1. Пригадати

Христина, 2 жовтня 2013 року

– Тіно…

Виставивши руку вперед, я заборонила Денису наближатися. Він натяк зрозумів, зупинившись за крок від мене. Насилу взувши туфлі, я схопила сумку і нетвердо попрямувала до таксі, сподіваючись, що воно ще там.

Дорогою обернулася лише раз, побачивши, що головна помилка мого життя йде позаду, зберігаючи між нами відстань. Біля місця призначення стояли дві машини, викликані нами до втрати розуму. Я сіла в найближчу, продиктувавши адресу. Друге авто очікувано поїхало слідом за мною.

Розплатившись, я піднялася до квартири та насамперед пішла на лоджію, не вмикаючи світла. Обережно визирнувши у двір, одразу ж відшукала Дениса поглядом.

Колишній курив, задумливо вдивляючись у вікна будинку. З висоти четвертого поверху розгледіти вираз його обличчя було складно, але мені здалося, що він ще розгубленіший, ніж я.

Ну що ж, вітаю, Христино. Ти це зробила. Зруйнувала своє життя за місяць. Тепер залишилося лише пошкодувати.

***

2 вересня 2013 року

– Ми так запізнимося. Давай швидше, – незадоволений голос нареченого пролунав коридором, змусивши мою руку з тушшю здригнутися.

Жіночі міфи запевняють, що десь на планеті існують чоловіки, готові годинами чекати у передпокої, поки їхні дами чепуряться. Мені вистачало десяти хвилин, але не минало й двох, щоб Сашко не продемонстрував, що в нього точно є важливіші справи.

– Ще ціла година до початку пар.

– Весь проспект стоїть у заторах, – щоб посилити психологічний тиск, хлопець з’явився на порозі кімнати, демонстративно постукуючи вказівним пальцем по годиннику на руці.

– Хвилин за двадцять доїдемо.

– Потрібно з’явитися раніше, щоб зайняти наші місця. Не хочеться, щоб хтось випередив.

– Дарма хвилюєшся. Битва завжди точиться за останні парти, а не перші. Зазвичай тільки ми з тобою там і сидимо.

Це перевірене на практиці твердження Сашко проігнорував.

– Як можна стільки часу витрачати на збори?

«Легко говорити тому, хто їв свіжоприготований сніданок, поки я прасувала його сорочку та підбирала краватку», – фраза вже крутилася на язиці, але мені вдалося промовчати. Тільки розмови про розподіл ролей у парі нам зараз бракувало.

Дофарбувавши вії, я кинула туш та іншу косметику в сумочку, хоча знала, що продовжувати фарбуватися навряд чи буду. До корпусу ми дісталися хвилин за двадцять, одразу попрямувавши в потрібну аудиторію. Сашко ще тиждень тому дізнався розклад у куратора, хоча той декілька разів наголосив, що він ще дуже приблизний.

Як і очікувалося, в аудиторії панувала абсолютна порожнеча. Сівши на місце навпроти викладача, хлопець кинув на мене невдоволений погляд.

– Так-так, ти ж казала. Проте прийти раніше краще, ніж запізнитися.

– Залежить від того, на скільки. За дипломатичним етикетом можна з’явитися на п’ятнадцять хвилин раніше чи пізніше. А не на сорок. Дивно, що аудиторія взагалі виявилася відкритою.

– Тридцять чотири, а не сорок. Я написав Геннадію Миколайовичу.

– Він, напевно, був дуже радий, – почувши саркастичні нотки, наречений насупився і втупився у телефон.

Побачивши Сашка, куратор завжди намагався втекти якнайдалі. Було очевидно, що нескінченні питання та педантичні звіти старости групи приносили Геннадію мало радості. Але наречений щиро був упевнений, що той у захваті від його відповідальності. Це було мило, однак і куратора я іноді чудово розуміла.

– Може, підемо прогуляємось? – пухнасті хмари за вікном так манили, що проводити час у чотирьох стінах не хотілося.

– Потім. Хочу написати пост про початок року, підготувати список предметів та рекомендованої літератури для групи.

– Тоді після пари?

– Ти ж знаєш, нам треба на роботу.

– Вона лише о четвертій! Вступна лекція з куратором триватиме хвилин десять, а решта професорів відпустить усіх додому, бо сьогодні перший навчальний день.

– Яка різниця? Це ж не привід прогулювати.

– Якщо нас відпустять, це не буде прогулом.

– Ми ведемо порожню розмову. В мене мало часу.

Знову заглибившись у телефон, Сашко почав вдумливо складати мотиваційний текст для соцмереж. Ніколи не зустрічала людини, яка б так серйозно ставилася до своїх профілів у всесвітній павутині. Я використовувала свої сторінки лише для спілкування, не публікуючи ні фото, ні оновлень. Який у цьому сенс?

Однак наречений запевняв, що зараз неможливо стати успішною людиною без налагодженої комунікації з суспільством. Хоча в реальному житті він мав лише декількох друзів, як і я.

Наче у відповідь на мої роздуми, телефон висвітив повідомлення від Каті.

К: «Потрібно ТЕРМІНОВООО поговорити!!! Не уявляєш, кого я бачила! Ти вже в аудиторії?»

– Хто це? – поцікавився Сашко, зазираючи в мій екран.

– Катерина.

– Я ж просив із нею не спілкуватися.

Нагадування мене вкрай розлютило. В останній момент я втримала слова про повагу до особистих меж, які вже були готові зірватися з вуст.

– Це вона мені пише, а не я їй.

– Чого хоче?

– Поговорити.

– Скажи, що не можеш. Допоможи мені краще з постом.

Намагаючись позбавитися роздратування, я написала подрузі смс: «Вибач, зайнята. Давай потім».

К: «Як і очікувалось. Передавай привіт своєму Церберу», – надійшло через хвилину.

Сашко невдоволено гмикнув. Це прізвисько він ненавидів, а Катя його тільки так і називала. Жахливо, коли доводиться обирати між подругами та хлопцем. Але жила ж я з ним. Поступово наше спілкування з дівчатами ставало дедалі рідшим. За минуле півріччя ми втрьох гуляли десь п’ять разів, та й то недовго.

Вирішивши не влаштовувати Сашку скандалу через його звичку зазирати мені в телефон, я без особливого ентузіазму допомагала з текстом. Ми тільки закінчили писати пост, як до кабінету почали сходитися студенти. В нашій групі міжнародних відносин тридцять осіб, а мені було важко згадати імена половини з тих, з ким провчилася разом три роки.

Крім нареченого, його друга Жені, «моїх» Каті та Соні, я ні з ким давно не спілкувалася. Подруги зайшли до кабінету майже останніми, про щось жваво розмовляючи. Кивнули мені і зайняли місця позаду, в другому ряду.

За дві хвилини до пари Сашко почав перераховувати присутніх, хоча відвідуваність на вступній лекції ніде не фіксувалася. Коли ми були на першому курсі, старий декан збирав весь факультет, щоб виголосити пафосну промову про наш обов’язок перед країною. І ось на ній потрібно було бути обов’язково. Добре, що новий молодий голова цю традицію скасував, натомість доручивши кураторам повідомляти їхнім групам новини.

Ось тільки наш Геннадій Миколайович не вирізнявся особливою пунктуальністю і в аудиторію зайшов із запізненням. Зате настрій у нього був чудовий, як завжди.

– Ти ба, всі знайомі обличчя! Що, ніхто з вас не вирішив стати рок-музикантом чи залетіти?

Навіть не бачачи Сашка, я знала, що він скривився, і посміхнулася, уявляючи його з ірокезом на голові. Двері до аудиторії відчинилися ще раз. Автоматично повернувши голову на звук, я відчула, як кров відлила від обличчя, а руки затремтіли. На порозі стояв хлопець, якого я сподівалася більше ніколи не зустріти.

Денис, 1 вересня 2010 року

Я тільки починаю навчання на третьому курсі, а мені вже смертельно набридло. Всі ці рукостискання і спроби згадати ім’я того, хто стоїть навпроти, виснажують гірше за силове тренування. Вперше в житті я був би радий старту пари, бо всі ці розмови ні про що дратують.

Як на зло, директор інституту запізнюється на загальну лекцію, куди за традицією збирає всі курси міжнародних відносин. Першого вересня професори ставляться до своїх обов’язків ще гірше за студентів.

Зазвичай мені начхати, адже спеціальність дипломата я точно не збираюся опановувати, зосередившись лише на корисних у суміжних професіях предметах. Та сьогодні поганий настрій явно намагається взяти гору. Не треба було проводити останні три дні вдома, сваритися з мамою через лікування сестри і знову сходитися з Мариною.

Останнє не варто було робити точно. Її ранкове повідомлення, відправлене перед тим, як вкотре полетіти в своє ідеальне багате життя, так і залишилося висіти непрочитаним. Єдина помста, на яку я, схоже, здатний.

– То ти розсудиш нас чи ні?

Гучний бас Кості ігнорувати непросто. А його лівий джеб – ще складніше. Скривившись, потираю плече, на яке припав удар.

– Про що мова? – уточнюю, неохоче повернувшись до хлопців.

– Обговорюємо, кого з першокурсниць завалили б, – пояснює Влад. З усієї компанії з ним найпростіше спілкуватися. Щоправда, тем у нього лише три. Секс, його музика, секс під музику.

– Міг би здогадатися. Які результати?

– Всі за ту гарячу брюнеточку в третьому ряду, – заявляє Костя.

– Тоді що я маю розсудити?

– Праві ми чи ні, – подає голос Ярик.

Ми розвалилися на «гальорці», тож аудиторія у вигляді амфітеатру чудово проглядається. Студентка, яка так зацікавила друзів, сидить біля проходу, відразу привертаючи увагу до себе. На секунду вона так нагадує мені Марину, що по шкірі пробігає тривожний холодок.

Втім, в цій панянці немає ореолу витонченої розпусти, ніякого натяку на загадку. Яскрава помада, короткі шорти, тісна блузка, закличний, але безглуздий погляд. Стовідсотково належить до типу дівчат: «спробуй мене разок і тікай, поки я не виїла тобі весь мозок».

– У вас жахливий смак, – констатую, відвертаючись.

– Чому? Вона вогонь! Справжня дияволиця!

– Штучний вогонь. Накладки на всіх місцях. Губи накачані якоюсь фігнею. Навіть волосся та вії не її. А коли змиє косметику, ви зжахнетесь.

– Ти не можеш знати.

– У мене дві сестри. Я знаю занадто багато такого про жіночі хитрощі, що заважає мені спокійно спати.

Після цього аргументу всі затихають, мов по команді глянувши на дівчину. Помітивши увагу старшокурсників, вона кидає ручку на підлогу, підштовхує її ногою до трибуни внизу і виходить у центр. Нахиляється так, що не залишає ніякого простору для фантазії. Без сумнівів, дівчинка явно не вчитися сюди вступила.

Намагаючись сексуально піднятися, «дияволиця» мало не збиває студентку, яка щойно зайшла до аудиторії. Брюнетка кривить обличчя так, що ніхто в світі в цю секунду не назвав би її красивою. Схопивши новоприбулу за лікоть, вона починає щось швидко тій говорити. Не знаю, що шатенка відповідає, але здивування та розгубленість на обличчі у спраглої до уваги першокурсниці змушують мене посміхнутися.

– Ну гаразд, а ти б кого вибрав? – цікавиться Костя.

Вдаючи, що оглядаю аудиторію, намагаюся розглянути дівчину, яка зуміла поставити на місце «дияволицю». Зрештою вона повертає голову, комусь приємно посміхаючись. Нічого так.

– Ось ту шатенку з першого ряду, – говорю друзям, і ті одразу ж звертають на неї увагу. Костя так нахиляється, що загрожує ось-ось випасти з-за столу.

– І чому? – його подив, здається, поділяють усі.

– Гарні очі. Шикарне довге волосся. Милий носик. Пухкі губи. Гармонійні форми. Готовий битися об заклад на ящик віскі, що під одягом все, як треба.

– Теж мені шанувальник натуральності, – хмикає Влад, але дивиться на дівчину уважніше. – Ні, на мій смак занадто повненька.

Коментар мене неабияк дивує. Хоча першокурсниця одягнена офіційно, тільки сліпий не роздивиться витончену фігуру, схожу на пісочний годинник. Нічого привабливішого природа ще не вигадала.

– Бо ти звик до кісток. А тут вочевидь близько до 90-60-90.

– На модель не схожа.

– Лише тому, що не така висока.

Краєм ока помічаю замах Кості і перехоплюю його кулак до того, як він встигне «по-дружньому» мене штовхнути. Реально, в нього сили, ніби в бика. Так і зап’ястя вивихнути недовго. Єдиний плюс мати друга-боксера полягає в тому, що в мене завжди є партнер для спарингу.

– Саур, схоже, запав, – коментує друг, зі сміхом звільняючи руку.

– Просто відповідаю на запитання.

– То що, візьмеш її на себе?

В цю мить дівчина піднімає голову, і я вперше в житті розумію, що вираз «зіткнулися поглядами» може бути не просто метафорою. Відчуття таке, ніби в мене на шляху раптово виникла стіна, в яку я врізався на повній швидкості.

Тільки коли шатенка схвильовано відводить очі, знову починаю дихати. Чортівня якась.

– О ні, – кажу, старанно зображуючи зневагу, хоча насправді трохи розгубився. – Юні та недосвідчені точно не мій профіль. Може, через декілька  років, коли хтось навчить.

– Може, я і навчу, – заявляє Влад, продовжуючи розглядати мою шатенку. – Реально, є в ній щось.

Секундочку, я щойно подумав «мою шатенку»? Напевно, потрібно більше часу приділяти відпочинку.

– Хай щастить. Судячи з того, як вона себе подає, ти будеш посланий так далеко, що не виберешся.

– А ти не будеш?

– Ні. Але я не зацікавлений.

Мої слова Владу явно не подобаються. Насправді дівчата вішаються на нас однаково, що завжди спонукало до суперництва. Звичайно, я привабливіший, але на його боці власний рок-гурт і який-ніякий талант.

– Виклик прийнято. Дайте мені місяць.

– Та хоч три.

– І я приєднуюся! – заявляє Костя. – Відкладай гроші на віскі, Сауре, я вимагатиму ящик найдорожчого.

Ситуація починає напружувати. Схоже, я випадково намалював на дівчині мішень. Хоча це її проблеми, якщо вона поведеться на залицяння такого, як Влад. Або такого, як я. Сподіваюся, дівчисько не таке дурне. Квартиру ми знімаємо на трьох із Владом та Яриком, не хотілося б зіткнутися з нею, ридаючою на порозі.

– Пожартували і годі, – раптом бурчить Яр. – Ви реально зібралися влаштовувати суперечку, мов у дівчачих мелодрамах? Взагалі зайнятися нема чим?

– А чому б і ні? – коментує Влад. – Це обіцяє бути цікавим.

– Згоден з Орловим, – кажу, намагаючись дотримуватися байдужого тону. – Якось тупо.

– Та ти просто хочеш зажлобити віскі, – припускає Костя. Я третій рік намагаюся зрозуміти, які злі сили затягли його на факультет міжнародних відносин.

– Готовий виставити по два ящики кожному. Тобі – якщо закриєш сесію без перездач. Владу – якщо допише альбом до кінця року. А Яру, якщо зустрічатиметься з однією дівчиною більше місяця без скарг на те, що вона тупа.

Друзі багатозначно переглядаються. Напевно, потрібно було поставити більш реалістичні умови. Ну, хоч від попередньої теми вони відволіклися.

– Я ж кажу – хоче зажати, – коментує Костя.

– Так, це буде складніше, – посміхається Влад. – Я приймаю. Тільки давай і ми тобі умову висунемо: протримайся місяць без сексу.

– Здається, у якомусь дівчачому фільмі це теж вже було. А я не настільки люблю алкоголь, щоби йти на такі жертви. Пас.

– І я від суперечки відмовляюся, – сумно зітхає Костя. – Якщо в мене не буде жодної перездачі, матінка подумає, що я не безнадійний. Не хочу стати причиною її інфаркту.

– А ти, Яре? – звертається до друга Влад. – Такий самий слабохарактерний, як ці двоє?

– Вперше чую, щоб сила характеру проявлялася у підіграванні чужим тупим ідеям. Давай так: якщо ти допишеш нарешті свій альбом і припиниш репетиції у нас на кухні, сам виставлю тобі два ящика чого завгодно.

Захопившись розмовою, ми не одразу помічаємо, як аудиторія затихла. Після обуреного вигуку старого професора доводиться замовкнути, щоб не викликати потік нудних повчань. Начебто ходять чутки, що директора інституту збираються міняти. Мабуть, не цього року. Після банальної урочистої промови він відпускає всіх студентів відзначати «День знань». Як і очікувалося.

Піднімаючись з місця, кидаю ще один погляд на «свою шатенку». Та повертає голову, ніби відчувши це. Цього разу зустріч очима не викликає жодного «зіткнення», тож мені стає спокійніше. Я навіть підморгую дівчині, через що вона миттєво червоніє і відвертається. Кумедна.

Христина, 2 вересня 2013 року

Денис. В перші секунди я відмовлялася вірити, що це дійсно мій колишній хлопець і водночас найбільша помилка в житті. Він же покинув країну ще два роки тому. Назавжди, як сам казав. А тепер просто взяв і намалювався на порозі? Бути такого не могло.

Та мені довелося швидко визнати реальність, адже виглядав Саурецький інакше, ніж у моїй пам’яті. Засмагліший, плечі розширилися, світле волосся підстрижене коротше, ніж раніше, але зачіска так само фірмово розпатлана. Правильні риси, по яких я колись з таким захопленням водила пальцями і губами, ніби погрубшали.

Взагалі на вигляд він став набагато дорослішим, ближчим до впевненого в собі чоловіка, ніж гарненького хлопця. Денис спіймав мій пильний погляд, і я зрозуміла, що не можу відвести від колишнього очей. Ні, тільки не знову!

– Група, вітайте вашого новенького. Точніше, старенького, – заявив Геннадій Миколайович, по-дружньому поплескавши Дениса по плечу. – Він закинув навчання після третього курсу, а зараз відновився. Чому вирішив причалити до рідної гавані?

– Потягнуло до знайомих берегів. Тут ще заховано багато скарбів, – заявляючи це, колишній побіжно поглянув на мене і посміхнувся.

– Ну, успіху в пошуках, – доброзичливо побажав куратор.

«Це нічого не означає, просто забудь», – ці слова я подумки повторювала, як мантру. Збоку почулося буркотіння Сашка про те, що тепер потрібно змінювати список студентів, і це буде незвично. Подібна дурна скарга мене моментально роздратувала. Напевно, тому стало так складно дихати.

– Ви вже досвідчені четвертокурсники, все й так знаєте. Може, в когось є питання? – поцікавився куратор.

– Так, у мене, – сказав знайомий голос ліворуч.

Наскільки ж я поринула у свої переживання, якщо не помітила, як Денис сів лише через одне порожнє місце від мене? Краще думати, що це сон. Жах.

– Хто тут головний?

– Я, – після паузи відповів Сашко.

– Чому?

– Я староста. Євгеній Дубов – мій заступник.

– І хто так вирішив?

Щоб зрозуміти, чи не жартує Денис, я кинула на нього швидкий погляд. Одразу ж зіткнулася з його очима, відчуваючи, як по спині пробіг морозець, а губи пересохнули.

– Ми голосували на першому курсі.

– Тоді настав час перевиборів.

З цією заявою хлопець рішуче підвівся та вийшов до кафедри. Одногрупники почали перешіптуватися, передчуваючи розвагу.

– Навіщо? Всі ці роки нам було і без тебе непогано, – розгублено заперечив Сашко.

– Ти проти змінюваності влади та соціальних ліфтів?

– Не думаю, що зараз час для дебатів.

– Якщо є вибори, згідно з законом мають бути й дебати.

Мені дуже хотілося вставити слово, але я боялася, що голос не слухатиметься. Тому повернулася до Сашка, піднявши брови. Той не відреагував, вдаючи, що йому байдуже.

– Мене звати Ден Саурецький, і я пропоную свою кандидатуру на посаду старости.

– Геннадію Миколайовичу, хіба у нас немає важливіших питань? – я сама здивувалася, що мій тон продемонстрував світову нудьгу, а не паніку.

– Це ж вступна лекція. Нам порадять вчитися старанно і відпустять з універу через п’ять хвилин, – самовдоволено відповів Денис.

Схоже, куратора щиро розважало те, що відбувалося. Він вдав, ніби задумався, хоча вочевидь ледь стримував посмішку.

– Я не проти відпустити вас, щоб ви обговорили літо та відпочили. Втім, спочатку слід поговорити з іншими професорами.

– Тоді перша моя передвиборча обіцянка: я домовлюся, щоб сьогодні викладачі звільнили нас від лекцій. І, оскільки мені вже давно є двадцять один рік, то забезпечу багатий вибір спиртних напоїв, щоб довірена мені група відзначила перше вересня з розмахом, – серйозний тон Дениса більше підходив для оголошення діагнозу смертельно хворій людині, аніж жартівливих виборів.

– Голосую за тебе! – крикнув хтось із гальорки. В аудиторії почулися смішки.

– Підкуп виборців незаконний, – зважилася вимовити я, дивлячись прямо перед собою. Ще раз зустрічатися поглядом з Тим-Кого-Заборонено-Згадувати було чомусь страшно.

– Це не підкуп, а спокушення, – відразу відповів Денис, понизивши свій жахливий оксамитовий голос, який я колись так обожнювала слухати.

– Який сенс міняти старосту, якщо до нього вже звикли викладачі та студенти?

– Я більш досвідчений, тому добре знаю, що потрібно студентам. А особливо студенткам.

Всі мої сили пішли на те, щоб не почервоніти від невчасних спогадів. Марно. Денису завжди легко вдавалося мене зніяковити, і він часто робив це спеціально. Говорив, що моя щира реакція йому подобається.

Хоча він багато чого говорив. Згадавши про обставини нашого розриву, я швидко опанувала себе.

– Обіцяю прикривати пропуски, відпрошувати нас з усіх пар, де це можливо, та сидіти в першому ряду, затуляючи тих, хто списує, своєю широкою спиною, – продовжив хлопець після паузи, викликавши декілька оплесків.

– Алкоголізм і пособництво лінощам – не ті якості, які вимагаються від старости, – кажучи це, я сподівалася вплинути на позицію куратора. Він продовжував посміхатися, ніби нічого й не сталося.

– Невже? – показне здивування колишнього мене розлютило. – Всі з цим згодні?

Денис подивився на куратора, і той одразу попросив присутніх проголосувати за те, щоб посада старости залишилася за Сашком. Я підняла руку демонстративно високо. У відповідь колишній усміхнувся, глянувши на мене, мов на дитину, яка завдала дрібної шкоди.

– Два голоси. А тепер хто за те, щоб старостою став Ден?

Не в змозі втриматися, я обернулася до подруг. Соня в голосуванні, мабуть, участі не брала, а ось рука Каті була піднята. Вона навіть на стільці підвелася, щоб витягнути її вище.

– Його передвиборча програма мене переконала, – прошепотіла дівчина, побачивши мій роздратований погляд.

– Ну що ж, майже одноголосно, – констатував куратор.

Денис розкланявся під оплески, а потім подався на своє місце. Я дуже сподівалася, що цей позер-маніпулятор у майбутньому відсяде назад, як завжди робив раніше.

– Бачу, ти незадоволена.

Те, що хлопець звернувся до мене, сумнівів не викликало. Поки в грудях клекотіла злість, ніяковості від його присутності я не відчувала. Це відкриття мене підбадьорило.

– Не здивована, що скрізь обирають популістів, – схоже, ці слова розвеселили Дениса ще більше.

– Краще змирись, інакше нам буде складно працювати разом.

– Навіщо це вам працювати разом? – подав голос Сашко.

Та невже? Мені не сподобалося, що він не боровся за своє місце. Хоча в глибині душі я визнала, що Денису складно протистояти. Він як стихія – з’являється несподівано і неможливо передбачити, що буде знищено цього разу.

– Христина ж – помічниця старости, нам доведеться часто знаходити компроміси.

Що? Помічниця? З якого це дива? Але замість обурення та відмови я нарешті подивилася Денису в очі.

– Сподіваєшся пропускати пари, доки я виконую твої обов’язки? – сказала зовсім не те, що збиралася спочатку.

– Обіцяю пропускати пари тільки з тобою, – хлопець зробив багатозначну паузу. – І довіреною мені групою.

– Супер, – заявив куратор, поки я відводила погляд, намагаючись знову навчитися дихати. – Саурецький – староста, Христина Бойко – його заступник. Тоді я відпускаю вас, а далі вирішуйте самі. Відсвяткуйте початок навчального року як слід!

Геннадій швидко пішов з аудиторії, мало не насвистуючи. Звичайно, накритий молоденькими аспірантками стіл цікавіший, ніж виконання своїх обов’язків! Все ж Сашко мав рацію: нашій групі з куратором не пощастило.

– Нам час йти, – звернувся до мене наречений.

Почувши наказовий тон, я вперше в житті захотіла накричати на Сашка. Ледь стримавшись, просто кивнула. Насправді мою агресивність викликав зовсім інший хлопець, нечесно переносити її на нареченого. Вдома хоча б буде можливість заспокоїтись.

Оскільки Дениса оточили одногрупники, з якими він знайомився та жартував, ми обійшли аудиторію, щоб не стикатися з натовпом.

– Ці завжди самі по собі, – пролунала гучна фраза одного зі студентів.

У мене явно щось із контролем емоцій, якщо захотілося розвернутися та вдарити його стільцем. Вже в коридорі нас зупинив голос Дениса.

– Вся група йде гуляти, ви з нами?

– Нам на роботу, – відрізав Сашко.

– Пари мали закінчитися о третій. Та годі тобі, Поляков. Не тримай зла на демократію, – фірмово посміхнувшись, Саурецький простягнув руку. – Мир?

Спостерігаючи за тим, як мій наречений після паузи тисне долоню мого колишнього хлопця, я не могла позбутися дивного відчуття. Ніби в криве дзеркало потрапила, де на додачу стався збій у матриці.

– Чудово, – задоволено промовив Денис. – Не хочу конфліктів у своїй групі.

Все. Почуття неправильності зникло. Переді мною реально Ден Саурецький у всій красі – такий самий нахабний зарозумілий егоїст із завищеною самооцінкою, яким мені й запам’ятався.

– Якщо зараз не повернешся, всі подумають, що ти втік, – додав хлопець, продовжуючи звертатися виключно до Сашка. – Сам знаєш, як легко втратити репутацію та зруйнувати корисні зв’язки.

– Тоді пощастило, що в мене їх і так достатньо. А от тобі справді краще повернутися.

Помітивши, як на секунду невдоволено звузились очі Дениса, я аж відчула гордість від того, що Сашко нарешті зміг знайти гідну відповідь. Ми попрямували у бік виходу, не прощаючись із новим старостою.

– А чого хочеш ти, Тіно?

Я завмерла на місці як вкопана. Денис завжди вимовляв це ім’я так м’яко, що серце збивалося з ритму. І найчастіше ці чотири літери звучали у сценах, згадувати які мені не хотілося ніколи.

– Її звуть Христина. Постарайся запам’ятати, – відповів Сашко, потягнувши мене за собою.

Крокуючи слідом, я з усіх сил боролася з бажанням обернутися. Здається, це буде дуже довгий рік.

Денис, 2 вересня 2010 року

Святкування початку навчання затягується до ранку. Насилу випроводивши з квартири незнайомку, яку зняв у клубі, роблю собі каву, щоб підбадьоритися та вирішити, як провести час до вечірньої зміни у барі.

На пари ніхто з наших сьогодні точно не збирається йти. Підозрюю, що і в тренажерку в разі чого доведеться теж вирушати одному. Я й сам з задоволенням би влаштував собі вихідний від усього, та потрібно перелаштовуватися на насичений осінній режим. Чим довше відкладаєш, тим складніше буде.

Вийшовши на балкон, на столику помічаю блокнот Влада, списаний нотами та віршами. Зазвичай він береже його, мов зіницю ока, але вчора, мабуть, хотів вразити якусь дівчину новим творінням. Судячи з презерватива, що валяється на підлозі, вдалося.

Відсунувши резинку кінчиком капця в кут лоджії, розсідаюсь у кріслі. Ліниво гортаю сторінки, доки не натрапляю на чернетку нової пісні. Приспів мене неабияк веселить.

«Здавалась ти гарячою пекельно

Та виявився лід замість вогню

Морозить тіло він моє смертельно

На руку зміню тебе без жалю»

Знизу бачу примітку, що рядки не підходять під ритм пісні. Так, для рок-гурту, яким Влад з командою намагаються здаватися, занадто поетично. Задумливо верчу ручку, поки перечитую всі версії пісні, які написав друг. Довго не роздумуючи, пишу свій варіант поряд із його.

«Ти гаряча була, як Сахара весь рік

Погляд твій мов піском обпікає

Але в ліжку лиш слів твоїх лився потік,

Згадав пізно:

В пустелі дощу не буває».

Сміюся невідомо чому, але випускати блокнот із рук не хочеться. Давно не відчував цієї дивної сверблячки, коли в голові крутяться рими, від чого здається, що вона вибухне, якщо не виплеснути їх на папір.

Відкриваю порожню сторінку і намагаюся перенести на неї враження від дивної зустрічі з «моєю шатенкою». Про першокурсницю я згадав щойно, але рядки ллються напрочуд легко, хоч останній вірш складав роки три тому.

«Я про тебе все враз зрозумів:

Звичайнісінька мишка сіренька

Що в столиці лише кілька днів

Перемелють тебе тут, маленька

Чому погляд услід мій летить,

Кожен жест твій фіксуючи жваво?

Просто ти посміхнулась в цю мить

Й мені трішечки стало цікаво

Викликає що щирий твій сміх?

Голос справді звучить чарівливо?

Підійду: впадеш до моїх ніг?

Чи відшиєш пихато й сміливо?

Пухкі губи солодкі на смак?

Що ховають суворі одежі?

Виглядає екстазу як знак?

Установиш для пристрасті межі?

Запитання, як мух, відігнав

Інтерес такий швидко зникає

З-сторони ніби друзям сказав:

«Хай новеньких хтось інший навчає»

Раптом погляд твій ясний ловлю

І не можу чомусь відірватись

Голова ніби в п’янім хмелю

Хіба можна за мить закохатись?»

Закреслюю останній рядок, насупившись. Іноді гонитва за римою на користь не йде. Соплі якісь. Замінивши останню фразу, задоволено посміхаюся.

«Ні, й без тебе я маю, з ким гратись».

Ось так набагато краще. Вириваю аркуш із блокнота і підпалюю сірниками, що лежали біля попільнички. Спостерігаючи за папером, що палає, доходжу висновку, що просто втомився, тому дивно відреагував на нічим особливо не примітну дівчину.

Скромниці, що червоніють від слова «секс», ніколи мене не приваблювали. Напевно, приїхала з якоїсь глушини і, якщо я з нею заговорю, зомліє. Не знаю, що водиться в її тихому вирі, але навряд чи щось цікаве.