12. Емоції далі відкидати

Христина, 28 вересня 2013 року

Бувають дні, які не ладяться з самого ранку. Вперше за чотири роки навчання професор Жак пропускав свою лекцію, призначивши замість себе нову в нашому університеті викладачку, яка одразу ж почала перевіряти… нашу вимову.

Зважаючи на те, що французька «р» у мене виходила виключно за сильного нежитю, то я потрапила під шквал критики однією з перших. Ніколи ще так не шкодувала про те, що не вивчила паризьких лайок. Зараз вони стали б у пригоді, на відміну від знання дипломатичного етикету.

Коли жінка сказала повторювати за нею фрази, в мене зникли найменші сумніви щодо її профпридатності. Якщо викладача іноземних мов найбільше турбує ідеальна вимова, досягти якої неможливо, то сенсу продовжувати з нею навчання немає.

Тому я відмовилася відповідати далі, сказавши, що до заняття не готова. Це лише розізлило жінку, але варто було їй почати свою гнівну промову, як позаду пролунав звук падаючого стільця.

Обернувшись, я побачила, як Денис, що, вочевидь, підскочив з місця, тримає в руці порожню пляшку, а на його сорочці розповзається пляма.

– Вибачте, Алісо Миколаївно. Поринув у лекцію і випадково пролив воду, – заявив хлопець так щиро, що будь-хто повірив би.

Але навряд чи можна з необережності вилити на себе пів літра мінералки, причому так, щоб вона зачепила виключно сорочку. А потім «випадково» притиснути мокру тканину до тіла, щоб та окреслила рельєф живота.

– У Данила Сергійовича у приймальні є праска. Запитайте його секретаря, – порадила викладачка.

– Ви мені просто життя рятуєте, – від проникливого тону Дениса істерична лекторка розпливлася в усмішці, а я закотила очі.

Саурецький підхопив речі і покинув кабінет, підморгнувши мені наостанок. Після того, як він вийшов, та сама неадекватна Люба, яка переслідувала нас у туалеті, розчаровано відкинулася на стільці.

– Боже, нічого секасніше у житті не бачила! Потрібно було зняти на телефон! – млосно промовила дівчина, викликавши в інших студентів сміх.

Хоча я сумнівалася, що слово «секасніше» існує хоч в одній мові світу, у глибині душі була з фанаткою Дениса згодна. І як тепер позбавитися спогадів про те, як він виглядає без сорочки? Схоже, постать у нього стала ще спортивнішою. Абсолютно несправедливо!

– Не говоріть дурниць і починайте відповідати, – скомандувала викладачка Любі, яка вмить перестала посміхатися.

На щастя, про мене жінка забула, перемкнувшись на нову жертву. Минуло ще хвилин десять заняття, коли до кабінету зайшов куратор моєї групи.

– Перепрошую за вторгнення, – Геннадій хіхікнув, як завжди перебуваючи на своїй оптимістичній хвилі. – Бойко тут? Чудово. Алісочко, я її забираю в термінових справах студпарламенту.

– Зараз?

– Ага. Бігом, Христино, там комісія приїхала.

Здається, вперше я зраділа, що офіційно з посади заступника старости не відмовилася. Чи яка там в мене роль? Та все одно, нехай навішують на мене хоч п’ять делегацій – все краще, ніж вислуховувати приниження від жінки з осіннім загостренням істерії.

Схопивши речі, я швидко вийшла в коридор за куратором, дорогою ховаючи блокнот у сумку.

– А куди йти?

– Та вже майже прийшли.

Варто було нам завернути за ріг, як Геннадій зупинився перед Денисом, який встиг якимось чином змінити сорочку на нову.

– Винен будеш, – заявив куратор, простягаючи хлопцеві руку для потиску.

– Потім обговоримо. Дякую. Двічі.

– Сорочку можеш не повертати, все одно в неї вже не влізу, – Геннадій радісно погладив свій живіт. – Бачили б ви мене років п’ять тому, до одруження… Ех. Ну все, молодь, розважайтеся.

Дочекавшись, поки чоловік піде, я невдоволено поглянула на Дениса.

– І що це було?

– Рятувальна операція. Можеш починати дякувати за те, як витончено я відволік від тебе Алісочку.

– Виливши на себе воду?

– Ти довела, що це найефективніший спосіб привернути увагу. За цю моральну шкоду маєш пригостити мене кавою.

Як ні в чому не бувало, Денис взяв мене за руку і повів до виходу з корпусу. За інерцією зробивши кілька кроків, я зупинилася, висмикнувши долоню.

– Не можна нашкодити тому, чого не існує.

– Натякаєш на мою аморальність?

– Говорю про неї прямо.

– Принципи є у всіх, Бойко. А вчора ти взяла з мене обіцянку поводитися пристойно, після чого роздяглася. Удар нижче пояса. Буквально. Не чекав такого від друга.

Примруживши очі, я спробувала вбити Дениса поглядом, але той священного жаху явно не відчував. Навпаки, виглядав таким радісним від своїх двозначних натяків, що захотілося вдарити його чимось важким.

– Це були твої умови!

– На які б ти могла й не погоджуватися. І нагадай, хто попросив ще одну спробу, а потім скористався моєю дезорієнтацією, щоб перемогти? Гаразд, давай так: за спільний прогул пари обіцяю продовжити вдавати, ніби між нами нічого не відбувається, і припинити нагадувати про те, як ти демонструвала свої бездоганні... мокрі імпровізації.

– Одна година і більше я нічого тобі не винна. Взагалі.

– Домовилися.

З корпусу мені вдалося вийти з високо піднятою головою та байдужим виглядом. Ось тільки будуванню планів розпитування Дениса щодо його повернення завадив напад різкого болю внизу живота.

Зупинившись, я намагалася не ворушитися, знаючи, що через декілька хвилин все вщухне. Такі спазми траплялися у мене десь тричі на місяць і завжди несподівано. Щоправда, зазвичай їх вдавалося приховувати.

– Що сталося? – помітивши мою зупинку, Денис обернувся. – Сподіваюся, твоя блідість не з моєю пропозицією пов’язана?

– Просто живіт заболів. Скоро вщухне.

– Тут аптека через дорогу.

Похитавши головою, я вчепилася в передпліччя хлопця, як у рятівне коло. Денис зробив рух мені назустріч, збираючись обійняти, але останньої миті передумав, відсторонившись. Просто накрив мою долоню своєю і стиснув. Коли біль затих, я прибрала руку, спробувавши посміхнутися.

– Дякую. Знаю, що повторювати трюк з дівчиною у біді – поганий тон, але це не спеціально.

– Ти записалася до нормального лікаря?

– Я не буду це з тобою обговорювати.

Денис поглянув на мене так невдоволено, ніби я йому мільйонний борг відмовилася віддати, а не розписувати проблеми свого жіночого здоров’я. На щастя, в наступну мить він повернув на обличчя звичайний легковажний вираз.

– А свою аналітичну записку, що вразила професора Янковського? Рішення віднести транснаціональні корпорації до геополітичних центрів було дуже цікавим.

– Звідки ти про це знаєш?

– Володимир Павлович же зачитував уривки з робіт, що пройшли. А, точно, тебе тоді не було. Шкода, бо твоя йому сподобалася найбільше.

– І що ж він казав?

Ставлячи запитання, я хотіла підловити Дениса на брехні, проте він несподівано видав детальний аналіз моєї роботи з коментарями Янковського, а потім і своїми. Не те, щоб мені було цікаво слухати розбір своїх прогнозів…

Гаразд, якщо чесно, я так захопилася розмовою, що не заперечувала ні коли Денис сам заплатив за наші напої з круасанами, ні коли повів мене гуляти до парку. В реальність мене повернуло повідомлення від Сашка, де він попереджав, що скоро виїжджає з центрального корпусу.

Ми справді просиділи з Денисом на лавці майже годину? Як хвилини могли пролетіти так миттєво? Я ж нічого важливого в Саурецького запитати не встигла! Відповівши нареченому, що дістануся сама, я відключила звук на телефоні.

– Нам пора в університет, інакше не встигнемо на англійську.

– Ходімо. Я з нетерпінням чекаю на твою доповідь. Тільки потрібно купити ще води на випадок, якщо щось піде не за планом.

– Хтось обіцяв не нагадувати про це.

– Повір, я й так стримуюсь із останніх сил. Якщо вже ми сьогодні друзі, задовольни мою цікавість, будь ласка. Чому ти не кидаєш Олександра?

– Заради тебе?

Усвідомивши, що саме запитала, я прикусила язик. Але Денис ні на секунду не задумався над відповіддю.

– Заради себе. Ти ж помреш з ним від нудьги.

– В Сашку багато рис, які я поважаю. Він розумний, цілеспрямований та з величезним потенціалом.

– Хіба ці якості – така рідкість? Наприклад, чого з цього нема в мені?

– Я про потенціал як перспективність, а не потенцію.

Усвідомивши, що сказала це вголос, я зніяковіла. Денис спочатку посміхнувся, а потім став серйозним, мабуть, знову чимось завантажившись. Ми деякий час мовчали, йдучи алеєю.

– І чим же визначається перспективність? Грошами, подарованими батьками?

– Для початку – успішністю в навчанні.

– Невже ти досі думаєш, що це має хоч якесь значення в житті?

– Саме в цей період – має. Навчання потрібне, щоб зрозуміти, чим займатися далі.

– Швидше, щоб зрозуміти, чим точно не займатимешся більше ніколи. Багатьох знаєш людей, які працюють за фахом?

– Знаю багатьох, котрі й після сорока не можуть вирішити, ким стануть, коли виростуть. Тільки дізнаючись нове та пізнаючи себе, можна розвиватися.

Денис обігнав мене і зупинився навпроти. Я завмерла на місці, боячись і в той же час бажаючи дізнатися, що він задумав.

– А ти впевнена, що пізнаєш себе? – запитав хлопець своїм улюбленим спокусливим тоном, заглядаючи мені в очі.

Ну звісно, чого ще було чекати, щирої розмови та пропозиції знову зустрічатися? Я обійшла Дениса, по дорозі роздратовано пхнувши каштан, що потрапив під ногу.

Ось хто взагалі вирішив, що засадити парки деревами, з яких восени опадають плоди з шипами, – гарна ідея? Весною цвітуть гарно, але так швидкоплинно. Подумалося, що ця аналогія відмінно підходить для наших стосунків із Денисом.

– Так, я впевнена.

– Просиджуючи весь час із підручниками?

– Ще я пишу доповіді.

І фліртую з тобою.

– Тобі треба більше розслаблятися, – заявив Денис непохитно.

– Ти тільки цим і зайнятий.

– Тому знаю, про що говорю.

Телефон хлопця подав сигнал про повідомлення, після чого кілька хвилин він з кимось листувався, маючи вкрай незадоволений вигляд. Коли ми вже повернули до корпусу, Денис поклав гаджет у кишеню і відновив розмову.

– Приходь бодай на зустрічі з групою, більшість хлопців та дівчат тут нормальні. Дивовижно, враховуючи велетенську кількість мажорів на нашому факультеті. Та й подруги за тобою сумують.

– Ну, у них же є ти. Ви просто неймовірно зблизилися.

– Катя із Сонею прикольні. Як ти й казала – вони мов Д’Артаньян та Атос. А ось ти з кардинала Рішельє стала Констанцією.

Хоча нічого поганого в цьому персонажі романів Дюма я не бачила, з вуст Дениса це порівняння прозвучало, як образа.

– Зате ти так і лишився Доріаном Греєм.

– Як ти можеш так казати, він же був дико нудним! – від обуреного тону хлопця я хмикнула. – Не ображаюся на тебе тільки тому, що це твоя улюблена книга і ти божеволієш від неймовірно прекрасних блакитнооких блондинів.

Мій намір кинути на Дениса роздратований погляд зник, варто було побачити його посмішку. Здається, цю тему ми вже обговорювали.

– Мабуть, ти справді ближче до лорда Генрі. Або Мефістофеля.

– Ти мені лестиш. Тоді давай угоду – дай мені двадцять чотири години і перевіримо, чи вийде в мене вкрасти твою душу. Нічого не плануй на цю неділю.

Я тільки збиралася відмовити, як помітила біля входу в корпус Сашка. Побачивши вираз його обличчя, стало очевидним, що зараз станеться щось дуже погане.

Денис, 1 квітня 2011 року

– Це явно не те, що я бронював, – кажу, старанно приховуючи невдоволення.

Мій вердикт господиню, судячи з усього, не дивує. Вона хитро примружує очі, мигцем глянувши на Тіну, що стоїть поруч зі мною.

– Значить, ти не так пояснив, онуку. Сказав, що супер-еліт не треба, а, крім нього, тільки цей є.

– Хочете сказати, решта будинків зайняті?

– Так, саме так.

– Тобто курортний сезон у вас у березні розпочався?

– Тепло ж. Ти або бери, або в когось іншого шукай.

Роздратований погляд на баригу не справляє жодного враження. Вранці довелося терміново будити Ярослава, щоб він скинув мені номер господині, у якої ми зупинялися минулого літа. Надто вже гарні там місця, а шукати щось інше в жодному разі не було часу. Та й інтернет в дорозі барахлив.

Дистанційно ми домовилися, що вона виділить нам той самий затишний котедж, де легко поміщається компанія у шість осіб. Її чоловік, як і було обіцяно, зустрів нас на вокзалі. До місця ми дісталися з комфортом, а ось при огляді житла виникли неочікувані труднощі.

Замість крутого коттеджу жінка намагається впарити мені якийсь маленький будиночок на самому краю курортного селища. Або Яр за щось мститься, або в цієї жінки на мене зуб.

– Добре, показуйте свій еліт.

– Ой, на нього вже знайшовся клієнт. Можу тобі віддати, але за подвійною ціною.

Масштаби нахабства мешканки півострова на мить позбавляють мене мови. Поки я намагаюся знайти слова, крім матюків, Тіна бере мене під руку і показує екран телефону, на якому видно тільки заставку з Парижем.

– Рідний, я вже через інтернет знайшла недалеко і вчетверо дешевше. Замовляти?

– Та там у них сараї якісь! – одразу реагує господиня житла, тоді як мій мозок ще не відійшов від лагідного звернення з боку Тіни. – А тут будинок біля моря!

– Там теж біля моря, – впевнено парирує Бойко. – Як каже опис: «Вийшов – падай у воду і пливи!»

– Це точно той шахрай Темур зі своїм інтернетом! Скину вам ціну на десять відсотків.

– В чотири рази.

Від такої вимоги жінка прикладає руку до серця, почавши голосити на своїй мові. Після хвилинної молитви богам вона знову з невдоволенням на нас дивиться.

– З якого це дива?!

– Бо якщо ми поїдемо до Темура, цей будинок буде порожнім всі вихідні, і ви залишитеся взагалі ні з чим, – заявляє Тіна.

– В два.

– В три.

– Добре. Їжа у вартість не входить. І прибирання також. І лише готівковий розрахунок.

Поки Тіна задоволено посміхається, прикидаю суму та дістаю гроші. За купе у поїзді, яким ми не скористалися, я віддав більше. Здається, подорожі з Бойко могли б мені сподобатися. У фінансовому плані вона взагалі найневибагливіша дівчина з усіх, які в мене були.

Хоча якщо скласти вартість квітів і презентів, які я надарував Христині за місяць по своїй волі, то виявиться, що на цю суму можна було щовечора пригощати коктейлями легковажних студенточок, отримуючи від них бажане без всіх цих ігор у романтику.

Щоправда, в цьому і був головний мінус: нецікаво брати те, що пропонують будь-якому гарненькому хлопцеві. Точніше це непогано розважало років в сімнадцять, проте до двадцяти встигло набриднути.

Якось батько Микити, який свого часу був для мене чимось на кшталт старшого наставника, сказав, що дорослішання – це коли кількість переходить у якість. Схоже, я старію. Або мені просто потрібен перепочинок, і, переспавши нарешті з Тіною, підкорення простіших цілей  знову почне мене радувати. Сподіваюся, друге. Бо інакше найближчі роки зі здоровим глуздом я не переживу.

Поки розплачуюся за житло, Бойко спостерігає за морем, мало не стрибаючи від нетерпіння. Варто закинути сумки в будинок, як вона хапає мене за руку і тягне на пляж, мов на буксирі. Дійшовши до мокрого піску, дівчина зупиняється, захоплено озираючись.

– Ми справді на морі…

– І як тобі ця велика калюжа?

– Неймовірно гарно!

Обіймаю Христину ззаду, поклавши голову їй на плече.

– Враховуючи твої навички у торгах, можемо сюди переїхати. Ти реально знайшла житло дешевше?

– Я навіть не знаю, де ми знаходимося і скільки мали заплатити.

– Чому я на два курси старший, але ти в рази краща в переговорах?

– Тому що у мене мама працювала на ринку, а я часто їй допомагала. Можу помацати воду?

– Даю тобі своє благословення, – відповідаю, відпускаючи дівчину.

З усмішкою спостерігаю, як Тіна намагається передбачити, наскільки далеко дійдуть хвилі і торкнутися моря. Виходить це в неї разу з двадцятого, здебільшого вона то тікала від води, то підбігала до неї.

За цей час ми встигаємо дійти до краю курортного селища, бо будинок реально знаходиться чорт знає де. Крім парочки, що плететься попереду, довкола нікого немає.

– Тепла! – заявляє Тіна, виконавши свою місію.

– Так здається через різницю температур.

– Цікаво, а чи можна зараз купатися?

– Так, якщо хочеш потрапити до лікарні з переохолодженням.

Христина осудливо хитає головою, ніби сам факт поганого настрою на морі – святотатство. Такі напади хандри для мене рідкісні, а долати їх успішно я досі не навчився. Ніби вимикаються всі емоції, крім всеохопної втоми від життя.

– Твій настрій треба виправляти, Саурецький! Ми ж на морі! Ось, відриваю від серця, – вимовляє Тіна, вручаючи мені мушлю.

– Ти вирішила забрати з собою весь пляж? – цікавлюся, киваючи на жменю трофеїв у її руках.

– Дуже постараюся. Яким був твій найприємніший відпочинок?

Підтримуючи світську розмову, продовжуємо повільно йти берегом. Незабаром ми порівнюємося з парою, яка постійно зупиняється для того, щоб зробити фото.

Зараз дівчина в черговий раз позує, а хлопець тримає телефон. Судячи з приреченого обличчя, паралельно він вислуховує нотації про свою криворукість. Незнайомець кидає мені погляд із серії: «На що тільки не підеш заради сексу», і я співчутливо киваю.

Його супутниця, незважаючи на прохолоду одягнена тільки в сукню-міні, дивиться на мене зі знайомим інтересом в очах. А глянувши на Тіну, кривиться, демонструючи зневагу.

Вся безслівна комунікація займає кілька митей, тож Христина нічого не встигає помітити, нахилившись за черговим сувеніром. Порівняно з «моделлю» Бойко справді виглядає простушкою.

Довга куртка, заплетена коса, ні сліду косметики, смішна шапка, в’язаний шарф, яким вона обмотала шию шарів в десять. Чому навіть зараз мені здається, що привабливішої дівчини я не зустрічав ніколи? Це точно утримання вперемішку з нездійсненно завищеними очікуваннями.

Через пару хвилин Тіна різко зупиняється, з жахом дивлячись у бік моря. Мушлі випадають у неї з рук, і вона робить декілька кроків назад. Я відразу стурбовано повертаюся, чекаючи наближення цунамі або смерчу. Але не бачу нічого, окрім води і гелікоптера, що летить в наш бік.

– Вони нас знайшли! – заявляє Тіна награно панічним тоном. Схопивши мою руку, вона наполегливо тягне мене за собою. – Тікаємо!

Моя дитяча частина встигає відреагувати раніше, ніж доросла, тому я без заперечень підіграю Бойко. Поки ми біжимо до піщаних барханів, шум вертолітних лопатей за спиною стає гучнішим. Втягуючись у гру, я прискорююсь, вириваючись вперед, тож тепер сам тягну Тіну за собою.

Коли обертаюся, щоб перевірити, чи вона встигає, то трохи задивляюся в її сяючі очі і спотикаюся незрозуміло об що. Перш ніж завалитися на пісок, встигаю випустити долоню дівчини. Тіна зупиняється, готуючись щось запитати, але я трохи підводжуся, вказуючи пальцем на дюни.

– Кидай мене і рятуйся! – вимовляю максимально пафосно.

– Добре! – відразу відповідає Христина, після чого тікає так швидко, що пісок розлітається від неї в різні боки, мов від урагану.

Незабаром вона зникає за пагорбами, а я лягаю на спину, спостерігаючи за гелікоптером, що пролітає наді мною. У голові наче щось переклинює і мене розбирає сміх. Навіть не так – регіт.

Всередині стає так легко, ніби кам’яну плиту в грудях замінили на повітряну кульку. Не пам’ятаю, коли востаннє таке відчував. В дитинстві, здається.

Через хвилину Бойко повертається і лягає поруч, вмостивши голову на моїй руці.

– Краще?

– Набагато.

Погляду на задоволену усміхнену Тіну виявляється достатньо, щоб залишки депресії, яка почала підступати до мене після ранкової розмови, остаточно зникли. Дійсно, немає сенсу зараз турбуватися про те, що я змінити не можу. Краще ловити момент, поки є така можливість. І Тіну нарешті спіймати також було б непогано.

– Ти дивно на мене дивишся, – констатує дівчина, хоча сама не зводить з мене очей.

– Намагаюсь зрозуміти, з якої планети ти сюди прилетіла.

– З твоєї?

– Так, безперечно.

Ми тягнемося один до одного одночасно, поєднуючи губи в ніжному поцілунку. На цей раз нікуди поспішати не хочеться. Шум хвиль, запах моря, тепло обійм Тіни, наші повільні торкання – все разом діє на мене, як своєрідна медитація. Я ніби ковтаю сонячне світло, яке зігріває все всередині.

Коли усвідомлюю, що дивне відчуття не зникає, вирішую терміново отямитися і відволіктися. Відсунувшись від дівчини, над якою встиг нависнути, підводжуся, подаючи їй руку. Від такого несподіваного переривання ласк виглядає вона трохи розгублено, але слухняно встає.

– Ми з голови до ніг в піску, – констатує Тіна, починаючи обтрушуватися.

– Пішли його змивати.

Підвівши дівчину за руку назад до моря, починаю розстібати куртку.

– Це першоквітневий жарт? – недовірливо питає Бойко, спостерігаючи, як я кидаю верхній одяг на пісок.

– Я дуже серйозний. Ти сама сказала, що вода приємна. Боїшся?

– Хочеш мене на слабо взяти?

– Як я можу, – говорю, знімаючи кофту, а потім і футболку.

Здригаюсь від прохолодного вітру, але уважний погляд Тіни на мій торс надихає. Коли переходжу до штанів, вона відвертається.

– Я не в купальнику!

– Тут нікого немає, – мигцем оглянувшись, бачу, що тут не збрехав і пляж абсолютно пустий. – Та буде тобі, Бойко. Упустиш таку можливість випробувати силу стихії? Хто знає, коли ти опинишся на морі наступного разу.

– Це логічніше зробити біля будинку.

– Ні, бо ти передумаєш.

І я теж. Адже ідея далека від розумної.

– Відвернися, – видихає дівчина приречено.

Ну, тепер відступати буде пізно. Схоже, час звикати до того, що Тіна може погодитися на мої найдивніші пропозиції. Фантазія швидко малює десятки варіантів, як це використати, змушуючи мене зрадіти від того, що я стою спиною до дівчини.

Нарешті Бойко підходить, залишившись лише в довгому светрі. Від виду її оголених ніжок я ковтаю слину і перевожу погляд на море.

– Що одягнеш, коли вийдеш, якщо підеш купатися в кофті?

– Свій одяг мені не запропонуєш?

– Щоб через твою впертість замерз я? Як егоїстично, Тіно.

Дівчина фиркає і замовкає, вочевидь, прораховуючи ризики.

– Пообіцяй, що не дивитимешся.

– Мої очі не завжди мене слухають, – відповідаю, намагаючись виглядати винувато. – Але можу пообіцяти не вдивлятися.

Через хвилину Тіна повертається в одній спідній білизні, прикрашеній милими бантиками. Потрібно терміново йти у воду, щоб відігнати картини того, як я знімаю її трусики зубами. Не факт, що допоможе, занадто вже апетитне у неї все, що мені вдалося помітити.

Взявшись за руки, ми проходимо кілька кроків у бік моря. Як тільки ноги омиває хвиля, Тіна підстрибує, стиснувши мою долоню.

– Ні, я пас.

Не даючи дівчині шансу втекти, хапаю її на руки та заношу у воду. Припинивши вириватися, вона обнімає мою шию, злякано дивлячись довкола.

– Ми помремо від переохолодження!

– Я тебе зігрію.

Цілую Тіну, продовжуючи шлях. Не так і холодно, як я боявся. Коли глибина сягає пояса, опускаю ноги дівчини. Вона відразу перериває поцілунок і скрикує, намагаючись забратися на мене назад.

– Море охолоджує ефективніше, ніж ти зігріваєш! – заявляє Тіна тремтячим голосом.

– Хотів би довести протилежне, але в тебе губи посиніли.

– В тебе теж.

Справді? Невелика хвиля омиває нас по груди, пронизуючи холодом, мов ножем. Та це турбує мене в останню чергу, адже коли вода відступила, світлий ліфчик Тіни моментально обліпив її шкіру. Відірвати погляд від цього видовища просто неможливо.

Якби в мене зараз вдарила блискавка, я цього не відчув би. Мозок запевняє, що якщо я прямо в цю секунду не візьму дівчину одним рухом, то помру від діагнозу, який завжди вважав чоловічою вигадкою для отримання сексу із жалості.

Зібравши в кулак залишки терпіння, підхоплюю Тіну і несу до берега. Краще швидше дістатися до будинку. Більше я навряд чи витримаю.

Христина, 28 вересня 2013 року

Мою поспішну спробу попрощатися Денис проігнорував, тож до Полякова ми підійшли разом. Я здивувалась, що не пролунало грому, коли вони зіткнулися поглядами.

– Це останній раз, коли я бачу тебе поряд з моєю нареченою, – незважаючи на демонстративно спокійний тон, в очах Сашка вирував незвичний гнів.

– Боїшся впустити повідець, щоб вона щодуху від тебе не втекла?

– Чи раптом не до тебе?

– Чому б і не до мене?

– Бо ти нічого не можеш їй дати.

– Впевнений, дещо та можу.

Після двозначної фрази Дениса Сашко стиснув кулаки, зробивши крок вперед. Він виглядав так, ніби був готовий убити його на місці, тому мені стало справді тривожно. Ні, я не боялася, що Поляков на це здатний – просто дуже часто бачила такий агресивний вираз на обличчі вітчима. І зазвичай нічого хорошого за цим не ставалося.

– Тільки спробуй торкнутися її хоч пальцем…

– І що буде? – перебив Денис, демонструючи награну цікавість.

У відображенні вікон корпусу я побачила, як зблідла. Саурецький мигцем глянув на мене і на мить став виглядати стривоженим. Але він повернув незворушність так швидко, що, можливо, мені просто здалося.

– Та розслабся, Олександре, – сказав хлопець, посміхнувшись. – Ми просто поверталися з французької і дорогою перекусили. Невже ти настільки не довіряєш нареченій? Знаєш, це ж ознака невпевненості в собі. Походи до психолога, чи що.

– Якщо наблизишся до Христини ще раз, то лікар знадобиться тобі.

Я з подивом помітила, що ці слова зірвали з Дениса маску безтурботності. Його очі гнівно блиснули, ніздрі затремтіли від злості, а посмішка зникла, поступившись місцем зневажливій усмішці. Якби якийсь художник проходив зараз повз нас, то він, напевно, надихнув би його на картину: «Бог війни перед битвою».

– Знайома фраза, – ніколи ще не чула в голосі Дениса таку відкриту погрозу. – В тебе, правда, погано виходить залякувати, та я не проти розіграти старий сценарій. Якщо вже ми помінялися ролями, нагадай, що мені потрібно зробити далі: запропонувати за неї гроші чи переконувати у своїх прекрасних душевних якостях?

Сенс, який вдалося вловити, мені дуже не сподобався.

– Про що ви?

Моє питання ніби змусило хлопців згадати про те, що я поруч. Коли Сашко поглянув на мене, по його обличчю майнула тривога, яку він безуспішно спробував сховати.

– Неважливо. Іди в аудиторію, Христю.

– Так, Тіно, йди, – відразу додав Денис.

Далі вони не звертали на мене жодної уваги, продовживши свердлити один одного поглядами. Просто прекрасно. Змусивши ноги рухатися у бік корпусу, я намагалася зрозуміти, якого біса взагалі відбувається.

Що за «старий сценарій» і на які гроші натякав Саурецький? А головне: чому я почуваюся винною, якщо не зробила нічого поганого?! «Поки не зробила», – уточнив в’їдливий внутрішній голос.

Ні Дениса, ні Сашка на семінарі з англійської не було. Я механічно згадала свою доповідь, здавши тему досить непогано. Спроба зателефонувати нареченому на перерві нічого не дала, бо слухавку він не брав. Спочатку хотіла набрати й Дениса, але потім відмовилася від цієї ідеї.

Катя повела мене обідати, залишивши Соні мої речі та телефон – щоб я не дивилася на нього щохвилини. Наступні лекції тривали вічність. Після того, як професор відпустив нас, я майже бігла на парковку, сподіваючись побачити машину Сашка. Він справді чекав там. Ніколи ще не сідала в це авто з таким полегшенням.

– Що трапилося? Де ви були? – судячи з незадоволеного вигляду хлопця, було зрозуміло, що питання хоче ставити він.

– Залагоджували суперечку. Я казав тобі з ним не спілкуватись.

– Мені стало погано, і Денис просто мені допоміг.

– Весь університет уже пліткує, як саме він тобі допомагає.

– Що ти маєш на увазі?

– Не хочу тебе образити, але боюся, що знаю, до чого все йде, – почав Сашко холодно, від’їжджаючи до офісу батька. – З’являється бабій, який не пропускає жодної спідниці. Звертає увагу на пристойну дівчинку і тій здається, що вона може його змінити. Що його почуття до неї щирі. Вона руйнує стосунки з хлопцем, який її кохає та поважає, щоб бути з цим плейбоєм. А як тільки він досягає бажаного і награється – то відразу зникає. І ось дівчинка вже ридає після того, як її використали та кинули. Тільки більше вона нікому не потрібна, адже своїми руками знищила все хороше, що було в її житті.

Кожне слово лягало на серце вантажем. В мене з’являлися такі самі думки, але почути їх так, ще й від свого нареченого – явно перебір.

– Дай вгадаю: ця дівчинка – я.

– Як далеко зайшли ваші стосунки?

– До походу в заклад громадського харчування.

– Я знаю, що того дня, коли ти вперше погодилася піти зі мною на побачення, Саурецький чекав біля входу в корпус тебе. Що через нього ти плакала на парах і завалила сесію. Що перед від’їздом він закинув друзів та тусовки і весь час проводив з якоюсь таємничою дівчиною. Тому не змушуй повторювати.

Поглянувши на Сашка, я насилу втрималась від єхидних зауважень. Щойно розповідав про бабія, який хоче мене закадрити та кинути. А тепер натякає, що той до мене щось відчував?

– Ми з Денисом зустрічалися три місяці, але ні до чого серйозного не дійшло. Ти й сам знаєш.

– Напевно.

Від зневажливого тону хлопця в мені миттю закипіла лють.

– Ти зараз сумніваєшся не тільки в моїй вірності, а й у тому, чи не відновлювала я собі цноту?!

– Раніше ти запевняла, що ви просто сходили на пару побачень. Тепер – що були разом три місяці. Хто знає, якими гидотами ви займалися в той час, – сказав Сашко, дивлячись прямо перед собою.

«Такими, якими ніколи не займалися з тобою, будь впевнений», – слова вже були готові зірватися з язика, але в останній момент мені вдалося їх стримати. Якщо відкрию рота, точно наговорю зайвого.

Адже зараз навіть жертву африканським богам принесла б, аби повернутися в минуле і віддати невинність будь-кому, крім цього зарозумілого маминого синка на сусідньому сидінні. Ні, краще переміститися в той вечір, коли ми посварилися з Денисом, щоб змусити його завершити розпочате. Провести хоч би кілька приємних місяців.

Думки про колишнього трохи привели мене до тями. Вони ж кудись йшли з Сашком, отже, він щось йому наговорив.

– Чому ти питаєш зараз? Що він тобі сказав?

– Нічого такого, про що я не здогадувався б, – скривився хлопець. – Я не розпитував, бо думав, що все позаду. Бачив, що тобі неприємно згадувати, тому не ліз. А з його поверненням вважав, що ти досить розумна, щоб не наробити помилок, які зруйнують наше майбутнє. Мабуть, я поспішив з висновками. Твоя поведінка останнім часом мене турбує.

– А мене турбує твоя.

Відвернувшись від дороги, Сашко глянув на мене з такою ворожістю, що я мимоволі відсахнулася.

– Тобто мені ігнорувати, що з моєю нареченою збирається розважитись інший?!

– Думаєш, я дозволю це?!

– Думаю, що ти дівчина, отже можеш піддатися емоціям, – від слів Сашка у мене в очах помутніло. – Я зараз фізично не маю часу постійно бути поряд. Тому якщо збираєшся крутити роман за моєю спиною, давай розійдемося одразу і не будемо псувати один одному життя.

– Не збираюся я нічого крутити!

– Тоді, Христю, від цього дня ти не повинна говорити з Саурецьким, переписуватися з ним, дивитися на нього і залишатися наодинці навіть на хвилину. Це зрозуміло?

– На що Денис натякав, коли говорив про «старий сценарій»?

– Це наші справи і вони не мають до тебе жодного стосунку. Ти мене почула?

Я нічого не сказала, бо голос не слухався. Та й Сашко усім виглядом давав зрозуміти, що це й не потрібно, розмова закінчена.

Моя раціональна частина зазначила, що занепокоєння нареченого є логічним. Будь-хто на його місці відреагував би набагато жорсткіше. Але позбутися почуття, що мене реально тримають на повідку, не вдавалося. Особливо після незадоволеного погляду, яким Саша нагородив мій телефон, куди щойно надійшло нове повідомлення.

– Хто пише?

– Катя, – відповідь: «Не твоє діло» вдалося стримати насилу. – Запрошує завтра погуляти.

– У нас вечеря з батьками.

– Вона лише о сьомій.

– Наступного тижня кілька семінарів. Краще підготуй їх. Ти ж знаєш, що друзі – це крадії часу.

Як же я ненавиділа цю фразу! Чомусь Сашко лише моїх знайомих вважав недостойними спілкування. Сам він ніколи не відмовляв собі у прогулянках зі своїми друзями, часто залишаючи мене вдома.

Зазвичай саме Поляков проговорював прямо всі моменти наших стосунків, які йому не подобалися, в той час як я намагалася неприємних тем уникати. Малодушно, але з Сашком простіше було погодитися, ніж вислуховувати багатогодинні пояснення його точки зору. В глибині душі я могла визнати, що здебільшого мені просто було байдуже.

Він їсть тільки свіжу їжу, тому що його мама-домогосподарка ніколи не запропонувала б своїй сім'ї розігріте – не питання, я любила проводити час сама на кухні.

Поляков звик до ідеальної чистоти та порядку – звичайно я можу робити генеральні прибирання кожні вихідні, у нас же лише трикімнатна квартира, а не двоповерховий маєток, як у його батьків.

Сашку достатньо десятихвилинного сексу раз на тиждень – це на краще, адже самозадоволення мені подобається набагато більше, ніж ділити ліжко з ним.

Хоче, щоб я рідше бачилася з подругами – без проблем, все одно мені набридли їхні стурбовані погляди та натяки на те, що наші стосунки з нареченим токсичні.

От же хрінь, та я й справді стаю схожою на його маму! Так до психлікарні недалеко.

– Ти не можеш заборонити мені бачитися з усіма, хто тобі не подобається, – заявила я, як тільки ми припаркувалися біля офісу.

– Можу, якщо роблю це заради твого блага.

– Тоді заради твого блага забороняю тобі спілкуватися з Женею та батьками!

Так, заява вийшла дуже дурною, але нічого краще придумати не вийшло.

– Що за маячня? Не впадай у дитинство, Христю.

– У нього можеш впадати тільки ти? І скільки разів просити мене так не називати?

Ми дивилися один на одного, як вороги. Ні, сьогодні першою на мирову я не піду.

– Ти моя наречена і маєш враховувати мою думку!

– Я враховую її постійно! Але й ти маєш звертати увагу на мої бажання, а не ігнорувати все, що прошу! – бачачи, що Сашко хоче заперечити, я емоційно додала: – Тобі взагалі цікаво, щаслива я чи ні?! Або я потрібна тобі лише як домогосподарка?!

Від цієї заяви хлопець завмер. Розгубленість на його обличчі через кілька секунд змінилася злістю.

– І для щастя тобі необхідно зустрічатися наодинці з Саурецьким?

– Це ти на ньому зациклений, а не я! – прозвучало так впевнено, що майже переконало мене саму. – Я просто хочу бачити щось, крім університету, ненависної роботи та домашнього рабства! І спілкуватися не лише з тобою та твоєю родиною! Це так багато?!

Сашко нічого не сказав, тому я попрямувала до офісу. Руки чесалися написати Денису з вимогою пояснити, про що вони з ним розмовляли, але моя гордість сказала хоча б дочекатися, поки він поцікавиться моїми справами першим. Я була впевнена, що хлопець вийде на зв’язок, якщо не заради вибачень, що втягнув мене в цю ситуацію, то для чергових спроб зблизитися. Не злякався ж він насправді погроз Сашка.

Але цього так і не сталося. Ні протягом дня, ні ввечері, ні вночі. Лежачи в гостьовій спальні одна, я з годину свердлила телефон поглядом, а потім несподівано розплакалася.

Мені було шкода ту частину себе, що згадала, якими легкими, веселими та щасливими можуть бути стосунки. Що так і не змогла покохати хлопця, який про неї турбувався, постійно несвідомо порівнюючи з тим, якому завжди було плювати на всіх, крім себе. Яка знову захотіла відчувати замість того, щоб думати.

В ці хвилини я ненавиділа Дениса всією душею, жаліючи, що взагалі з ним познайомилася. Вволю наревівшись, нарешті заснула, так і не випустивши проклятого телефону з рук.

Денис, 1 квітня 2011 року

Спонтанні вчинки – мій улюблений метод вразити дівчину. Щоправда, після того, як я років в вісім цибнув заради якоїсь темненької третьокласниці з десятиметрової вишки басейну і мене ледь відкачали, до крайнощів намагаюся не доводити. Зате сьогоднішнє купання в весінньому морі нам з Тіною надовго запам’ятається. Якщо ми переживемо його, звісно.

Підійшовши до речей першим, простягаю Бойко свою футболку, не повертаючись.

– Тримай, витрись. Мокре краще зняти.

– Прямо тут?

– Нікого ж немає.

– Не підглядай! – нагадує дівчина через півхвилини, коли я вирішую поглянути на процес її перевдягання одним оком.

– Я вже й так все роздивився. Хто купається в білій спідній білизні, Тіно? Вона ж просвічує, коли промокає.

Футболка летить прямо мені в голову. Спіймавши її, починаю активно витиратися.

– Тобі теж краще зняти мокре, – каже Бойко. Недовго думаючи, користуюся порадою, відчуваючи, як пронизуючий до кісток вітер допомагає остудити киплячу кров. – Не переконуватимеш мене не підглядати?

– Я покажу тобі все, що захочеш, але не після купання у крижаному морі.

Одягнувшись, повертаюся до Тіни, яка стоїть спиною до мене, стрибаючи на місці, щоб зігрітися. Вже хочу запропонувати інший спосіб, але вона хапає мене за руку і починає бігти в сторону будинку. Ми дістаємося до місця хвилин через десять, бо встигли відійти дійсно далеко.

– Нам терміново потрібен гарячий душ! – заявляє Тіна, влетівши до передпокою.

– Йди, я поки поставлю чай, – пропоную благородно, збираючись у цей час дістати презервативи з сумки, щоб закинути в тумбочку.

– Пішли разом, ми й так переохолодилися.

Гаразд, таке запрошення явно ігнорувати не варто.

– Залазь першим, відвернися до стіни і не повертайся, – командує дівчина, як тільки ми заходимо у ванну кімнату.

– І дозволити тобі безкарно мене розглядати?

– Або так, або мерзни. Я жартую, прикрийся чимось!

Посміхнувшись, підкоряюся, закріпивши на попереку рушник. Поки Тіна знімає власний одяг, налаштовую воду. Пам’ятаючи, що дівчата не люблять здійснювати гігієнічні процедури при свідках, відкладаю приставання до спальні.

Мені після поїзда теж не завадить нормально сполоснутися, тому наступні хвилин двадцять я просто підтримую жартівливу бесіду з Тіною, яка змусила віддати їй весь шампунь, і зігріваюся теплими потоками води.

– Навіть спинку не потреш? – цікавлюся ображено, коли дівчина відчиняє шторку, щоб вийти з ванної.

– Іншим разом. Я заберу фен із собою до спальні. І полотенце. Тобі залишиться халат.

– Згодиться.

Коли Тіна йде, роздумую, чи не влаштувати собі «сеанс розслаблення», бо інакше навряд чи зможу вразити її після місяця утримання. Повторювати початок свого інтимного життя з двохвилинною витримкою мені точно не хочеться. Не для того стільки вчився самоконтролю, щоб в найважливіший момент все зіпсувати.

Хоча з якого це дива він таким став? Просто дівчина, яких було і буде десятки. Лізе в голову якась нісенітниця. Ніби у відповідь на мої роздуми з душа починає литися холодна вода, натякаючи, що бойлер спорожнів. Так навіть краще.

Виходячи з ванної кімнати в халаті відзначаю, що в будинку занадто тихо. Перед дверима в єдину спальню я ненадовго застигаю, з подивом усвідомивши, що знову нервую. Якого біса взагалі? Звичайний секс. Навіть якщо з першого разу ідеально не вдасться, буде ще два дні, щоб це виправити. Пора забирати нагороду за те, що добре поводився цілий місяць.

Закінчивши з самоналаштуванням, розпрямляю плечі і заходжу до кімнати. Ліжко вже розстелене, але Тіна не чекає мене голою у позі спокусниці, а лежить під ковдрою, замотавши мокру голову в рушник.

– Фен зламаний, – пояснює дівчина, позіхаючи. – Або розетка. А я інших не знайшла.

– На кухні мають бути.

– Ага. Зараз зігріюсь і піду.

Відкриваю шафу, дістаючи з верхньої полиці плед. Накинувши його на Тіну, лягаю в ліжко до неї під ковдру, а потім, запрошуючи, вказую на себе рукою.

– Грійся.

– Ти пошкодуєш, що так сказав.

– Давай перевіримо.

Тіна обіймає мене, поклавши голову на мої груди, але коли її крижані ступні торкаються моїх, я здригаюся вже не від збудження.

– Все, я пошкодував.

– Пізно. Я і мої вічно холодні ноги нікуди від тебе не подінуться. Точніше, ти від них. Від нас. Я заплуталася, – під кінець промови голос дівчини стає зовсім сонним, і мої очі чомусь теж починають злипатися.

– Тіно, не спати. Невже ти хочеш пропустити свій перший захід сонця на морі?

І наш перший секс? Тому що я розриваюся між бажаннями поспати, поїсти й зробити нарешті цю зухвалу зазнайку своєю. Ніколи ще ідея насилля не здавалася мені такою привабливою.

– Заплющимо очі на п’ять хвилин, – бурмоче дівчина.

– Я знаю цей трюк, тітка вкладала мене спати так само.

– Сперечаємося, ні. Якщо зараз засну, виконаю будь-яке твоє бажання.

– Ловлю на слові.

Хвилини не проходить, як Тіна очікувано засинає. Думка, що секс зі мною з легкістю проміняли на сон, мала б розізлити, проте чомусь розвеселила. Приблизно на щось таке я в глибині душі й очікував. Не може ж все виявитися так просто. Не з Тіною.

Навряд чи варто будити її задля висловлення претензій в ударі по моєму самолюбству. Хай відпочине, а потім я зроблю все можливе, щоб надалі вона завжди робила вибір на мою користь.

Додавши ще один борг в рахунок Тіни, обіцяю собі, що він точно буде останнім. Пригрівшись, розслабляюсь та дозволяю собі заснути під звуки її дихання. Не настільки й погане завершення дня, як могло б бути.

Прокидаюся я, коли вже стемніло, почуваючись, як у жерлі вулкана. Завдяки теплому халату та двом ковдрам пропотів, мов від бабусиних припарок.

Відлуння сну, де миготіла оголена Тіна, недвозначно підказує, як мені варто її розбудити. Та дівчини у ліжку вже немає.

Відвідавши санвузол, прямую на кухню, де Бойко стоїть біля плити, дивлячись у телефон. Напевно, читає якийсь черговий нудний твір. Тут у сковороді щось шкварчить, тож вона відкладає мобільний, щоб зняти готовий млинець і покласти на тарілку, де вже височить ціла вежа.

Наливаючи черпаком чергову порцію тіста, Тіна починає щось тихо наспівувати. Я так напружую слух, що не здивуюсь, якщо він взагалі відключиться. На жаль, слова розпізнати не вдається. Проте голос дуже приємний. Справді добре співає.

Повернувшись за телефоном, дівчина помічає, що я стою в дверях і різко затихає. Що збентежило її цього разу, цікаво?

– Ти програла суперечку, – кажу, підійшовши до Тіни, щоб стерти слід від борошна з її чола.

– Знаю, – вимовляє вона засмучено. – І втратила можливість подивитися на захід сонця! Повірити не можу! Зазвичай вдень я не сплю.

– Я теж. Напевно, ми дуже переохолодилися. Ти готуєш зараз, бо…

– Бо неймовірно сильно хочу їсти, а в цьому будинку знайшла тільки борошно, цукор, соєвий соус та дивне на вигляд варення. Хотіла замовити доставку, але мій телефон не може визначити, де ми знаходимося. Тому якщо не маєш наміру вечеряти млинцями на воді, скажи мені точну адресу.

– Нічого не маю проти млинців, – відповідаю, прихопивши з тарілки один. – Але щоб урізноманітнити наш стіл, давай хоча б піцу замовимо. Хвилину, сходжу за мобільним.

Повертаючись до спальні, відкушую шматок смаженого тіста і зупиняюся на порозі від гострого почуття дежавю. Напевно, річ у смаку. Я міг би присягнутися, що цей млинець нічим не відрізняється від тих, що готує моя мама. Просто один в один. Хоча, коли в рецепті тільки борошно з водою, смак і має бути схожим. Не суть.

Як тільки активую екран телефону, той відразу трагічно повідомляє, що батареї в ньому залишилося на десять хвилин. Намагаюся знайти у сумці зарядку, але її немає.

Дивно, я точно пам’ятаю, що клав пристрій разом з банківською карткою та презервативами. Вилаявшись про себе, розумію, що нічого з вищезгаданого знайти на місці не вдається.

Перевіряю всі кишені сумки та куртку. Марно. Внутрішньо похоловши, дзвоню Ярославу, але він не відповідає. Швидше за все Влад у студії, проте набираю і другого свого сусіда.

– Ти випадково не в нас дома? – питаю, коли зв’язок встановився.

– Випадково у вас, – відповідає жіночий голос. – Як ти дізнався?

– Ем… Можеш покликати Владислава?

– Він тимчасово недієздатний, – хіхікає дівчина.

– Тоді допоможи ти мені. Можеш зайти в другу кімнату по коридору та подивитися, що лежить на столі?

– Як загадково, Дене.

Слухаючи дихання співрозмовниці в трубці, раптом згадую, де раніше її чув.

– Лєра, це що, ти?

– Ага. Отже, у тебе на столі лежать: зарядка для телефону, банківська картка, ключі, презики та упаковка з чимось незрозумілим.

Просто прекрасно. Все те, що я поклав окремо, щоб точно не забути.

– Латексні серветки? Це навіщо? – цікавиться Лєра.

– Ти журналістка у жіночому журналі і не знаєш?

– Знаю, що для куні, але ніколи не бачила, щоб їх використовували. Хіба відчуття не притуплюються?

– А у чоловіків, думаєш, не притуплюються?

– То ти їх використовуєш, щоб помститися за мінет у презервативі?

– Ні, з метою безпеки.

Завдяки роботі моєї тітки про захворювання, що передаються статевим шляхом, я дізнався раніше, ніж вперше поцілувався. Розсудивши, що в мене буде багато дівчат, Люда з дитинства проводила зі мною профілактичні бесіди. Складалися вони здебільшого із залякувань, але спрацювало добре.  Секс без захисту це те табу, яке я ніколи не порушую, усвідомлюючи можливі наслідки. І дуже пишаюся цим, до речі.

А те, з якою легкістю навіть відповідальні зазвичай хлопці забувають про обережність у «поривах пристрасті» мене не перестає дивувати. Не вірю, що мозок може відключатися настільки, скоріше справа у нестачі освіти та надії на те, що пронесе.

Свого часу я збирався піти в політику виключно для того, щоб домогтися запровадження уроків сексуальної освіти в школах та університетах. Елементарний приклад – якщо до мінету в презервативі дівчата ставляться нормально, то використання латексних серветок при куні дивує майже всіх. Багатьох щиро обурює.

В результаті цей вид пестощів я практикую тільки з багаторазовими партнерками, та й то рідко. Не тому, що вважаю подібне «нижче за чоловічу гідність», найчастіше мені просто лінь. З Тіною ж готовий розстаратися, проте, схоже, сам усе запоров.

Гаразд, можливо, не все так страшно. Повинні ж тут бути заправки або цілодобові магазини. Заряджу телефон та розплачуся онлайн. Це якщо USB Тіни підійде до мого гаджету. От яка зла доля мене переслідує?

– Що, будь-який секс у тебе з резинками? – не відпускає тему Лєра.

– Звісно.

– Це параноя, Денисе.

– Радиш одразу ж довіряти всім дівчатам? Навіть тим, хто дає першому зустрічному на вечірках? – кажу уїдливо, натякаючи на наш вірогідний досвід.

– Ти знаєш, що кретин?

– Так.

Зв’язок переривається, проте це не Лєра кинула слухавку, а мобільний розрядився. Обіцяв же десять хвилин. Нічому не можна вірити. Переодягнувшись у повсякденні речі, повертаюся до Христини.

– Мій смартфон сів, а зарядку я забув. Скажи, що твоя мені підходить.

– Моєму телефону п’ять років, навіть роз’єм під сімку не міні. Але можеш ризикнути.

Чудово. Як і очікувалося, зарядний пристрій не годиться, свою картку вставити я теж не можу. З вокзалу нас забирав чоловік власниці житла, тож я знаю лише назву селища, а не точну адресу. На будинку табличку знайти теж не вдається. Якби перед тим, як дзвонити Владу, витратив би хвилину, щоб переписати номер орендарки, все було б набагато простіше.

Декілька спроб перезавантажити телефон Тіни і походити з ним по вулиці нічого не дають. В мене з’являється ідея постукати в сусідні котеджі, але навряд чи варто ломитися до незнайомців опівночі. Тим більше, світла ніде не горить, тільки в нас. Не здивуюся, якщо ми тут єдині люди на все узбережжя.

– Чому в тебе такий старий телефон, Бойко? – запитую трохи роздратовано, повернувшись на кухню.

– Який сенс міняти річ, яка нормально працює?

– Так нормально, що не може визначити, де ми знаходимося?

– Можливо, GPS трохи барахлить, але я рідко його використовую. Що будемо робити?

До честі Тіни, жодних докорів у тому, що я навіть не в курсі, куди нас привіз, вона не озвучує. Хоча будь-яка дівчина на її місці надула б губи та влаштувала б істерику. Спроби Бойко здаватися оптимістичною заслуговують хоча б на такі ж старання з мого боку.

Щоб створити романтичну атмосферу, фінансових витрат майже не потрібно. На них зазвичай йдуть якраз ті чоловіки, яким лінь проявляти фантазію. Оскільки грошей в мене завжди було обмаль, я давно вимушено прокачав креативність.

– Ну, варіантів у нас небагато, – кажу, схиляючись до вуст Тіни.

Перейти до наступних розділів >

(Продовження має обмеження в 18+, тож доступне після швидкої реєстрації).