10. Рискувати

Христина, 26 вересня 2013 року

Якщо і є щось абсолютно марне та дратівливе у навчанні в університеті – так це обов’язковий медичний огляд. Купу студентів змушують товпитися перед одними й тими самими кабінетами замість того, щоб організувати нормальну електронну чергу або дозволити нам пройти лікарів у вибраних самостійно клініках. А головне: всі результати медкомісії та аналізів ти зможеш дізнатися лише дивом.

Особливо мене лякав натовп перед кабінетом гінеколога. Тут все рухалося настільки повільно, що здавалося, ніби в цьому коридорі можна встигнути народитися, постаріти та померти.

Більшість одногрупників за кілька годин встигли пройти всіх лікарів і радісно побігли додому. Але мою карту довго не могли знайти в реєстратурі, тож в результаті я змушена була проходити огляд разом із запізнілими, хоча приїхали ми з Сашком одними з перших.

Впоравшись з медкомісією, наречений вирішив скористатися звільненим  часом, щоб відігнати машину на техогляд. Подруги теж поїхали додому, для пристойності запитавши, чи потрібно на мене чекати. Я відповіла, що ні. Засмученими цим вони явно не здавалися, хоча постійно жалілися, як рідко ми бачимося без компанії Сашка.

Можна було б списати радісну втечу Каті з Сонею на небажання ще раз вистоювати черги, та причина полягала в іншому. Спілкування останнім часом у нас зіпсувалося, в основному через мене.

Я не могла стримати уїдливих ремарок, вислуховуючи історії про те, як весело вони проводять час з одногрупниками після пар. Особливо коли у розповідях фігурував Денис, що траплялося постійно. Атмосфера псувалася, розмови на нейтральні теми швидко згасали, тому поступово ми з дівчатами стали уникати одна одну.

Могла б сказати, що це мене не турбує, але збрехала б сама собі. Якщо оточуючі раптово починають говорити, яка ти неприємна людина, є лише два варіанти. Той, де всі вони помиляються, трапляється вкрай рідко.

Втомлено заплющивши очі, я спробувала подивитися на свою поведінку з боку. Висновки не втішали. Заздрісна, знервована, зла дівчина, яка не розуміє, коли встигла такою стати і зневажає саму себе. Потрібно це виправляти, адже терпіти мою «темну сторону» довго ніхто не буде.

Лише у казках та наївних книжках люди виявляють дива розуміння, роками з’ясовуючи, що сталося з близьким та як йому допомогти. В реальному ж житті всі надто занурені у власні проблеми, щоб думати про чужі. Якщо після однієї душевної розмови тобі не полегшало, всі дружненько зникнуть з горизонту, поки ти сам не розберешся в собі.

Усвідомивши, що завантажила себе цими роздумами ще більше, я піднялася з сидіння, вирішивши почекати своєї черги біля дверей. Озирнувшись, переконалася, що знайомих осіб в коридорі немає.

– Я була за брюнеткою в синій кофті, – звернулася до незнайомки в короткій сукні.

– Вона щойно вийшла.

– Тоді я наступна.

– Ага, як же, – хмикнула дівчина. – Вже почала заходити моя група. Займай чергу заново.

– Та ти жартуєш! Я тут зранку стою!

– Треба було не позіхати.

Цікаво, якщо я зараз вчеплюсь їй у волосся і стукну головою об стіну, то перевірку у психіатра доведеться проходити ще раз? Можна було спробувати залагодити справу миром, але настрою не було.

– Я заходжу наступною.

– Ага, спробуй.

Коли двері до кабінету відчинилися, мене стали утримувати відразу декілька пар рук.

– Ви зовсім ох... збожеволіли?! – загорланила я на весь коридор.

– Пані, брейк, – почувся збоку голос Дениса.

Він що, стоїть за кутом і спеціально чекає найпринизливіших моментів у моєму житті? Поява гарненького хлопця втихомирила фурій. Так в жоден кабінет не захочуть йти – попросять тут оглянути. Я сама здивувалась своїм уїдливим думкам і кинула злий погляд на Дениса.

– Чарівні леді, що тут відбувається? – примирливим тоном спитав Саурецький, звільняючи мої руки від хватки незнайомок.

– Нічого. Просто дівчина хоче без черги пройти, – відповіла «леді» у такій короткій сукні, що її батька б інфаркт прихопив, якби він побачив зараз доньку.

– Бути такого не може. Вона з моєї групи і зайняла чергу з самого ранку.

Студентки переглянулися, а я закотила очі. Раптом двері до кабінету відчинилися і товста жінка в запраному халаті обурено поцікавилася:

– Заходити хтось буде чи я додому піду?

Очевидно, поява Дениса відвернула увагу всіх присутніх від початкової мети.

– Іди, Тіно, – скомандував хлопець, відпускаючи мої руки.

Тільки зараз зрозуміла, що він тримав їх весь цей час, і по тілу пробігло запізніле нервове тремтіння. Не чекаючи повторного запрошення, я переступила поріг кабінету за жінкою, яка виявилася лікарем.

– Статевим життям живеш? – запитала гінеколог, перегорнувши мою карту.

Минулі роки на це запитання я відповідала негативно, тож мені мацали через одяг живіт і відпускали. Але вже місяців десять, як ми з Сашком почали спати разом, хоч зустрічалися з другого курсу.

– Так.

– Давно?

– Рік.

– Скільки було партнерів?

Безцеремонність лікаря трохи дратувала. Це точно законно питати?

– Один.

– Сучасні студентки. Кожен, хто не перший, той у них другий, – сказала з неприємною усмішкою лікар. – Скарги є?

– В мене цикл нерегулярний, може декілька місяців бути затримка. Я читала, що гормональна терапія допоможе, але її лише гінеколог підбирає.

– Не бійся, у багатьох жінок схожі проблеми. Пройде після пологів.

Лікар проігнорувала питання про контрацептиви, чим мене дуже розлютила. Спочатку мені казали, що все налагодиться, коли я почну жити статевим життям. Зараз: що як тільки народжу дитину. А потім що? Порадять народити ще парочку, щоб говорити, що мої проблеми з циклом пов’язані з частими пологами?

– Ау! Кажу, сідай на крісло, – голосно промовила лікар.

– Навіщо?

– Потрібно провести огляд та аналізи взяти.

Я кинула стривожений погляд на моторошне пристосування, яке стояло якраз навпроти відчиненого вікна. Добре хоч воно виходило надвір, а не на прохідну вулицю. Цікаво, який геній здогадався зробити кабінет гінеколога на першому поверсі? Сподіваюся, що цей огляд не такий страшний, як намалювала моя фантазія.

Роздумуючи, чи поставили грати на вікна для захисту від небажаних відвідувачів, я роздяглася і залізла на крісло. Медсестра, яка сиділа за другим столом, постійно щось писала. Недоречні роздуми про те, чи це можуть виявитися доповіді спецслужбам, розвеселили.

Коли лікар розпочала свої маніпуляції, мені не вдалося стримати зойк від неприємних відчуттів. Відразу ж нахлинули спогади про перший секс. Я думала, що так погано вже ніколи не буде.

Невже тепер саме це мені потрібно буде переживати щоразу, відвідуючи гінеколога? Знала б – залишилася б незайманою. Секс такого точно не вартий. «Принаймні, секс із Сашком», – майнула цинічна думка.

– У тебе загин матки, знаєш? – заявила лікар, закінчивши всі процедури.

– Ні. Що це означає?

– Вроджена патологія. Скоріше за все, не зможеш завагітніти.

– Що?

– Дітей, кажу, можливо, не зможеш мати. Випишемо направлення на УЗД та додаткові аналізи. З результатами приходь.

Я знову ненадовго завмерла. Дітей найближчими роками мені не хотілося, але в майбутньому навіть варіанту, що їх не буде, не розглядала.

З боку лікаря хіба можна вивалювати все так? Ще й таким байдужим тоном? Одягнувшись тремтячими руками, я вийшла з кабінету, стискаючи в руках медичну картку.

В коридорі стих сміх, але мені було байдуже, що про мене подумали. Хтось взяв мене за руку і відвів подалі. Крізь пелену сліз я бачила лише високу постать і сподівалася, що Сашко повернувся. Хоч і знала, що це не він.

Коли ми зупинилися, Денис обережно обійняв мене, поклавши одну руку на талію, а другою притиснувши мою голову до свого плеча. Від знайомого жесту і запаху, що вже став звичним, світ пішов обертом.

– Відколи це ти тікаєш від лікарів, а не вони від тебе? Хіба нащадка отаманів може налякати якась криклива тітка? – усвідомивши, що спроба втішити мене провалилася, хлопець змінив тактику, почавши заколисувати мене, як маленьку. – Все позаду, хризантемко. Ти в безпеці.

Від цих слів сльози побігли ще активніше. Якби Денис продовжив говорити, я точно відштовхнула б його і втекла. Але він затих, стиснувши мене в обіймах так тісно, що поворухнутися не вдавалося. Та й не дуже хотілося, якщо чесно. Залишатися в кільці його рук, забувши про навколишній світ, зараз здавалося єдиним вірним рішенням.

Я колись читала, що людині в день потрібно вісім обіймів, щоб залишатися щасливою. Мені б вистачило і одних. Просто конкретних. Хоча б раз на день торкатися Дениса, слухати стукіт його серця, відчувати подих на своїй шкірі. Але такої можливості в мене більше ніколи не буде. Лише зараз.

Підкоряючись поклику, я обняла хлопця у відповідь, знову згадуючи, як же приємно відчувати його тверді м’язи під своїми пальцями. І одразу помітила, що зацікавленість Дениса в обіймах була явно недружньою. Відсунувшись, я підняла на нього здивований погляд.

– Ти…

– Звичайна фізіологічна реакція. Просто не звертай уваги.

– Подобається, коли дівчата плачуть?

– Тільки ти.

Мій смішок змішався зі схлипом, від чого я закашлялася. Денис дбайливо погладив мене по спині, але в його благородство вже не вірилося.

Він нічого без власних цілей не робив. Навіть коли вдавав, ніби мене з цікавістю слухав, водночас паралельно прикидав, як би скоріше в ліжко затягнути. Сумніваюся, що щось змінилося.

– Ось ви де, – почувся позаду жіночий голос.

Побачивши, як по коридору до нас наближається медсестра з кабінету лікаря, я одразу відійшла від Дениса. Точніше шарахнулася від нього, як від прокаженого.

– Хотіла дізнатися, як ти, та заспокоїти, але бачу, вже не потрібно. Головне, не хвилюйся! Ця патологія ще нічого не означає. Відведи свою дівчину до іншого гінеколога, краще до приватної клініки. І будь з нею делікатним.

– Звичайно, – порада жінки Дениса ніби взагалі не збентежила.

– Бережи себе, люба.

Я вдячно кивнула медсестрі і без сил сіла на підвіконня. Добре було б втекти, але повернувся біль внизу живота.

– Ти виглядаєш так, ніби прямо зараз непритомнієш, – констатував хлопець спокійним тоном. Мабуть, лише мене ситуація вивела з рівноваги.

– Просто не снідала і голова запаморочилася.

– Тоді ходімо поїмо.

– Медкомісія…

– Я розберуся, – підхопивши мою сумку, Денис став навпроти, простягаючи руку.

– З тобою я нікуди не піду.

– Врахуй, якщо знепритомнієш, я обов’язково цим скористаюся, – зустрівшись з моїм знервованим поглядом, хлопець пом’якшив голос. – Ну ж бо, Тіно. Дозволь допомогти тобі.

Денис, 31 березня 2011 року

Дзвінок від Кості застає мене на виході з магазину, куди я забіг перед тим, як піднятися до Марини. Здається, зараз відбудеться ще одна розмова, яка мені не сподобається.

– Чому не сказав, що твоя нинішня жертва – Крістіночка? – жваво запитує друг.

– Пиво та мовчання, пам’ятаєш?

– Не зізнаєшся? Знаєш, я можу і розірвати угоду. Дуже вже наша зухвала першокурсниця гаряченька, коли в засмучених почуттях. По дорозі так пхнула жерстяну банку, що та пролетіла метрів сорок, – від барвистого опису я чомусь усміхаюся. – Чим ти так розлютив дівчинку?

– Дякую за допомогу, Кость. Номер рудої скину.

Кладу трубку, поки слова: «А від Христини тримайся подалі» не вирвалися назовні. Розбиратися, чому вони засіли в моїй голові, не хочеться.

Через декілька хвилин я вже стою під знайомими дверима. Взагалі-то цей пентхаус належить Микиті, братові Марини, з яким ми дружимо з дитинства. Вона завжди зупиняється тут, хоч її чоловік володіє кількома будинками у мальовничих куточках нашого мегаполісу.

Першою причиною такого вибору є близькість до центру міста та дорогих бутиків. Другою – сюди Марина може звати будь-кого, не боячись чуток з боку знайомих багатіїв.

Дивно, що з колишньою я бачуся навіть частіше, ніж із Микитою, який перебрався до Китаю і з головою поринув у створення свого бізнесу. Зараз пропустити по склянці зі старим другом здається набагато привабливішим, ніж провести ніч з його сестрою.

Якийсь надто напружений вечір виходить, якщо я взагалі не розумію, що збираюся робити. Зітхнувши, дзвоню у двері. До призначеного Мариною часу ще година, але відкриває вона при повному параді.

Обтисла чорна сукня з відвертим вирізом, яка, напевно, коштує стільки ж, скільки і діамантове кольє на шиї. Ідеально вкладені темні локони. Професійний макіяж, який робить її обличчя схожим на лялькове. Звична яскраво-червона помада, яка, як я знав, не зітреться і від сотні поцілунків.

Свій імідж Марина не змінює з середньої школи. Пам’ятаю, як тільки природа включила статеве дозрівання на повну, я ночами не спав, думаючи про її червоні губи.

– Ти рано, – муркоче дівчина із спокусливою усмішкою. – Це лестить.

– Був недалеко. Сподіваюся, не порушив черговість, і тобі нікого не доведеться проганяти завчасно. Твоє замовлення.

Вручивши їй упаковку зі звичайними 20-відсотковими рідкими вершками, прямую прямо до бару, кинувши куртку на одне зі шкіряних крісел.

– Не зовсім те, що я мала на увазі. Але очікувано. Впізнаю свого капосного Денисочку.

Свого? Як би не так.

– А ось ти змінилася. Зморшок побільшало. Краще зміни косметолога. О, і нові груди?

– Так, тепер ідеальні четвірочки, – відповідає Марина незворушно. – Робота найкращих пластичних хірургів США. Від справжніх не відрізнити, сам побачиш.

Вибравши найдорожчу на вигляд пляшку віскі, яке в нашій країні точно не продається, наливаю собі на дно склянки. Випивши, кривлюсь. Здається, ніби проковтнув якийсь відвар зі спирту та дубової кори. Хоча гадки не маю, яка вона на смак.

– Явний перебір. Що накачаєш наступним, щоб не втратити свого чоловіка-пенсіонера? – питаю, шукаючи поглядом простіші напої.

– Йому лише п’ятдесят.

– А тобі майже двадцять три. Ще кілька років, і він замінить тебе на нове вісімнадцятилітнє видання.

– Цього не станеться. Я даю йому те, що більше ніхто не зможе. Але твої ревнощі гріють мені серце.

Повертаюся, піднявши брову. Дівчина спирається на барну стійку і виглядає найзадоволенішою людиною у світі.

– Мариш, я тебе не ревнував, навіть коли ти сказала, що виходиш заміж за друга свого батька. Думаєш, щось змінилося? Скоріше навпаки. Є жінки, які з роками стають все досконалішими, мов витримане вино. А ти завжди була пляшкою дешевої газованої води і майже видихнулася.

– Просто визнай, що сумував за мною. Я ось за тобою сумувала.

Так, образити Марину – завдання надскладне. Нічого не відповідаю на її репліку, і через кілька секунд чую позаду стукіт підборів. Дівчина обіймає мене зі спини, тісно притиснувшись вищезгаданими грудьми. Відчуття змушує кров побігти швидше.

– Ти сумувала за сексом, – констатую, відпиваючи зі склянки черговий напій. От цей непоганий. Потрібно запам’ятати.

– За сексом з тобою. Пам’ятаєш, ми ж всьому навчалися разом.

– Так, але тільки ти перетворила це на професію.

Відходжу від Марини, захопивши з собою пляшку та склянку. Як тільки розвалююсь у кріслі, дівчина сідає мені на коліна, а потім відбирає мій трофей. З сумом стежу, як спиртне переміщається на кутовий столик, прикидаючи, грати за правилами колишньої чи ні.

– Левенятко, ми це вже проходили. Тобі не вдасться мене зачепити. Ми обидва знаємо, чим закінчиться цей вечір і ці вихідні. Навіщо тягнути?

Хотілось би мені знати відповідь. Асоціація Марина=розрядка спрацювала, як тільки я зайшов у квартиру. І нижній «мозок» кожну секунду запитує у верхнього, у чому причина відстрочки. Коли дівчина нахиляється для поцілунку, мені спадає на думку несподіване питання.

– Чому ти ніколи не вимагала від мене вірності?

– З тієї ж причини, по якій ти ніколи не вимагав її від мене – це не сучасно. Тим паче, такі, як ми, на неї не здатні. Занадто багато насолод навколо.

– А якби я сказав, що буду тільки з тобою, ти повірила б?

– Звичайно, ні. Мені ж не п’ять років. Плюс я дуже добре тебе знаю. Може, вистачить розмов? В нас не так багато часу. Покажи, як далеко ти просунувся без мене.

– Вибач, не зацікавлений, – кажу суто з протиріччя.

Дівчина ковзає рукою вниз, і зрозуміти, що я брешу, їй виявляється не складно.

– Угу, я бачу. Мене завжди збуджувала твоя гордість. Але ти не зможеш чинити опір інстинктам.

Відчувши губи Марини на своїх, вирішую її не зупиняти. Адже вона має рацію – мені точно ніколи не стати зразком кохання та вірності. Я навіть не вірю у них, то навіщо пробувати?

Проте поцілунки дівчини проходять ніби повз мене. Дивне відчуття, коли тіло ніби не проти, але на душі шкребуть коти, а в голові порожньо. Сподівався, що більше ніколи не потраплю в цей стан.

– Люди не мають інстинктів, – кажу, трохи відсунувшись.

– Ґа?

– Інстинкти – це вроджені програми, з якими неможливо боротися. А люди самі вирішують, що робити. Тому у строгому сенсі слова інстинктів у нас немає.

Марина декілька секунд дивиться на мене з нерозумінням. Потім злазить із крісла, прихопивши з собою мою куртку. Звично діставши з внутрішньої кишені презерватив, самовпевнено посміхається. Знала б вона, що витратити його я збирався точно не з нею, перестала б.

– У нас з тобою інстинкти є, – відповідає дівчина, проводячи пальцем по блискавці на моїх штанах. – Зараз покажу.

Коли Марина опускається на коліна, мою увагу привертає картина навпроти, яку вона раніше затуляла. Одна з абстракцій, обожнюваних Микитою. Друг казав, що, дивлячись на це полотно, часто може зрозуміти, що йому робити далі. Я завжди бачив на ньому тільки купу ліній та плям.

Зараз чергування блакитних і сапфірових кольорів нагадує мені про морські хвилі та очі Христини. Вочевидь, не про неї варто думати, збираючись проводити ніч з іншою дівчиною. Але в голові миттєво вибудовується швидкий план, який цієї секунди здається мені геніальним.

Відсунувши Марину, підводжуся, заслуживши її черговий спантеличений погляд.

– В мене є краща ідея. Можеш принести пляшку найдорожчого та найсмачнішого вина? Не відкорковуй. Обіцяю зробити те, чого не робив із тобою ще ніколи.

Невдоволення на обличчі дівчини змінюється таким передчуттям, що мені стає трохи ніяково.

– Це буде цікаво, – заявляє вона з усмішкою.

– Навіть не уявляєш, наскільки.

Як тільки Марина йде, поправляю одяг, беру телефон і відкриваю сайт Укрзалізниці. Там знаходжу поїзд до курортного містечка в Криму, де ми відпочивали цього літа з друзями.

Рейс через дві години. Мало, але має вистачити. Бажання поїхати подалі від всіх і заспокоїти нерви захоплює мене повністю. Втекти від колишньої, від зобов’язань перед сім’єю, від роздумів, від необхідності вдавати, що все добре. Тому що це точно не так.

Є лише одна людина, від якої ховатися не хочеться. Недовго вагаючись, шукаю два порожні місця поряд. Такі знаходяться лише в одному плацкартному вагоні. Боковушки, ще й верхні. Хто взагалі їздить відпочивати наприкінці березня, чому поїзд забитий?

Проганяючи роздратування, оплачую їх. Все одно з ймовірністю 99,9% я поїду один, то яка різниця? Забронювавши квитки, роблю скріншот екрану та відправляю Христині з повідомленням: «Буду в тебе через годину. Візьми з собою купальник».

Коли Марина повертається з вином, думки про те, що відбудеться далі, піднімають настрій до небес. Та спочатку потрібно зробити одну річ, інакше потім мене замучить цікавість.

Підійшовши до дівчини, забираю з її рук пляшку. На вигляд справді щось елітне, сподіваюся, Микита не образиться на таку втрату зі своєї колекції. Поставивши вино на столик, починаю знімати з Марини сукню. Та одразу ж ковзає долонями під мою кофту.

– Не рухайся, – кажу суворо, і дівчина завмирає, голодно дивлячись на мене.

Оголивши груди, уважно їх оглядаю. Не відрізнити від справжніх? Тільки якщо все життя дивився лише аніме-порно і вважаєш, що жінки реально виглядають так.

Руками повільно провожу по грудях, потім легенько їх стискаю. Твердіші, ніж звичайні, а знизу наче прохолодніші. А головне: незважаючи на соски, що стирчать, Марина ніяк не реагує на дотики. Дивно, раніше груди були в неї найерогеннішою зоною тіла.

– Ти їх взагалі відчуваєш? – тільки після питання дівчина опускає погляд вниз. Те, з якою жагою вона весь цей час дивилася тільки на моє обличчя, трохи турбує.

– Не дуже. Невеликий побічний ефект. Лікарі кажуть, відчуття повернуться за рік-два.

– Шкода, що ти на це пішла, – констатую, натягуючи сукню назад на Марину. – Справжні були набагато гарнішими. Не потрібно тюнінгувати себе заради чоловіків. Ми цього не варті і ніколи не цінуємо.

Забираю з крісла свою куртку та одягаю її під здивованим поглядом колишньої. З жалем відмовившись від ідеї прихопити з собою те чудове віскі, підходжу до столика, де залишив вино.

– Візьму з собою у поїздку на море як оплату за розмову з тобою, – кажу, піднімаючи пляшку.

– Ти зібрався їхати зараз?!

Розгублений вигляд колишньої на секунду нагадує мені про ту дівчинку, якою вона була в дитинстві. Так Марина виглядала щоразу, коли я, на відміну від інших хлопчиків нашої компанії, не біг виконувати її доручення. Але все одно почав, як тільки ми підросли і вона навчилася мене мотивувати купою приємних речей.

– Так. В мене поїзд, – відповідаю, прямуючи до дверей, але дівчина хапає мене за руку.

– Скасуй.

– Боюся, на вокзалі мене не послухають.

Мій жарт Марина явно не зрозуміла. З почуттям гумору та розумом, на відміну від хитрощів і корисливості, в неї завжди було погано.

– Ти обіцяв зробити зі мною те, що ще ніколи не робив!

– Я і роблю. Ставлю крапку. Припини мені писати і дзвонити. Твоя нав’язливість перестала розважати. Навіть те, як ти принижуєшся, вже набридло.

– Ти все одно не встоїш і приповзеш, як тільки я покличу!

Ого. Отже, я впевнений, що просто використовую Марину, а вона – що мною володіє. Ідея порвати з нею назавжди, пішовши на своїх умовах, точно спала мені на думку вчасно. Наша історія триває надто довго, і хоча не сповнена ні почуттів, ні трагедій, давно мене напружує.

Користуючись тим, що я зупинився, Марина встає навпроти дверей, перекривши вихід.

– Ти себе переоцінюєш, – говорю глузливо, відчеплюючи долоню колишньої. – А тепер відійди, на мене чекає прекрасна дівчина. Не можу затримуватись.

– І на неї в тебе стоїть так само, як і на мене?

Звичайно, про що ще вона могла запитати. Не про кохання ж.

– Ні. Набагато сильніше. Напевно, тому що поряд з нею я не відчуваю огиди.

– Я тобі не вірю.

– Можеш вірити, в що хочеш.

Саме зараз телефон сигналізує про повідомлення. Побачивши, що це нарешті написала Христина, я на мить забуваю, де знаходжуся.

Кумедно буде, якщо вона пошле мене, куди подалі, і скаже дати спокій. Після сьогоднішнього конфлікту я не здивувався б такому результату. Але, побачивши текст, я посміхаюся і розслабляюся.

Х: «А крем для засмаги захопиш? Мій закінчився».

Звичайно, Бойко сприйняла моє запрошення поїхати на море як жарт. Але відповіла, отже, найнеприємнішого результату не станеться.

Д: «Якщо дозволиш розтерти тобі спинку. Не бери багато речей, ми на два дні. Але від твого дивовижного чаю не відмовлюся. Зможеш зробити нам у дорогу той, з вишнею? Чекаю за кутом твого гуртожитку опівночі. Мій телефон сідає, виходь без дзвінка».

Відразу ж вимикаю мобільний, щоб підстрахуватися від повідомлення Бойко про те, що вона нікуди не поїде. Якщо побачить, що його не доставлено, точно з’явиться на місце зустрічі. Нехай хоча б для того, щоб послати мене в далеку пішу подорож. Не найкращий початок розмови, але я сподіваюся на свою кмітливість з харизмою.

– Хто вона? – запитує Марина з незнайомими нотками в голосі.

Перевожу погляд із екрана на свою колишню. Зустрічаю її погляд, повний образи, агресії та купи чогось явно поганого. Усміхаюся ще ширше.

– Моя майбутня дружина. Якось познайомлю. А ти йди до законного чоловіка, Мариш. Або візьми багато зелених купюр, скрути їх і трахни себе сама, якщо він не може. Я пас.

Христина, 26 вересня 2013 року

Мовчки йдучи за колишнім, я гадала, куди саме ми прямуємо, паралельно будуючи план втечі. В моєму теперішньому стані залишатися поряд з Саурецьким в якомусь усамітненому приміщенні точно не варто. Раптом стан афекту штовхне мене не просто обійматися з ним, а «колись почате завершити».

Однак виявилося, що боялася я даремно. Незабаром ми опинилися біля розташованого неподалік від студентської поліклініки Мака, забитого вщерть що всередині, що ззовні.

Поки Денис зайшов за їжею, я чекала на вулиці, присівши збоку за один із столиків. Решту місць займала компанія дівчат, які, судячи з зовнішнього вигляду, прийшли сюди з якоїсь вечірки. Від їхніх галасливих розмов із великою кількістю відвертої лексики розболілася голова.

Нарешті Денис повернувся, але без підносу чи пакетів у руках.

– Нам нічого не залишилося? – запитуючи, я обвела поглядом натовп.

Хлопець усміхнувся і збирався щось відповісти, але йому завадила одна із дівчат із компанії за столиком.

– Ми можемо поділитися. Якщо і ти з нами поділишся, солоденький.

Я мимоволі обернулася до незнайомки, встигнувши помітити, як вона підморгнула Денису своїм яскраво нафарбованим оком. Її подружки зареготали.

Порадити їм хоча б раз заглянути до бібліотеки, а не шастати до ранку по клубах? До того страшенно захотілося це зробити, що я дійшла висновку, що на старість років стаю моралізатором.

– Дякую за пропозицію, – люб’язно відповів Денис, подаючи руку, щоб допомогти мені підвестися. – На щастя, я не можу ділитися тим, що мені вже не належить.

– Сподіваюся, не їй? Не може у такого красунчика бути такий жахливий смак.

Денис чарівно посміхнувся дівчатам, і я закотила очі, намагаючись здаватися байдужою. Він прямо при мені фліртувати з ними буде?

– Жах буде на обличчі того, хто одного разу прокинеться поряд з тобою вранці і побачить без макіяжу, накладних вій, штучного волосся та ліфчика з пуш-апом. Не намагайся принизити дівчину, яка без усяких хитрощів виглядає так добре, як ти ніколи не зможеш. Краще використовуй свій рот для того, до чого звикла.

Від контрасту ангельської зовнішності Дениса з його словами незнайомки відчутно розгубилися. Ніхто так нічого і не відповів на грубість хлопця, і він впевнено повів мене до входу в будівлю. А я не могла зрозуміти, що відчуваю.

З одного боку, знову на власні очі побачила «темний бік» Саурецького, який ніколи не звертав увагу на почуття інших. Мені й самій доводилося плакати, нишком, звичайно, від його слів. З іншого боку, за мене так давно ніхто не заступався, що я відчула вдячність до цього самозакоханого егоїста.

– Тіно, з тобою все гаразд? – стривожено спитав Денис, але тут же посміхнувся. – Невже впустиш таку можливість прочитати мені лекцію про повагу до жінок?

– Я вже зрозуміла, що ти на неї не здатний.

– Неправда. Є цілих дев’ять жінок, яких я щиро поважаю. Стривай, навіть десять.

– Та ти справжній фемініст!

– Звісно. Шанованих чоловіків в моєму списку вдвічі менше.

За час розмови ми підійшли до столика біля вікна, який займав незнайомий хлопець. Побачивши нас, він стрімко піднявся. Поки вони з Денисом обмінювалися рукостисканнями, я сіла скраю, на другу половину диванчика поклавши сумку з піджаком. Саурецький мигцем глянув на цей маневр і без коментарів розмістився по інший бік стола.

– Так що в тебе трапилося, Бойко? – спитав Денис, коли ми залишилися вдвох.

– Хтось мені казав, що безглуздо поважати людей тільки за те, що вони належать до конкретної статі, раси або дожили до старості.

– Цей «хтось» великий мудрець, цінуй його, – задоволено заявив хлопець, впізнавши свою фразу. – Та питання було не про це. Але спочатку поїш, а то я надірвуся, якщо ти зомлієш і доведеться тягнути тебе назад до лікарні на руках.

Надірветься? Залишки вдячності до Дениса зникли. І з якоїсь дивної причини почуватися після цього я стала впевненіше.

– Якщо так станеться, просто залиш мене тут.

– Не можу так з тобою вчинити. Хто знає, з кого вони роблять ці бургери.

– Ти щойно остаточно вбив мій апетит.

– Якщо я міг їсти після того, як ти розповідала про кільчастих хробаків, то і ти зможеш. Сама ж казала – білок є білок.

Я гидливо скривилася від слів Дениса, але потім усміхнулася, пригадавши стару розмову. Тільки після цього звернула увагу на підноси, на яких, як вежі, височіли коробочки з їжею.

– Ти вирішив скупити все меню?

– Всього пара трійка наборів, – знизав плечима хлопець. – Тобі ж необхідно наздогнати втрачене і наїстися за декілька днів.

– Це не так працює.

– Просто бери, що хочеш.

Діставши із сумочки дезінфекційні вологі серветки, я витягла одну і простягла решту Денису. Його цей жест розвеселив, але пачку він узяв.

Пам’ятає, що турбота про чистоту рук – мій пунктик? Так повелося ще зі школи: надто вже мене вразила інформація про кількість захворювань, які можна підчепити, не вимивши долоні після вулиці.

Колись під час прогулянки я ділилася з Денисом подібними міркуваннями. Уважно слухаючи, він зірвав з дерева біля дороги недозрілу вишню, вимив у калюжі та з’їв. А потім ганявся за мною, щоб через поцілунок поділитися новенькими мікробами. Догнав, звісно. Після такого тема дотримання правил гігієни була автоматично закрита.

Щоб не починати трапезу першою, я взяла з підносу паперову серветку та розстелила на стегнах. Краєм ока помітила, як Денис демонстративно зробив те саме.

– Не розумію, чому цей заклад називається рестораном швидкого харчування, якщо тут немає різних виделок для м’яса та риби, – сказав він обурено. Тон хлопця настільки нагадав зарозумілі претензії Полякових, що я не змогла стримати посмішки.

– Шокована, що тут взагалі немає виделок. І ножів. Та й напої подано в однакових склянках.

– Скандал. Як тоді розкриється смак?

Від цього обміну репліками настрій одразу став кращим. Вирішивши далі не тягнути, я взяла верхню коробочку, в якій виявився бургер із чимось невідомим. Булочка, яйце і… сир? У шлунку загуркотіло, але руки вже потяглися до наступної упаковки.

Через декілька хвилин я вже відкрила все, що купив Денис, включно з коробками на його підносі. Сам же сказав брати, що захочу. В альтернативній реальності після такої пропозиції я вже розстібала б йому сорочку, наплювавши на людей довкола.

Відігнавши заманливі картини, я оглядала їжу. Нарешті зупинилася на бургері з котлетою, салатом та помідором. Перед тим, як відкусити, ще раз із сумнівом подивилася на тост з шинкою та сиром. Почувши смішок, я підняла погляд на Дениса.

– Що?

– Нічого. Просто більше не зустрічав дівчину, яка до вибору обіду підходить серйозніше, ніж генерали до планування битв.

– Не можна ж ухвалити рішення без урахування всіх варіантів.

Посмішка Дениса згасла і він явно задумався про щось своє.

– Іноді потрібно просто ризикнути, – промовив хлопець, схопивши одну з коробок навмання.

Якийсь час ми мовчки їли, спостерігаючи за перехожими на вулиці. Вже встигла забути, що такі різкі перепади настрою у Дениса раніше траплялися нерідко. Повернути йому характерну життєрадісність можна було або несподіваною зміною теми розмови, або кумедним вчинком, або поцілунками.

Нічого з цього я йому давати не збиралася. А то останній раз, коли хотіла відволікти Дениса від смутку, був на кораблі. І закінчилося все моєю спробою залізти йому в штани.

– Так тебе можна привітати? – запитав хлопець несподівано, заслуживши мій здивований погляд. – Зі стажуванням в INNET.

– Не думаю, що конкурс був великим.

– Відколи ти себе знецінюєш, Бойко? На потоці кожен другий подавав заявку. А ти взагалі стала єдиною дівчиною з нашого університету, яка пройшла. Це вражає. Тобі там сподобається.

– Чому ти так думаєш? Ти теж пройшов? – від одного цього припущення по моїй спині побіг холодок.

– Я не подавав, але проходив у INNET практику на третьому курсі. Якщо хочеш успішно завершити стажування, не бійся робити ризиковані прогнози. Дивись на ситуації з найнесподіваніших кутів і завжди ретельно аргументуй навіть найбезглуздішу ідею. Коли побачиш, як у Володимира Павловича почнуть кров’ю наливатися очі й битися жилка на лобі, то все зробила правильно. Так він показує, що заінтригований.

– Цікаво було б подивитися. І якими прогнозами ти вивів його із себе?

– Довів, що на Україну нападе Росія.

Я з подивом подивилася на Дениса, але не було схоже, щоб він жартував.

– Чому не Монголія? Ми ж так і не вирішили той конфлікт з нашестям в тринадцятому сторіччі.

– Бо з монголами немає спільних кордонів та спірних територій. Вони не претендують на українську культурну спадщину, не крадуть історію і не прямують стрімкими кроками до автократії. Всі фактори вказують, що війна з Росією – це питання найближчих десяти років.

– Тобі нагадати, хто у нас президент? Ставленик Москви. Тобто росіяни не проти, щоб ми взяли курс на Європу та планують самі туди інтегруватися.

– Після Мюнхенської промови, анексії частини Грузії і підтримки сепаратизму в Молдові? Ні, вони ніколи не випустять ні українців, ні білорусів зі свого впливу. Поки їм достатньо лише інформаційного, але ненадовго. А замість супротиву більшість українців це прийме.

Подібна заява не на жарт мене обурила. Навіть думки про те, що я вірогідно не зможу мати дітей, стану непотрібною Сашку і моє життя зависло над прірвою, які постійно пролітали в голові, зараз безслідно зникли.

–  Вважаєш, якщо Росія відкрито нападе, всі будуть сидіти, спокійно склавши руки?

– Навіть у нашому університеті половина професорів на московських  грантах. Нам розповідають про братні народи та необхідність об’єднатися в одну державу. Думаєш, у розкраденій армії і корумпованій владі інакше?

– Впевнена, якщо справа дійде до збройного зіткнення, вся країна повстане. І світ заступиться. Ми ж не в п’ятнадцятому сторіччі, щоб кордони рухати. Це небезпечний прецедент.

– Реально віриш, що світ вибере Україну, а не дешеві російські енергоресурси?

– Звісно. Бо інакше вони порушать власні демократичні ідеали.

– Якби у західного світу були реальні ідеали, а не декларовані на папірцях, я б з тобою погодився.

Мені хотілося поцікавитися, чи не розчарування життям в Європі змушує Дениса робити такі заяви, але розпитувати його про особисте я не стала. Хотів би – сам би розповів. І так видно, що він абсолютно випав з нашого українського контексту.

Минулого року ми з Сашком та його компанією всі матчі Євро-2012 передивилися. На ті, що в Києві відбувалися, навіть ходили, незважаючи на спільну байдужість до спорту.

Я особисто бачила, що як і звичайні люди, так і дітки нашої багатенької верхівки разом з батьками заразилися цим духом євроінтеграції. Хай розумові здібності Януковича доволі сумнівні, політичним трупом він навряд чи захоче ставати, знову офіційно розвернувши країну до Москви.

Але, чесно кажучи, тема політики поруч з Денисом мене цікавила в останню чергу. Ніби якийсь молоточок всередині голови постійно стукав, кажучи: «Дивись, це ж він! З тобою! Прямо тут і зараз! Чого ти ще не в нього на колінах?»

– Тобто це єдина твоя порада з приводу стажування? – змінила я тему. –  Робити помилкові висновки, щоб Янковський вигнав мене першого ж тижня?

– Не помилкові, а ті, які ймовірні, але до них ще ніхто не додумався. Повір, більшість аналітичних записок годяться лише на розпалювання багаття. Всі під одну копірку. Тому INNET такі круті – вони беруть до себе не тих, хто визубрив теорію й приходить до очевидних висновків, а тих, хто має сміливість мислити нестандартно. Як ти.

Слова хлопця примудрилися мене і надихнути, і засмутити.

– Дякую на доброму слові. Але я туди не піду.

– Чому? Олександр заборонив?

Вимовляючи ім’я мого нареченого, в голосі Дениса почулися дивні нотки. Навряд чи ревнощі, мабуть, він просто недолюблює Сашка. Дуже сильно недолюблює.

– Він не забороняв. Я просто залишуся працювати у компанії його сім’ї.

– Що такого важливого ти там робиш, якщо збираєшся впустити можливість побудувати кар’єру?

– Я не впускаю. Після закінчення бакалаврату Сашко зробить мене своїм заступником.

– Тобто секретаркою?

– Ні, правою рукою і радницею з важливих питань.

Денис відкинувся на стільці, свердлячи мене поглядом.

– І ти віриш йому?

– Йому в мене немає причин не довіряти, – сказала я, зробивши наголос на першому слові.

– Звичайно, ви ж про все один одному розповідаєте, – відповів хлопець, не приховуючи сарказму.

Натяк так розлютив мене, що стало складно вдихнути від люті. В очах Дениса теж читалося невдоволення. Боячись того, що можу йому наговорити, я пішла в дамську кімнату, відновлюючи спокій. Коли повернулася, Саурецький сидів у телефоні, з кимось листуючись.

Починати розмову не хотілося, тому я знову взяла до рук свій недоїдений бургер. Навіщо добру пропадати.

– Отже, ти так засмучена з самого ранку через стажування? – відновив тему Денис, поклавши смартфон на стіл екраном донизу.

– Ти що, підглядав за мною у лікарні?

– Просто натикався на твоє невдоволене обличчя, поки бігав туди-сюди за відомостями.

– Добре, тоді зізнаюся, що дійсно була засмучена. Мене просто дістав один ненормальний, – заявивши це, я зробила пару ковтків соку через трубочку, помітивши, що Денис занадто пильно стежить за моїми губами. – Вбив собі в голову, що цікавить мене, і ніяк не може дати спокій.

– Неприємно, – хлопець співчутливо кивнув. – А ти давала приводи думати, що він тобі небайдужий?

– Ні одного.

– Взагалі? Жодних тісних обіймів, палких поцілунків, багатообіцяльних поглядів, двозначних натяків?

– Тільки з його боку, – залишалося лише сподіватися, що, вимовляючи цю брехню, я почервоніла не так сильно, як мені здавалося.

– Треба ж. Отже, він все неправильно зрозумів.

– Безперечно.

Денис відкинувся на стільці і вдав, що занурений у роздуми. Поки я перебирала всі негативні риси Саурецького, щоб не помічати, який він гарний, навіть коли жує, сам хлопець невідривно розглядав моє обличчя.

– Ну, я б на його місці давно б забив, – пролунало після паузи. – Навіщо витрачати час на дівчину, яка не відчуває до тебе симпатії, якщо навколо повно інших?

– Отож-бо й воно.

– Може, він невпевнений у собі ботанік?

– Навпаки. Занадто самовпевнений бабій.

– То навіщо ТИ йому? – перепитав Денис з вдаваним подивом.

Щойно до списку причин, через які варто ненавидіти колишнього, я додала ще декілька.

– Думаю, справа в банальній хіті, – мої зуби вп’ялися в бургер так злісно, ніби це він розбив мені серце два роки тому, а зараз повернувся, щоб дратувати.

– Хіть можна задовольнити з ким завгодно, не докладаючи особливих зусиль. Можливо, це щось інше?

Піднявши очі на Дениса я побачила, що він став незвично серйозним. Це турбувало сильніше за його вульгарні натяки або приставання.

– І що ж?

У погляді хлопця з’явився знайомий хвилюючий блиск. Здавалося, навіть повітря між нами загусло. Губи пересохли, і я облизнула їх, не усвідомлюючи.

Коли у відповідь на цей жест Денис почав нахилятися вперед, єдине, до чого мені вдалося додуматися – прикрити рота рукою, в якій тримала недоїдений бургер.

Саурецький завмер за кілька сантиметрів, дивлячись мені в очі. А потім наблизився ще трохи і відкусив шматок булки так, щоб все ж таки торкнутися моїх губ своїми. Потім відкинувся на стільці, уважно спостерігаючи за мною.

– Мені звідки знати, чого він від тебе хоче? – жуючи, хлопець задоволено посміхнувся, повернувшись у звичне легковажне амплуа. – З’ясуй сама. Проте можу сказати, що делегація з Франції більше не твоя проблема.

– Вона моєю і не була, – я сподівалася, що мені вдалося приховати свою розгубленість від цього його дивного напівпоцілунку. – То хто мене замінить?

– Мені не повідомляли. Можу дізнатись, якщо хочеш.

– Неважливо. Слухай, дякую за обід, але мені треба повернутися до лікарні.

– Навіщо? Знову свідомість втратити? Я ж сказав, що розберусь з твоєю медкомісією. А ти їдь додому та відпочинь. Таксі вже чекає внизу, ходімо.

Прикинувши, що скоро стипендія, я вирішила не сперечатися. За одну поїздку не розорюся, а повертатися разом із Денисом до поліклініки не дуже хочеться. Інакше невідомо, скільки ще часу в чергах доведеться провести. Якщо вже Саурецький зібрався сьогодні побути моїм лицарем, то чому б цим не скористатися.

Кивнувши, я прихопила речі та попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилася, дивуючись, чому хлопець не пішов за мною. Він з’явився через декілька хвилин, несучи в руках піднос з порожніми коробками. Тільки зараз до мене дійшло, що прибрати за собою мені навіть не спало на думку. Мабуть, надто звикла до походів у дорогі ресторани із Сашком.

– Пробач, зовсім забула про підноси. А де другий, з їжею?

– Віддав голодним студентам.

– І вони взяли?

– Нічого собі, та багате життя розбестило тебе, Бойко, – осудливо похитав головою Денис, викидаючи упаковки. – Звісно, взяли.

– Я навіть будучи бідною першокурсницею побоялася б їсти те, від чого інші відмовилися.

– Забула, як з апетитом їла зелені вишні, що росли біля траси?

– Взагалі-то була тільки одна ягода. Зірвав її ти і з’їв теж ти.

– Ще скажи, що в калюжі її вимив перед цим. В тебе провали в пам’яті, Тіно.

– В мене?!

– Авжеж. Я-то все прекрасно пам’ятаю.

Під цю розмову ми дійшли до таксі і Денис відчинив передні дверцята, вказуючи рукою в салон. Оскільки я не знала, що відповісти на його останню заяву, то поспішно сіла в машину.

Варто було розміститися, як хлопець нахилився, щоб застебнути на мені ремінь безпеки. Він не дозволив собі жодної вільності, але по моєму тілу все одно розлилася зрадлива слабкість від його близькості. Перед тим, як відсунутися, Денис ненадовго затримався біля мого вуха, зробивши глибокий вдих.

– Молодець, що повернулася до цих парфумів. Вони підходять тобі набагато більше. Напиши, як дістанешся додому.

Двері зачинилися, змусивши мене розплющити очі. Спостерігаючи за хлопцем у бічне дзеркало, я намагалася зрозуміти, в який момент замість дорогого брендового парфуму, подарованого Сашком, знову почала використовувати «бюджетний» запах, якому віддавала перевагу на першому курсі.

Діставшись додому, я взяла обидва флакони до рук, розглядаючи їх з якоюсь болючою увагою. Усвідомивши, що займаюся дурнею, поклала парфуми у коробку і запхала її в найдальший кут шафи, шкодуючи, що не можу вчинити так само з двома хлопцями, які грають на моїх нервах.

Денис, 31 березня 2011 року

Вперше в житті я розумію кролика з «Аліси в Дивокраї», який постійно хвилювався, щоб не запізнитися. За пів години мені потрібно бути біля студентського гуртожитку, дорога до якого займе хвилин двадцять.

Скоро виходити, а я ніяк не можу добратися до душу, де хтось засів. Хоча це може бути тільки Ярик, Влад же поїхав виступати на якийсь фестиваль. Після чергової порції стуків шум води затихає і невдовзі голова Ярослава виглядає з-за дверей.

– Та годі ломитися!

– Мені терміново потрібно в душ.

– Потерпи.

– Не можу, в мене поїзд через годину.

Заява привертає увагу друга. Він навіть двері прочинив, хоча побачити Ярика голим – явно не те, про що я мрію.

– Куди зібрався?

– На море.

– Ось там і покупаєшся.

– Яре, потім додрочиш. Якщо я запізнюся і нікуди не поїду, примушу тебе грати зі мною в контру всі вихідні.

Від пропозиції Ярослав очікувано кривиться. Щоразу, коли ми з Владом сідаємо за приставку, він неодмінно штовхає промову про деградацію і про те, як же інтелігентному йому складно жити з тупими нами.

– Звільню душ через п’ять хвилин. Виключно заради того, щоб не бачити тебе хоча б декілька днів. І не виходь зі своєї кімнати, я не один.

Треба ж, Ярик боїться за скромність дівчини? Щось новеньке. Хоча навіть якщо з ним там хлопець, зараз мені начхати.

Діставши з комода невелику спортивну сумку, яку зазвичай беру на тренування, кидаю туди речі. При виборі керуюся одним принципом: пахне пральним порошком, отже, ще чиста і піде. Туди ж відправляю трофейну пляшку вина.

Виходжу з кімнати в одному рушнику якраз у момент, коли двері у ванну відчиняються. Впізнавши дівчину поряд з Яром, піднімаю брови.

– Лєра? Яка зустріч.

– Дуже незручна. Бувай, Дене.

Спостерігаю, як журналістка поспішно ховається в кімнаті Ярослава, а потім перевожу глузливий погляд на друга.

– Що? П’ять хвилин минуло.

Ну, швидше за все. Але ні тіні веселощів на обличчі Яра не видно.

– Я хотів би, щоб про це ніхто не дізнався, – вимовляє він незвично діловим тоном.

– Ніхто чи Влад?

– Ніхто. І особливо Влад.

Відповідь змушує мене нехило так напружитися.

– Тільки не кажи, що затіяв якийсь драматичний любовний трикутник.

– Не буду, – відповідає Ярик, намагаючись безтурботно посміхнутися. Виходить у нього не дуже. – Але ти маєш зрозуміти моє небажання вести розмови на кшталт: «А спитай, з ким із нас трьох їй сподобалося більше» та «Цікаво, яку квартиру вона опрацює наступною».

Сподіваюся, річ і правда в цьому. Немає нічого гіршого, ніж коли друзі сваряться через дівчину, яка просто не може визначитися, на кому з них їй подобається цибати більше. Добровільно вляпатись у такий любовний багатокутник –  зневажати насамперед себе.

Якщо вже й погоджуватися на стосунки з зобов’язаннями, то точно не з тією, що бігає від одного до іншого. З такими хіба що порозважатися можна.

– Взагалі я Лєру не... Ми не спали.

– Спали, – впевнено заявляє Ярослав.

– Треба ж. Мені, звичайно, не цікаво, але в кого з нас трьох… Жартую, Яре. Це не моя справа і я нікому нічого не скажу. Я взагалі-то спізнюся. Поїду, і квартира буде у твоєму повному розпорядженні. Хоч літературні посиденьки влаштовуй, хоч груповухи, тільки звалили вже від дверей.

– Ти їдеш сам?

– Ні. З рідною душею.

Я від власної відповіді розвеселився, бо зрозуміти її могли лише дві людини на планеті. Яр же окидає мене спантеличеним поглядом, зате від дверей нарешті відходить.

Тепер залишається переконати Христину, секс з якою я порівняв з черствим сухарем, поїхати зі мною в романтичну подорож на море. Ну, гірше від моєї спроби з нею помиритися точно не буде. Сподіваюся.

Дістатися до гуртожитку вчасно мені допомагає лише диво та кілька порушень правил дорожнього руху з боку водія. Можливі штрафи я обіцяю чесно сплатити, залишивши таксисту свої контакти.

Отже, на розмову з Христиною в мене максимум п’ятнадцять хвилин. Потрібно добитися її згоди у перші п’ять. Навряд чи вона реально зібрала речі, тож час, який залишиться, витратить на пошук купальника або що там ще візьме з собою.

Я навіть не знаю, що буде більш фантастичним: те, що Христина зі мною поїде, або ж що дівчина зможе зібрати валізу за десять хвилин. Не ту місію назвали нездійсненною.

Зараз я почуваюся на межі битви з головним босом у грі, на максимальній складності, з одним збереженням. Ти не в курсі його навичок та здібностей, а якщо програєш – продовжити з безпечного моменту не зможеш. У моєму випадку я навіть кампанію заново не почну, доведеться грати у щось інше, не таке цікаве.

Залишається тільки йти ва-банк і зберігати самовладання. У суперечці завжди програє той, хто втрачає спокій. Потрібно про це пам’ятати. І не настільки великі ставки, щоб я так довго налаштовував себе перед розмовою зі звичайною дівчиною. Навколо повно таких самих.

Доходячи до гуртожитку, я автоматично сповільнюю крок. Ловлю себе на думці, що хочу визирнути з-за кута, як у мультфільмі, щоб подивитися, на місці Христина чи ні. Ідіотизм якийсь.

Впевнено повертаю за будівлю і відразу спотикаюся, помітивши, що Бойко справді стоїть неподалік під єдиним в окрузі ліхтарем. Насилу відновлюю рівновагу, звинувативши кривий асфальт у тому, що я мало не впав до ніг дівчини.

Доріжка, як на зло, ідеально рівна, залишається грішити на слабке освітлення. Але і його достатньо, щоб помітити, що очі у Христини припухлі. Реально плакала через мене?

Спіймавши себе на чомусь, схожому на докори совісті, одразу згадую, навіщо сюди прийшов. Жінки постійно сльози ллють, їм тільки привід дай. Нічого страшного з нею не сталося. Однак неприємне відчуття нікуди не ділося.

– Давно не бачилися, – говорю, підходячи до Христини.

Від такого початку розмови дівчина піднімає брови, кинувши на мене здивований погляд. Я і сам не розумію, чому в спілкуванні з нею постійно вибираю найдивніші фрази з тих, що спадають на думку.

– Цілу вічність, – відповідає Бойко саркастично. – Сподіваюся, ти не з’явився вимагати назад електроковдру. Я до неї надто прив’язалася і не віддам.

– Тепер ти думаєш, що я настільки дріб’язковий, щоб забирати свої ж подарунки?

– Мій колишній після розриву зажадав повернути плюшевого ведмедя, якого мені дарував. А я віддала його сусідській дитині, бо ненавиджу м’які іграшки. Довелося купувати такого ж.

– І він його прийняв?

– Так. Жаліючись, що краватка на ведмеді не того кольору.

Не схоже, щоб Христина жартувала. Та у Бойко просто нюх на самозакоханих егоїстів. Або, скоріше, у нас на неї.

– Замість того, щоб покращити твої уявлення про хлопців, сьогодні я їх  погіршив, так?

– Навіщо ти прийшов, Денисе? – запитує шатеночка втомленим тоном.

Гаразд, досить вагатися. Дорогою до гуртожитку я вже вирішив, що, якщо Христина їде зі мною на море, припиняє грати в снігову королеву, і ми нарешті доходимо до ліжка, то побути моногамним заради різноманітності я зможу. Поки вона мені не набридне.

– Сказати, що згоден на серйозні стосунки з довірою та вірністю. З трьома умовами. Перша: вони мають бути взаємними.

– Це малося на увазі, – вимовляє Бойко, насупившись. – Але...

– Друга: ми завжди говоритимемо правду про те, що відчуваємо і думаємо. Навіть неприємну. Наприклад, мене дуже розлютило те, що ти наробила поспішних висновків, виходячи з одного повідомлення, яке неправильно зрозуміла.

– А мене – що ти домовився про зустріч із іншою.

– Це просто колишня, яка періодично прилітає до країни і ніяк не може змиритися з тим, що все скінчено. Ні про що я з нею не домовлявся. Інакше не влаштовував би для тебе таке побачення.

Бачачи, що Бойко готується заперечити, вирішую не давати їй такої можливості.

– Тіно, у жодну чергу дівчат на відвідування я тебе не вношу і не збирався. З моменту, коли ми почали зустрічатись, в мене нікого не було. Крім от цих дівчаток, – додаю, помахавши руками.

Христина хмикає, проте відразу повертає на обличчя суворий вираз.

– Тоді чому ти так відреагував на мої слова?

– Тому що помірність робить мене нервовим. А твої несправедливі висновки розізлили. Ти сама обіцяла не звертати увагу на чутки, але в першій же незрозумілій ситуації звинуватила мене у всіх смертних гріхах і без вагань позбавила презумпції невинуватості, яка навіть у злочинців є.

– Не в чутках була справа.

– Дійсно? Скажи, за весь цей час я хоча б одним словом чи вчинком проявляв до тебе неповагу? Порушував встановлені тобою рамки? Був занадто наполегливим?

– Ні, але…

– Думаєш, мені легко дається така лицарська поведінка, враховуючи, що я тебе дуже хочу? Та я стримуюся, бо турбуюся про те, щоб ти відчувала себе зі мною комфортно. Навіть якщо не розумію причин твоєї відстороненості. Все це підводить нас до третьої умови стосунків. Що б не сталося, що б ми не дізналися один про одного, які б плітки не почули – я завжди дам тобі висловитися і вислухаю. А ти зробиш те саме для мене. Можеш назвати це «правом на розмову». Воно буде священним. Умови тобі зрозумілі?

– Звучить логічно. Тільки...

– Тоді решту обговоримо у дорозі, – знову перебиваю дівчину. – Якщо не виїдемо за десять хвилин, запізнимося на поїзд.

– Стій, ти реально купив квитки?

– Так, і винайняв будинок біля моря. Сподіваюся, Христина Бойко – це твоє справжнє ім’я.

Такою спантеличеною Тіну я ще не бачив.

– Я не можу поїхати з тобою... – вимовляє вона розгублено.

– Чому? Не готова довіряти мені?

Ми кілька хвилин дивимося один на одного в мовчанні. Потім дівчина розвертається і йде, не кажучи ні слова. Придушую бажання наздогнати її, щоб спитати, що це взагалі означає. Але так виглядатиму невпевненим у собі слабаком. Достатньо й того, що в процесі розмови я примудрився спітніти так, ніби пробіг марафон.

Чекаю десять хвилин, і якщо Христина не повернеться, то поїду на море сам. Ну, може, двадцять. Тоді доведеться обганяти поїзд на таксі та сідати на наступній станції за містом.

Встигаю нарахувати двісті сорок цеглин у стіні гуртожитку, хоча видно їх погано і за точність я не ручаюся, коли краєм ока помічаю появу Тіни. Ліниво перевожу на неї погляд, намагаючись виглядати байдуже. Однак, побачивши дорожню сумку в руках у дівчини, у мене всередині ніби щось підстрибує, тож приховати переможну посмішку не виходить.

– Обіцяй тримати руки при собі і лапати мене тільки подумки, – суворо заявляє Тіна, підійшовши.

– Обіцяю не робити нічого такого, чого б ти сама не захотіла, – говорю, зробивши голос нижче. – І обов’язково лапати тебе подумки щомиті.

– Останній пункт можеш прибрати.

– Він не прибирається. Це виходить саме собою, коли ти поряд. Таксі за рогом.

Підходжу до Тіни та забираю її сумку, закидуючи собі на плече. Досить важка. Цікаво, що вона встигла туди набрати за такий короткий час? Беру дівчину за руку, намагаючись виглядати впевненіше, ніж себе відчуваю. Вона долоню не видирає, і це підтвердження успішності місії мене заспокоює.

Вирішую почекати з поновленням розмови до поїзда, давши таксисту команду не гнати та їхати одразу до станції за містом. Поки ми в машині з Тіною, ризикувати потрапити в аварію не варто. Я хотів би провести ці вихідні в ліжку зі своєю шатеночкою, а не в лікарні.

Якщо вона погодилася поїхати, то теж не проти «перевести стосунки на новий рівень». Залишається тільки зробити, щоб Тіна сама цього пристрасно захотіла. Вино, море, зірки, порожній будинок. Що взагалі може піти не так?