу. Щоправда, зізнатися в такому я могла тільки собі.

Лекція з сучасної історії пролетіла непомітно. В очікуванні останньої пари ми з Сашком сиділи неподалік від замкненої аудиторії, де мала початися геополітика. Наречений спочатку збирався сходити в деканат по ключ, але в останній момент передумав, буркнувши, що це обов’язки старости.

– Христино, добре, що ти тут. Мені треба тобі дещо сказати.

Піднявши голову, я побачила Женю Дубова, який переминався з ноги на ногу і кидав нещасні погляди то на мене, то на студентів нашої групи. Дивно, він ніби після їдальні одразу пішов додому, вирішивши, що навчання з нього вистачить. Я швидко подивилася на Сашка, піднявши брову, але той лише знизав плечима.

– Слухаю.

– Коли я назвав усіх баб... всіх жінок продажними у їдальні... Це було неправильно. Мені шкода. Я... дурень, який нічого не знає про прекрасну стать. Вибач. Ти одна з найгідніших дівчат із тих, кого я зустрічав. Говорити подібне при тобі було низько.

Всю промову Євген протараторив на видиху, намагаючись на мене не дивитись. Одногрупники застигли, насолоджуючись видовищем. Дехто навіть дістав телефони, спрямувавши на нас камери. Синка високопосадовця багато хто недолюблював.

– Пробачиш мені? – тихо запитав хлопець.

Мабуть, мої брови вже пробили стратосферу. Для нього публічні вибачення – справжнє приниження, то навіщо пішов на них? Переборовши бажання попросити Женю стати на коліна, я відповіла, намагаючись бути схожою на милостиву королеву.

– Звісно. Рада, що ти стаєш джентльменом.

Слова: «З такими темпами через кілька десятиліть з тобою і безкоштовно спатимуть», мені вдалося стримати. Дубов полегшено посміхнувся, озирнувся на одногрупників, що оточили нас, і швидко пішов. Щось мені підказувало, що в університеті він з’явиться нескоро.

– Хтось зрозумів, що це було? – голосно спитала Катя, тримаючи в руках телефон.

– Ні, але так би частіше! – від заяви когось із студентів усі розсміялися.

– Денчик, ти багато пропустив, – простеживши поглядом за Яною, я застала момент, коли вона підбігла до Дениса, що з’явився з боку сходів, і взяла його під руку.

– Впевнений, ви мені все розкажете, – хлопець делікатно звільнився від хватки одногрупниці, і я помітила, що кілька секунд не дихала. – Зате я героїчно роздобув ключ від аудиторії. Вперед!

Сашко пробурмотів, що це потрібно було зробити до початку пари, змусивши мене закотити очі. Оскільки ми сиділи найдалі, то й до кабінету моя черга заходити випала передостанньою.

Переступаючи поріг за нареченим, я відчула, як Денис поклав мені на спину долоню, ніби підштовхуючи. Його великий палець кілька разів погладив шкіру через блузку, і все закінчилося.

Мені майже вдалося переконати себе, що це випадковість, але відчуття від дотику не зникали всю пару. По тілу розходилися гарячі хвилі, тож про геополітику я думала в останню чергу.

Денис, 5 березня 2011 року

Перше побачення з Христиною по праву наближається до звання найгіршого в історії. Не знаю, що саме пішло не так. Прийшли ми майже одночасно, мило розмовляли, сміялися, гуляли по слабоосвітленому парку, попиваючи каву.

Але тільки-но я взяв дівчину за руку, коли вона оступилася на нерівній доріжці, як Тіна відразу замкнулася. Висмикнула долоню і надалі відповідала однослівно. Всі спроби розрядити ситуацію провалюються, тож я починаю злитися, нічого не розуміючи.

– Дякую за прогулянку, але мені пора додому, – заявляє Христина, хоча на годиннику немає і дев’ятої.

– Замерзла?

– Ні. Просто в мене справи.

Обганяю дівчину і зупиняю її, взявши за плечі.

– Бойко, що відбувається?

– Про що ти?

– Ти раптом почала поводитися так, ніби дізналася, що я вбив твою родину, зруйнував будинок і втопив улюблених кошенят.

Христина зітхає, нарешті подарувавши мені прямий погляд.

– Я просто боюся... – запинається вона на півслові. – Денисе, я не зможу дати те, чого ти від мене хочеш. Давай припинимо спілкування відразу, щоб не марнувати час.

Нічого собі заява для першого побачення. Розмова явно йде кудись не туди. Відпускаю плечі Тіни, щойно помітивши, що досі тримаю на них долоні.

– Чого саме, на твою думку, я хочу?

– Навряд чи платонічного духовного зв’язку. Разовий секс мені не цікавий. А в стосунках я жахлива. В мене ні часу, ні бажання зараз це виправляти.

– Точно, у тебе ж був багаторічний план. Хіба ти не внесла до нього правки?

Чому з усіх варіантів питань я вибрав найтупіший? Потрібно уважніше підбирати слова, адже Христина замикається ще сильніше. Вона розвертається в сторону виходу з парку, тож мені залишається лише триматися поруч.

– Намагалася, проте зрештою переконалася, що не створена для побачень.

– Що саме тобі в них не подобається?

– Очікування з боку хлопців, що вже після другої зустрічі я маю застрибнути до них у ліжко.

Говорити, що я прикидав такий результат десь на п’ятому побаченні, точно не варто. Якщо ми й надалі продовжимо прогулянку в такій же напружено-трагічній атмосфері, з Тіною мені нічого не світить.

– Тобто я маю скасовувати замовлення готельного номера? – цікавлюсь засмучено. – Це ж наша четверта зустріч.

– Здається, ти мене з кимось плутаєш, – посміхнулася шатенка. – Чи я просто не приходила на перші три.

– Ми спілкувалися в аудиторії ще на початку минулого семестру, в клубі в середині лютого, в університетському коридорі нещодавно. До речі, віч-на-віч, що взагалі диво, враховуючи кількість людей, які нас оточували. Тож це наше четверте побачення, просто трохи довше. А я, як і раніше, поводжуся, мов джентльмен. Якщо захочеш затягнути мене в ліжко, навіть відбиватимуся.

Христина зупиняється, з цікавістю за мною спостерігаючи. Дивно, але навіть зараз навколо майже немає перехожих, хоча ми стоїмо метрів за п’ятдесят від метро. Можливо, справа в снігопаді, що раптово почався.

– Твоя система підрахунку явно потребує коригування, – заявляє дівчина.

– Або ж твої уявлення про хлопців.

– Збираєшся їх виправити?

Я завжди вважав абсолютно марним заняттям спроби вплинути на чиєсь світосприйняття. Особливо на жіноче, якого й так найчастіше немає. На них швидше подіє якась ванільна цитата з пабліка в соціальній мережі, ніж порада людини, яку вони двадцять років знають.

– Чому б і ні?

– Навіть якщо я скажу, що не хочу зустрічатися з тобою і можу запропонувати суто платонічні стосунки?

О, то тепер я на порозі френдзони? У міжстатеву дружбу я вірю так само, як в Діда Мороза, тому всі подібні спроби дівчат руйную одразу.

Слова: «тоді ми попрощаємось з тобою назавжди» вже крутяться на язиці, проте щось мене зупиняє. Може уважний погляд Христини чи думка, що вона влаштувала якусь перевірку. Дівчата ж люблять такою нісенітницею займатися. Або ж вирішальним фактором стає той, що під світлом ліхтаря зі сніжинками в довгому волоссі Тіна нагадує мені казкову Снігуроньку.

– Без проблем, – відповідаю після паузи. – Хай поки будуть платонічні побачення. Тільки я залишаю за собою право надавати аргументи, щоб тебе переконати.

Христина замовкає, замислившись. Схоже, треба дати їй час. Дівчина відновлює розмову, коли ми вже зайшли до метро та почали спускатися на ескалаторі.

– Поки просто гулятимемо і спілкуватимемося? Як пара літніх пенсіонерів?

– Думав, ти скажеш: «як друзі», та твій варіант подобається мені більше. Будемо разом займатися скандинавською ходьбою, грати в шахи і вирішувати кросворди.

– Відвідувати церкву та безкоштовні концерти у Будинках культури, – підхоплює Тіна серйозно.

– Сидіти на лавці та обговорювати розпусну молодь. А у вихідні танцювати повільні танці під музику шістдесятих.

– Регулярно робити вправи на тренажерах у парках.

– Займати сидячі місця у громадському транспорті в годину пік. Ніколи не думала, куди пенсіонери постійно їздять?

– Лаятися в лікарнях, торгуватися на ринках та брати участь у проплачених політичних мітингах?

– Непогано. Додамо до списку. Думаю, з нас вийдуть чудові пенсіонери.

Дівчина тепло посміхається, привертаючи мій погляд до своїх світло-малинових губ. Я стою на сходинці нижче, обличчям до неї, наш зріст майже зрівнявся. Непогано б нахилитися до Тіни, щоб «промацати ґрунт», перевіривши, чи відштовхне. Проте зробити це я не встигаю.

– Якщо хочеш дожити до реальної старості, краще повернися, – каже Христина невимушено.

Навіть не помітив, що ескалатор майже скінчився. Заходимо в напівпорожній вагон і всю дорогу до станції Бойко говоримо про дрібниці. У голові крутяться десятки ідей про те, що ж зробити, щоб виправити враження від прогулянки, яка явно не вдалася. Згадуючи цей вечір, Тіна точно не про платонізм має думати.

Вихід з метро знаходиться в підземному переході. Поки я веду з собою уявний діалог, в мою свідомість вривається вигук однієї з продавщиць.

– Юначе, купіть дівчині букетик!

Обертаюся на цей старий, як світ, заклик торговця, котрий розгледів легкий прибуток. Віник на першому побаченні? Ніколи не бачив сенсу в цій банальщині.

Не пам’ятаю, кому взагалі дарував квіти, крім мами, тітки, сестер та вчительок у школі. Проте, спіймавши зацікавлений погляд Христини на вітрину, одразу розумію, що ідея хороша.

– Хочеш? – питаю, киваючи на магазин.

– Ні, – одразу бреше дівчина. – Мене лякає така агресивна реклама.

Обхоплюю Тіну ззаду за плечі, обережно розвертаю та підштовхую до букетів. Як тільки ми підходимо, відпускаю її, ставши поряд.

– Які квіти ти любиш? Давай вгадаю – троянди.

– Терпіти їх не можу.

– Всі жінки люблять троянди.

– Просто роблять вигляд, адже чоловікам лінь запам’ятовувати назви інших квітів.

Читаю в очах Тіни щось між грайливістю та викликом. Це веселить. Оглядаю вази, намагаючись знайти знайомі рослини.

– Неправда. Я точно знаю, що ось це – лілії, – кажу, киваючи на білі бутони.

– Орхідеї, – парирує дівчина.

Запитально повертаюся до продавщиці, але та киває. Ну добре.

– Маргаритки, – показую на червоні квіти.

– Гербери.

– Гер-що? Припустимо. Зате ось тут стовідсоткові ромашки.

– Хризантеми.

Навіщо давати різні назви настільки схожим квітам? Цим точно жінки займалися.

– Чому у вас немає тюльпанів? – обурено питаю у флористки. – Я так програю суперечку.

– Ось тюльпани, – відповідає Тіна, вказуючи на пишні бутони.

– Це хіба не півонії?

– Півонії тут.

Дівчина вже не стримує сміху. Задивившись на її посмішку, визнаю, що зараз навряд чи згадаю навіть те, як виглядають троянди.

– Все, здаюся, – вимовляю, піднімаючи руки нагору. – Ти мала рацію. З мене букет. Яким з цих дивних рослин ти віддаєш перевагу?

– Цим.

– Не-ромашкам?

– Хризантемам.

Киваю продавщиці, після чого та підходить до ваз.

– Скільки?

– А скільки потрібно, щоб вразити даму?

– Не менше семи.

– Повірю вашому досвіду.

Спостерігаючи за тим, як флористка вибирає стебла, вирішую поставити Христині запитання.

– Чому ти зупинилася на хризантемах? Вони ж найбільш непоказні.

– Це зовсім не так! – щире обурення у голосі дівчини змушує мене з цікавістю на неї поглянути.

– Аргументуй.

Шатенка ненадовго замовкає, старанно роздумуючи. Потім видихає і рішуче вимовляє, дивлячись мені в очі.

– Вони ніжні та гарні. Чудово пахнуть. Дуже стійкі та витривалі – можуть тиждень стояти у вазі, залишаючись такими ж. А якщо докласти небагато зусиль та турботи, то розкриються і радуватимуть своїм виглядом у рази довше. Мало які бутони можуть похвалитися тим самим, особливо примхливі троянди. Коли оціниш переваги хризантем, то розумієш, що інші квіти вже не такі привабливі… Чому ти так на мене дивишся?

Почувши питання, я кліпаю, повертаючись у реальність. Натхнення, з яким Тіна говорила, чомусь прискорило мій пульс. Підкоряючись пориву, нахиляюся до дівчини. Прикривши очі, легко торкаюся її губ своїми.

Шум підземного переходу кудись зникає. Я чую лише власне серцебиття, яке все прискорюється. Тіна завмирає, затримавши подих, проте не відсторонюється. Сприйнявши це як зелене світло, я ніжно цілую спочатку її нижню губу, потім верхню. Ну давай же, реагуй.

Через нескінченно напружену мить Тіна нарешті піддається, починаючи відповідати. Спершу невпевнено, та з кожною секундою все активніше.

Відчувши тріумф, повільно обіймаю дівчину, поклавши одну руку на талію, а другою ласкаво погладжуючи її обличчя. Поглиблювати поцілунок не наважуюсь, щоб не руйнувати атмосферу. Не пам’ятаю, коли востаннє торкався дівчини настільки обережно. І щоб такі майже невинні дотики так збуджували.

Всі сумніви щодо того, чи варто взагалі витрачати час на Христину, зникають. Замість них у голові будується звичний план: таксі-квартира-ліжко. Шкода, що з Бойко такий підхід явно не спрацює. Потрібно запастися терпінням на наступні три зустрічі, а потім зможу розслабитися.

Відірвавшись від дівчини, помічаю, як вона почервоніла і важко дихає. Зіниці очей, що стали сапфіровими, розширилися. Схоже, я починаю розуміти, коли її райдужки змінюють колір. В моїх планах доводити до цього частіше.

– Це мій сьогоднішній аргумент на користь неплатонічних стосунків.

– Досить несподіваний, – відповідає Тіна, відводячи погляд.

Озирнувшись по сторонам, Христина прибирає руки з моїх передпліч і відсувається. Зрозумівши натяк, відпускаю її. Виглядає моя шатенка розгублено, навіть трохи стривожено. Вочевидь, я все ж поквапився. Що поробиш, терплячість завжди була моєю найслабшою стороною. Потрібно виправляти.

– Ваші квіти, – вимовляє флористка з посмішкою.

Поки ми цілувалися, жінка зробила величезний букет із червоних та білих бутонів. Виглядає чудово, ніби невинність змішали з пристрастю. Щось ці спонтанні моменти поетичності трапляються в мене дедалі частіше.

– Дякую, дуже красиво. Навіть я вражений.

Розплатившись, забираю букет. Перед тим, як вручити його дівчині, вирішую реалізувати ідею, яка вчасно спала на думку.

– Тіно, пропоную на цьому закінчити наше перше побачення. Згодна піти зі мною на друге, абсолютно платонічне? Прямо зараз?

З фірмовою посмішкою чекаю на відповідь, не показуючи, як мене хвилює те, що вона скаже.

– Інакше букета мені не бачити?

– Він у будь-якому випадку твій. Тримай. Хризантеми хризантемі.

Христина посміхається, вдихаючи аромат бутонів. Хотілося б мені так само вдихнути її запах.

– Так ти згодна? – кваплю дівчину і відразу подумки даю собі потиличника.

– Ну… Ти ж прийшов з букетом моїх улюблених квітів. Як я можу відмовити?

Поки мій мозок прораховує, чи не рано поцілувати Тіну ще раз, флористка простягає мені величезний вазон світло-фіолетових хризантем. З подивом дивлюся на жінку. Зібралася здерти з мене ще грошей? Хоча, якщо Христині сподобається, можна і купити. Якщо вже я сьогодні романтик.

– Молоді люди! Ось, візьміть у подарунок, – флористка змовницьки мені підморгує. – Мало хто розуміє цінність хризантем.

Взявши вазон і подякувавши дивній дамі, ми прямуємо у бік виходу. Мене не залишає почуття якогось сюрреалізму цього вечора.

– Відносимо до тебе в гуртожиток квіти та йдемо гуляти, як пенсіонери? – пропоную Христині.

– Давай. Тут церква є недалеко.

– Прекрасний вибір.