2. Погляд зустрічати

Христина, 2 вересня 2013 року

Сашко належав до того типу людей, які ніколи не змінюють своїх рішень. Навіть коли в цьому була очевидна необхідність, він до останнього продовжував гнути свою лінію. Ця риса характеру нареченого мене дратувала, але я навчилася з нею співіснувати.

Тому, коли Сашко після приїзду додому раптово заявив, що ми все ж вирушаємо гуляти з групою, це стало для мене несподіванкою. Від питання про причини зміни рішення він відмахнувся. Я не наполягала, бо сама дуже хотіла погуляти. Через ідеальну погоду, а не бажання побачити колишнього, звісно.

Ми дісталися ботанічного саду майже одночасно з іншою частиною групи, адже вони заїжджали купувати продукти і тягнули з собою величезні пакети. Всупереч моїм побоюванням, пікнік проходив досить непогано. Свою імпровізовану «галявину» ми розмістили на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид на річку та місто.

Практично всі дівчата насамперед побігли вибирати ракурси для селфі, залишивши мене з хлопцями розстеляти підстилки та розкладати їжу. З огляду на мінімальну допомогу «сильної статі», можна сказати, що закускою займалася тільки я.

Зате змогла зайняти крайні місця, хвилюючись, щоб Денис не сів поруч. Але він розташувався в протилежному кутку, так далеко від мене, наскільки було можливо. Побачивши дистанцію, я з полегшенням видихнула. І була майже впевнена в тому, що не дивлюся на колишнього частіше, ніж раз на п’ять хвилин. Ну, на три.

– Саурецький, а чому ти покинув навчання? – несподівано запитав Сашко.

Денис обернувся, відірвавшись від флірту з однією з наших одногрупниць. Яна, здається? Мені точно слід поновити в пам’яті імена інших студентів.

– Брав перерву. Виїжджав на декілька років за кордон.

– Гастарбайтером?

– Хіба що опосередковано. Там труби почистити, там подати струм… Дрібниці.

– І навіщо повернувся? Невже не вистачило компетенції?

– На жаль. Це залежність від батьківських грошей легко дається, всьому іншому в світі потрібно навчатися. До речі, а куди ви зазвичай ходите щовівторка? Я давно не був у країні і трохи відійшов від студентського життя.

Різка зміна теми зненацька викликала ажіотаж. Насправді наша група взагалі ніколи спільно час не проводила. Занадто різні інтереси були в дітлахів багатіїв, яких батьки запхали на престижний факультет, і тих, хто домігся бюджетного місця своєю успішністю.

Та зараз всі ніби забули про це, підкидаючи Денису варіанти дозвілля. І дівчата, і хлопці так намагалися догодити новому старості, що здавалося, ніби діти-сироти переконують мільйонера взяти їх у сім’ю. «Ми нормальна дружна група, тільки не відмовляйся від нас, будь ласка».

Навіть прикро, що така харизма дісталася егоїстичному цапу на кшталт Дениса, а не Сашку, наприклад. Якби він умів так само знаходити спільну мову з людьми, не сидів би зараз у телефоні, невдоволено насупившись у відповідь на чиєсь повідомлення.

– Потрібно продиктувати татові деякі дані з документів, залишених у машині, – раптом промовив Сашко мені на вухо.

– Добре, я тут зачекаю.

– Можемо поїхати додому зараз.

– Побудемо ще трохи, погода чудова.

– Розраховуй на годину.

Провівши нареченого очима, я повернула голову, одразу ж натрапивши на пильний погляд Дениса. Це фантазія розігралася, чи він справді спостерігав за нами? Продовжуючи дивитися на колишнього, я підняла брову. Той, усміхнувшись, зробив дзеркальний жест.

– Отже, вирішено з аквапарком. Може, хтось ще має питання про моє життя? Відповім на три, – запропонував хлопець.

Вражаюча великодушність. Цікаво, зачепили його розпитування Сашка чи ні? Хоча яка різниця.

– У тебе є дівчина? – грайливим тоном поцікавилася якась білявка, здається, Оля. Галаслива та істерична, хоча вчилася начебто непогано.

– Ні.

– А кохана жінка? – це питання вставила Соня.

– Так, – відповів Денис після паузи. Я намагалася не показати, що ця інформація мене стривожила.

– Навіщо тобі посада старости?

Питання зірвалося з язика швидше, ніж я встигла зупинити себе. Не вистачало ще, щоб колишній подумав, ніби мені небайдуже його життя.

– Набрати балів у викладачів.

– Брешеш.

– Скорше за все.

– То навіщо це тобі?

– Якщо дізнаєшся, не зможеш спати.

Ось навіщо робити такий двозначний тон? Поки одногрупники багатозначно переглядалися і ґелґотали, як розумово відсталі, я спробувала приховати рум’янець, що спалахнув на обличчі.

– Через тебе проблем зі сном у мене точно не буде, не хвилюйся. Хіба що ти з’явишся мені в жахіттях.

– Бути героєм твоїх сновидінь у будь-якій ролі для мене честь, – під смішки присутніх хлопець примудрився чемно розкланятися сидячи.

Я не знала, як на це відповісти. Особливо враховуючи те, що мені реально досі снився Денис. Перші місяці після розриву я щоночі бачила різні варіації нашої сварки і прокидалася ще більш нещасною, ніж лягала.

Потім мозок став підкидати сюжети на кшталт: «Я усвідомив, що ти – кохання всього мого життя і повернувся. Давай одружимось, народимо трьох дітей та проживемо разом до старості». Ці сни були набагато гіршими і мучили мене місяців десять.

А протягом останніх пів року ночами я часто бачила напівспогади, напівфантазії про колишнього, після яких вранці мені було соромно дивитись Сашку в очі. Те, що викинути Дениса з голови остаточно не вийшло, змушувало мене зневажати саму себе.

– Наснись і мені, будь ласка! – активно кліпаючи віями, попросила Оля.

– Тобі я наснюся, як в усі минулі роки, – сказав Руслан, який до появи Дениса вважався найкрутішим парубком групи.

– Точно ні. Ти не пройдеш фейс-контроль.

– А він?

– Ден точно пройде, – впевнено сказала Катя. – Хоча ти теж нівроку, Бондаренко. А нам із Христиною час у кущики.

Навички подруги в маскуванні намірів були недолугими, але я вирішила прийняти її недвозначне запрошення. Піти зараз, поки студенти відволіклися на обговорення Руслана, здавалося непоганою ідеєю. До нас одразу ж приєдналася Соня, натякаючи, що неприємної розмови не уникнути.

Зрозуміло, кого вони хочуть обговорити, та я ще сама не розібралася в своїх емоціях від несподіваного повернення Дениса в моє життя. Хоча він же не повернувся в МОЄ життя, просто збирається завершити освіту. Найімовірніше, просто збіг.

Коли я дійшла до спуску з цього пагорба, схожого на гору, мені захотілося повернути назад. І так ледь сюди залізла, дивом сукню не порвала! Після прогулянки нам їхати на роботу, тож мій одяг був в офіційному стилі. А шлях вниз у незручних туфлях обіцяв стати навіть складнішим, ніж нагору.

– Не смій втікати, Бойко, – заявила Катя, побачивши, що я зупинилася. – Є розмова.

– Спускайтеся, я наздожену.

– Якщо за три хвилини тебе не буде внизу, надішлю за тобою гелікоптер МНС.

Зітхнувши, я повільно пішла за подругами, які вже зникли за поворотом. Спуск із пагорба був круговим, але все одно надто різким. Може, зняти взуття на особливо складній ділянці?

Мої роздуми перервав звук швидких кроків позаду. Відступити я не встигла, а наступної миті відчула, як земля тікає з-під ніг.

Усвідомлення того, що це Денис підхопив мене на руки, прийшло за кілька секунд. Голова різко запаморочилася чи то від різкої зміни положення у просторі, чи то від відчуття гарячих долонь хлопця.

Розум запевняв, що немає причин для паніки. Денис же не вперше носить мене так, отже, не впустить. У пам’яті сплив номер готелю, двері, що відкривалися ногою, і пристрасні поцілунки. Тіло відразу ж відгукнулося, довівши, що причини для паніки є.

– Ти що робиш? – мій голос звучав незвично слабо.

– Рятую твої підбори. А можливо, і життя. Поляков забув передати, що ви йдете на пікнік, а не до опери?

Так це з Денисом Сашко на балконі розмовляв? Я тільки зараз помітила, що тримаюсь руками за плечі колишнього, й відірвала долоні. Хлопець відреагував нахабною посмішкою, почавши спускатися доріжкою. Мої пальці не послухалися наказу гордості і знову вчепилися в Дениса, пояснивши, що інстинкт самозбереження важливіший.

– Постав. Мене. На землю.

– Не можу дозволити своїй помічниці ризикувати так безглуздо, – відповів хлопець недбало, ігноруючи мій суворий тон.

– Не називай мене так.

Денис зупинився, поглянувши на мене з інтересом ботаніка, що зіткнувся з новим видом флори. Як же я ненавиділа цей його пронизливий погляд! І неймовірно гарний колір очей, який на яскравому сонці радше нагадував бірюзовий, а не блакитний. Ні в кого більше не бачила таких райдужок.

– А як тебе краще називати? Заступницею? Другим пілотом? Своєю дівчиною?

– Твоєю дівчиною? – я думала, що закричу на весь парк, але натомість зашипіла. – В тебе амнезія? Ми давно розійшлися.

– Посварилися, наскільки я пам’ятаю. А потім ти відмовилася мене вислухати. Тож офіційно ми не розходилися.

«Ми й не сходилися офіційно!» – відповісти так мені завадив бешкетний вираз на обличчі Дениса, який раніше з’являвся завжди, коли він мене дражнив. Ну звичайно, для нього це просто кумедно.

– Тоді я кидаю тебе прямо зараз.

– Так жорстоко? Після того, як я дізнався, що ти зраджувала мені всі ці роки? Припини вбивати мене поглядом, Тіно, я ж просто жартую, – хлопець відновив спуск. – Хотів ще раз подивитись на тебе в гніві. Рідкісне видовище, прекрасне, мов полярне сяйво.

– Неймовірна поетичність. Шкода, твоє почуття гумору за ці роки деградувало. І називай мене виключно Христиною. Як усі інші.

Гмикнувши, хлопець опустив мене на землю. Однак руки залишив на талії, змусивши моє серце навіжено битися.

– Я для тебе як усі інші?

– Так. Давно.

– Є речі без терміну придатності, зазнайко.

Я навіть не встигла обуритися через старе прізвисько, як Денис випустив мене з обіймів і легенько клацнув по кінчику носа. Завжди бісив цей його жест!

– Ем… А твоїми послугами можна скористатися по дорозі нагору? – почувся позаду голос Каті.

Молячись усім богам про те, щоб, крім моїх подруг, цього ганебного спуску ніхто не помітив, я стрімко обернулася. Але вищі сили, як і завжди, виявилися байдужими.

Денис, 18 жовтня 2010 року

Сьогодні вона нафарбувала губи червоним. Гаразд, можливо, темно-рожевим. Або світло-бордовим. Уявлення не маю, як називається цей колір, який подає сигнал відразу в низ живота, минаючи мозок. Щоразу, коли її рот відкривається, фантазія малює десяток ідей з приводу того, чим ще його можна зайняти.

– Актуальні статистичні дані дозволяють припустити…

Знову спіймавши на собі мій погляд, дівчина збивається посеред фрази і роздратовано підтискає губи. Цього разу червоніє не так сильно, потрібно виправляти. Прикидаючи ідеї, паралельно роздумую, для кого шатенка нафарбувалась цим кольором.

Жінки не вибирають червону помаду просто так, отже, хоче привернути чиюсь увагу. Чи не того дрища з першого ряду, що пускає на неї слини? Хто взагалі добровільно сідає вперед? Точно незайманий ботанік, якому б писати щось у своєму зошитці в косу, а не дивитися на чужих дівчат. Точніше, просто на дівчат.

Думки заводять мене в якісь нетрі, але пацан чомусь дратує. Особливо після усвідомлення, що вони з нею в одній групі. Отже, сидять поруч не лише на загальних парах. І він, напевно, витріщається на її коліна під столом. Я б витріщався.

Все, плювати на нього. Знову переношу всю увагу на доповідачку, що повернула собі незворушність. Молодець, з кожним разом справляється все краще. Та я знаю, що рано чи пізно вона знайде мене очима. Завжди знаходить.

Коли наші погляди нарешті зустрічаються, демонструю фірмову посмішку та посилаю першокурсниці повітряний поцілунок. Із задоволенням відмічаю, як вона спалахує.

У неї ніколи не буває ніжного рум’янцю на щоках: фарба заливає все обличчя. Змінюються тільки відтінки, що дуже смішно. Щоправда, через знання цього факту мені вже якийсь час не дає спокою питання, в яких місцях кров так само швидко приливає до її шкіри.

– Вона тобі подобається? – невдоволено питає Ніка.

Зазвичай я сиджу поруч із друзями, та вони на першу потокову лекцію у понеділок, звичайно, не прийшли. Тому місце біля мене одразу окупувала наша «доларова принцеса» Вероніка.

Ми в одній групі з першого курсу, і ця блондинка стала моїм особистим сталкером. Торік так дістала, що на одній із вечірок я поступився. Зрозумів, що це була помилка ще до того, як кінчив.

Скільки б не говорив про те, що між нами нічого більше не може бути, Ніка не здається. Клянуся, пару хвилин тому бачив, як вона пише моє прізвище навпроти свого імені. Мабуть, початкова її мрія зробити з «нас» найпопулярнішу пару університету вже розрослася до страшних масштабів.

– Вона не може тобі подобатися, – переконано заявляє світловолоса, не дочекавшись моєї відповіді. – Не в твоєму смаку. Крокозябра якась.

Кроко-що? Окидаю одногрупницю оцінливим поглядом. Вона одразу ж прикушує губу, привертаючи увагу до яскравої помади. На відміну від дівчини, що виступає, рот Ніки мені хочеться використати тільки одним способом: заліпити скотчем і залишити так назавжди.

Вона вирішила, що знає, який в мене смак? Розбещені грошима та вседозволеністю панянки йому точно не подобаються, навіть якщо їхні батьки керують одним із найбільших банків країни. Хоча…

Кинувши ще один уважний погляд на Ніку, все ж приходжу до висновку, що терпіти таку особу поряд не зможу ні за які гроші світу. Зовнішність на сім із десяти, але за три роки її поверховість і гидкий характер розпізнав уже весь університет.

– Наталя, якщо навіть ти на один раз згодилася, вона тим паче підійде. А тепер помовч і дай послухати доповідь.

У відповідь на грубість дівчина підводиться, зі стуком відсунувши стілець. Звичайно я знав, що вона вийде з себе, адже впевнена, що її ім’я мають знати всі. Втім, гучний вереск все одно змушує мене скривитися.

– Я Ніка!

– Приємно познайомитися.

– Козлино!

Ну хоч не крокозябра. Інстинктивно перехоплюю руку одногрупниці, заважаючи вліпити мені ляпас. Намагаючись не показати роздратування, широко посміхаюся.

– Шановна Ніко, ви ймовірно переплутали пару. Лекції для використаних кинутих істеричок проходять у сусідньому корпусі.

Під сміх присутніх студентів дівчина тікає з аудиторії. Двоє її приятельок відразу ж виходять слідом, кинувши на мене веселі погляди. Завжди дивувався лицемірству жіночої «дружби».

Взагалі я не збирався ображати Ніку при всіх. Вона сама почала кричати,  привертаючи загальну увагу. Сподіваюся, після такого одногрупниця точно перемкнеться на іншу жертву, відмовившись від своїх фантазій щодо мене.

Перевожу погляд на свою шатенку, яка досі виступає. Вперше бачу в її очах холод і… зневагу? Це зачіпає сильніше, ніж конфлікт з головною місцевою стервою.

Користуючись тим, що моїх друзів в універі немає, на перерві затримуюся в аудиторії. Відмахнувшись від знайомих, вдаю, ніби набираю щось у телефоні. Краєм ока спостерігаю за Христиною, яка теж покидати приміщення не поспішає. Звичайно, я знаю, як її звати, з’ясував у перший же тиждень. Просто намагаюся не згадувати зайвий раз.

Відволікаюся на реальне повідомлення від Влада, коли чую стукіт підборів в свою сторону. Серцебиття прискорюється, підлаштовуючись під їхній ритм. Аудиторія до цього часу остаточно спорожніла. Що ж, розмова наодинці точно має бути цікавою.

– Ти вчинив підло, – ось офіційні перші слова Христини Бойко, сказані мені.

Поблизу її голос звучить ще приємніше. Глибокий та ніжний, без ноток ультразвуку чи писку. Напевно, вона гарно співає. А ось гнівні інтонації мені не подобаються.

Ліниво піднімаю погляд і кілька разів оглядаю шатенку з ніг до голови. Вона очікувано червоніє, проте виглядає так само войовничо.

– Чому?

– Чому підло публічно принижувати дівчину?

– Вона сама себе принизила.

Очі Христини блищать так люто, що я задивляюся. Здається, навіть темнішають від злості, ставши з блакитних яскраво сапфіровими. Так буває?

– Зв’язавшись із тобою?

– Вона знала, на що йшла. А будь-які марні ілюзії краще зруйнувати відразу, щоб потім не було боляче. Зірвати пластир одним рухом. Не згодна?

– Згодна. Про це я й хотіла поговорити.

Дівчина робить серію глибоких вдихів-видихів, вочевидь, збираючись з силами. Спостерігаючи за тим, як спокусливо піднімаються її груди, я не проти, щоб вона займалася цим якомога довше.

– Не знаю, що ви зі своїми друзями затіяли, але припиняйте.

– Про що ти?

– Кожен із твоїх трьох мушкетерів кликав мене на побачення мінімум по разу. Ти постійно відволікаєш на парах. Що вам потрібно від мене?

Порівняння з мушкетерами мене смішить. Чудово сказано! Потрібно обов’язково познайомити пацанів із новими прізвиськами.

Наскільки я знаю, Влад із Костею реально запрошували Христину на побачення, незважаючи на те, що жодної суперечки ми не укладали. Пояснили це «справою принципу». Слухаючи розповіді про те, як Бойко винахідливо їм відмовляла, я відчував за неї ірраціональну гордість.

Втім, жоден із друзів не згадав, що після облому намагався повторно підкотити до моєї шатенки. І що, Ярик теж нею раптом зацікавився? Дивно якось. У збіги я не вірю з дитинства.

– А хто кликав більше разу? Атос, Портос чи Араміс?

– У них і спитай.

– Обов’язково. Отже, на твою думку, я Д’Артаньян?

– Ні. Кардинал Рішельє, – від своєї відповіді дівчина сама посміхається, проте швидко повертає на обличчя незворушність. – Поясни, що вам потрібно?

– Хм… Так вийшло, що ти очолила список найбажаніших першокурсниць. Напевно, підвищений попит пояснюється цим.

Думаю, про свою роль у складанні цього рейтингу краще промовчати. Христина і так виглядає дуже незадоволеною.

– Мені не до ваших ігор. Я дуже важко працювала, щоб сюди вступити та отримати стипендію. Будь ласка, скажи своїм друзям відстати від мене.

– З чого ти взяла, що вони мене послухають?

– Я знаю, що послухають, – заявляє дівчина без сумнівів.

Її слова якимось чином потрапляють прямо в центр мого самолюбства і погладжують його так, що воно схвально мурчить. Принаймні, відчуття всередині схожі.

– Припустимо. Що мені за це буде?

– Чого ти хочеш?

У голові сперечається парочка привабливих ідей, але якщо озвучу їх вголос, то у першокурсниці буде шок. Піднімаюсь з місця і підходжу до Христини, яка з побоюванням спостерігає за моїм наближенням.

В легені вривається аромат її парфумів, свіжий, як прохолодне повітря під час прогулянки весняним садом. Набагато приємніший за ті нудотні хмари, якими часто оточують себе інші дівчата. Цей несподівано поетичний опис, що спав на думку, трохи дивує. Зазвичай мозок видає просто подобається/не подобається.

– В тебе є серветки?

У відповідь на моє запитання Христина піднімає брови, але без заперечень дістає з сумки пачку і простягає мені. Виймаю одну, кинувши упаковку на стіл. Цікаво, як Бойко відреагує на мої подальші дії? Найгіршим варіантом буде ляпас, а ось потенційний виграш у рази більший. Отже, треба ризикнути.

Христина, 1 вересня 2013 року

В будь-якій ситуації головне – зберігати спокій та вдавати, що все йде за твоїм планом. Я навчилася цього ще в дитинстві від бабусиних котів, і ця навичка неодноразово допомагала мені виходити зі складних становищ.

Тому зацікавлені погляди трьох одногрупників, що стояли поруч з моїми подругами, були мною проігноровані. Набагато більше турбував Сашко, який наближався доріжкою справа. Відступивши від Дениса назад, я вирішила ніяк не коментувати ситуацію, вдавши, ніби вона під моїм повним контролем. Залишалося сподіватися, що високі кущі по обидва боки алеї приховали від нареченого мої ненавмисні обійми з колишнім.

– Звичайно, ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу, Кет, – відповідав тим часом Денис. – Тільки свисни. В мене слабкість до порятунку дівчат у біді.

Поки інші хлопці запевняли в такій самій готовності прийти на допомогу кожній жінці, я зробила крок назустріч Сашку. Він здавався спокійним, отже, нічого незвичного не помітив. Тепер потрібно швидко піти, доки присутні не поквапилися його просвітити. Добре, що сумочку я в машині залишила.

– Дякую за пікнік, але нам час, – випередив мене Сашко.

– Ще й двох немає, – прокоментував Денис. – Куди ти так поспішаєш, Алексе?

– На роботу. Оскільки в тебе очевидні проблеми з пам’яттю, нагадаю, що мене звати Олександр, – кожне слово мій наречений викарбував, змусивши Дениса задумливо на нього подивитися.

– Так, ти маєш рацію. Алекс для тебе занадто круто. Зватиму тебе Шуриком.

Збоку почулися смішки хлопців. Я гучно видихнула, ледь стримуючи злість.  Ми з Денисом ніколи не були в одній компанії, але те, що він грає на публіку та підвищує самооцінку за кошт інших, не здивувало. Сашко, звісно, сам почав його зачіпати, нагадуючи моську, що намагається залякати слона, та все ж промовчати я не змогла.

– Цькування та прізвиська? Ти переплутав випускний курс університету з молодшою групою дитсадка, – нічого кращого мені на думку не спало.

– На превеликий жаль, ні, – награно зітхнув Денис. – Бо якби ми були в дитячому садку, то я показав би дещо тобі, а ти – мені.

– Можу зараз показати, – не замислюючись, я продемонструвала колишньому середній палець.

Здається, фразеологізм «гомеричний регіт» вигадали якраз для таких ситуацій. Поки одногрупники істерично сміялися, Денис послав мені повітряний поцілунок, а Сашко подивився, мов на породження пекла.

– Христю, ходімо.

Весь шлях до машини ми пройшли мовчки. Мені хотілося то розсміятися, згадуючи здивування інших студентів, то розплакатися, сама не знаю від чого. У такому незрозумілому стані я пробула аж до вечора. Сашко ж порушив тишу, що запанувала між нами, лише вдома.

– Сьогоднішня ситуація мене розчарувала, – заявив хлопець, переступивши поріг квартири.

Сприйнявши його слова за запрошення обговорити поведінку Дениса, я навіть зраділа такій несподіваній підтримці. Здалося, що частина тягаря з душі зникла. В мене давно не було таких насичених і хвилюючих днів, як сьогоднішній. Тобто напружених та дратівних.

– Згодна! Як деканат взагалі міг затвердити Саурецького на посаді старости? Не кажучи вже про те, як нахабно він поводиться. І це міжнародник?

– Я про твою поведінку.

– Що?

– На пікніку ти зірвалася під час суперечки з ним. Вранці також. Звідки така реакція? У тебе залишилися до нього почуття?

Слова нареченого мене ошелешили. Я ніколи не розповідала, що ми з Денисом були разом. Навіть не думала, що він може про це знати. Або взагалі будь-хто, крім моїх подруг. Однак заперечувати сам факт безглуздо, якщо вже порушили тему.

– Ми сходили на кілька побачень, коли я була на першому курсі, – відкривати масштаби своєї реальної дурості мені не хотілося. – Нічого серйозного. І не було жодних почуттів, просто інтерес, який швидко згаснув.

– Тоді чому ти так реагуєш на його слова?

– Просто захищала хлопця, якого… – слово «кохаю» застрягло в горлі, – … з яким живу.

– Ти цим мене принижуєш, – сказав Сашко, ніби не помітивши заминки. – Я можу постояти за себе сам.

– Вибач, не думала про це під таким кутом.

– Сподіваюся, надалі ти будеш поводитися гідно. Якщо кидати камінь у кожну собаку, яка гавкає, ніколи не дійдеш до мети.

Впізнавши фразу Черчілля, я скривилася. Дуже вчасно. Взагалі-то це спірне питання, хто в кого почав жбурляти камінці. Та й порівняння Дениса з собакою різонуло слух. Я мала на це право, а ось в Сашку явно говорила образа за втрачену посаду.

Сам винен, що жодного пропуску одногрупників не прикрив, навіть свої й мої в журнал вносив. Та незважаючи на результати голосування, місце все одно скоро до нього повернеться. Денису швидко набридне гратися в старосту, виконуючи додаткові обов’язки. В цьому я не сумнівалася.

– Звісно, буду прикладом для наслідування. Піду приготую нам сніданок.

– Навіщо зараз? Не буду ж я вранці їсти холодне.

– Угу. Це неприпустимо. Зате я буду.

Сашко знизав плечима та нарешті покинув кухню. Відчинивши  холодильник, я кілька хвилин тупо дивилася всередину, а потім із роздратуванням зачинила.

Якось моїй бабусі родичі віддали породисту кішку, яка їла лише корм. Оскільки в селі витрачати гроші на харчування тварини – моветон, то раціон «подруги нашої меншої» включав лише те, що залишилося зі столу господарів. Перші кілька днів кішка відмовлялася їсти ЦЕ, але скоро здалася.

Іноді мені дуже хотілося провернути такий самий трюк із Сашком, який принципово не їв розігрітого. Цікаво було б подивитися, як він вживає фаст-фуд та локшину швидкого приготування.

Мої дивні фантазії перервав звук вхідного повідомлення. Номер був незнайомий, проте текст не залишав сумнівів, хто його написав.

Д: «Тіно, пам’ятаєш, що я зробив з твоїм пальчиком минулого разу, коли ти показала такий жест? Обережніше, бо прийму це як запрошення».

От нахабний осел! Тремтячими від злості руками я набирала і стирала десятки відповідей. Потрібно сказати щось ефектне, а потім внести номер колишнього до чорного списку, де він залишиться назавжди.

Мої роздуми про те, як послати Дениса подалі і якомога влучніше, перервало ще одне його повідомлення.

Д: «Потрібно поговорити. О десятій на нашому місці.

P.S. Знаю, що тобі дуже хочеться, проте почекай зі своєю пафосною промовою під назвою: «Зроби послугу – забудь про те, що ми взагалі були знайомі» до особистої зустрічі. І не поспішай блокувати номер. Немає приводу для драм та істерик – нам просто потрібно обговорити, як пережити цей рік з мінімальними втратами».

Ніколи не вважала себе агресивною людиною, але зараз ідея вбивства здалася мені неймовірно привабливою. Жодної вісточки за два роки. Жодного вибачення. А тепер йому раптово побалакати захотілося? Чекає від мене «драм та істерик»? Та хрінушки!

Я просто заблокувала номер хлопця, нічого не відправляючи у відповідь. Грати за його правилами не можна.

Всіх дівчат Денис поділяв на два типи. Перші – ті, кого він збирався затягнути в ліжко або періодично відвідував для швидкого перепиху. З ними Саурецький демонстрував дива чарівності та дотепності. А ось ті, кого красунчик як секс-об'єкт не розглядав, наприклад, «відпрацьований матеріал», отримували від нього лише зневагу.

Схоже, я давно зависла між цими категоріями й до жодної з них переміщуватися не збиралася. В моїй власній класифікації Денис також мав особливе місце – хлопця, від якого варто триматися подалі.

Просто вдаватиму, що він звичайний одногрупник. Достатньо нагадувати собі про те, як Саурецький вчинив зі мною, і впоратися з цим буде легко.

Денис, 18 жовтня 2010 року

Те, що головне в спілкуванні з дівчатами – поводити себе впевнено, я зрозумів десь в класі шостому. Пізніше мені відкрився ще один секрет: прояснювати свої наміри одразу, відрізаючи можливість затягнути себе у френдзону. Коли я усвідомив, що для жінок головне емоції і потрібно просто запам’ятовуватися їм незвичними вчинками, то добитися взаємності від будь-якої стало зовсім легкою справою. Занадто, якщо чесно.

Але я був би останнім лицеміром, якби сказав, що засуджую тих, хто ведеться на мою зовнішність та декілька банальних компліментів. Господь благослови цих дівчат! Завдяки їх щедрості я купу часу економлю, на відміну від більшості чоловіків на планеті.

Христина забавляє мене саме тим, що постійно намагається вдавати, ніби не зацікавлена в моїй увазі. Ну, перевірити це елементарно.

Підійшовши до дівчини ближче, беру її за підборіддя. Незважаючи на те, що довгі вії першокурсниці злякано затремтіли, а дихання почастішало, сама вона не виривається, завмерши в нерішучості.

Сприйнявши це як дозвіл, обережно стираю помаду Христини. Коли ні сліду фарби не залишається, переміщую великий палець з підборіддя дівчини на її нижню губу, почавши ніжно погладжувати. Шатенка напружується, проте не відсувається, дивлячись на мене з німою розгубленістю.

Від бажання поцілувати Христину кров у жилах побігла швидше. Занадто вже гарний в неї ротик, з першого погляду мені сподобався. Та досить для початку, надмірною наполегливістю тільки все зіпсую.

– Більше не фарбуй губи, – намагаюся сказати байдужим тоном, проте голос охрип.

– Що? – дівчина моргає, ніби прокидаючись від сну, і стрімко відходить.

– Тобі це не потрібно. Зазвичай ти використовуєш гігієнічну помаду? Цього достатньо. Вважай дотримання моєї поради платою за допомогу. До речі, ми начебто не знайомі. Денис Саурецький, – кажу, протягаючи руку для потиску.

Христина якийсь час дивиться на неї, і мені дуже цікаво, відлуння яких думок миготить в її сапфірових очах. Колір справді дивовижний, ніколи такого не зустрічав. Розглянувши уважніше, помічаю, що навколо зіниць тон світліший. Може, лінзи?

Нарешті шатенка видихає, вкладаючи свою долоню у мою. У відповідь на цей простий дотик тілом пробігає струм, що доволі незвично. Таке зі мною буває, звісно, але зазвичай для подібної фізіологічної реакції потрібно набагато більше, ніж рукостискання.

– Христина Бойко.

– Я знаю, – відповідаю, погладжуючи її зап’ястя великим пальцем.

Через декілька секунд дівчина звільняє долоню, кинувши на мене черговий схвильований погляд. Давно ні до кого не відчував такої «хімії». Хоча часу на розваги зараз обмаль, шанс упускати не хочеться.

– Отже, Тіно, – від цього скорочення Бойко піднімає брови. Її ніхто так не називає? Чудово. – Коли ти освоїшся достатньо, щоб піти зі мною на побачення?

– Коли ти навчишся повазі до жінок. Тобто в наступному житті, – квапливо відповідає першокурсниця, викликавши в мене усмішку.

– Дуже розпливчасто. Давай зійдемося на: «в цю суботу».

Христина у відповідь на мою пропозицію кривиться, наче лимон з’їла. Не пригадаю, щоб на мене так дивилася бодай одна дівчина. Принаймні до того, як я кажу, що ніч була приголомшливою, але їй пора додому.

– Не марнуй час, – замість очікуваного мною придихання в голосі студентки дзвенить сталь. – У моїх планах на найближчі роки побачень немає. А з такими, як ти, я не буду зустрічатись ніколи.

– І який же я?

– Судячи з усього, легковажний самозакоханий бабій, що плює на чужі почуття і якому все в житті дається легко завдяки зовнішності.

Промовила впевнено, навіть не моргнувши. Сказати б шістнадцятирічному Денису Саурецькому, який два роки вбив на те, щоб підготуватися до вступу на бюджет в один з найкращих університетів країни, що йому все дається легко, і він, напевно, розлютився б. Та зараз спроби Бойко показати зубки мене радше веселять.

– Згоден, мені можна лише позаздрити. Ну, якщо ми судимо з першого враження... Тоді ти – нудна зарозуміла ханжа, яка всі уявлення про життя та стосунки отримала з книг і фільмів, адже в реальності занадто боїться комусь відкритися.

Всупереч очікуванням, Христина не віддаляється, змірявши мене наостанок гнівним поглядом, а посміхається.

– Забув додати, що весь вільний час я проводжу в бібліотеках, страждаю від соціофобії та єдиний мій інтерес у житті – навчання, – серйозним тоном вимовляє дівчина. Але грайливість у її очах повністю перекреслює сенс сказаного. Цікаво.

– Тоді як я тільки тим і займаюся, що знімаю дівчат у клубах, відвідую тренажерку, що має допомогти першому пункту, та влаштовую шалені тусовки, повністю наплювавши на здобуття освіти.

– Ще ти ймовірно уникаєш феміністок, незайманих і тих, хто не збирається стрибати в ліжко після пари побачень, а націлений на весілля.

– Зараз я дуже злякався, що ти входиш в одну з цих категорій, – говорю стривоженим голосом, від чого по губах Тіни пробігає усмішка.

– Ні, що ти. Я потрапляю до них усіх.

– Незаймана феміністка, яка збирається займатися сексом лише після весілля?

– В яблучко. Я втілення всіх твоїх страхів. Тож якщо ти не маєш наміру одружитися в найближчі місяці, то у нас нічого не вийде.

Принаймні відшиває Христина і справді небанально. Для різноманітності можна було б за нею «побігати», дівчата це люблять. Шкода, в мене занадто багато справ, щоб витрачати час на ігри у завоювання.

Зараз моя мета – добитися стажування у великій аналітичній компанії. Враховуючи, що професор, який відбирає туди студентів, заявив, що скоріше станеться друге пришестя Ісуса Христа, аніж він візьме мене на роботу, завдання непросте. Однак напрямок страшенно цікавий, не залишатися ж барменом до кінця життя. Займуся Бойко пізніше, якщо бажання не пропаде.

– В цьому семестрі мій графік розписаний, – відповідаю після паузи, під час якої ми з Христиною вивчали одне одного поглядами. – Як щодо наступного?

– Впевнений, що дозрієш до шлюбу так швидко?

– Зачекаємо та подивимося. Вчись добре, Тіно. Я буду перевіряти.

Прямую до виходу з аудиторії, куди вже починає підтягуватися інша група. В дверях оглядаюся і бачу, як Христина спантеличено дивиться мені вслід, не зрушивши з місця. Посміхнувшись їй, виходжу, хоча насправді сумніваюся, хто з нас залишився більш розгубленим після цієї розмови.

Відправляю повідомлення кільком дівчатам, з якими підтримую стосунки, які ні до чого не зобов’язують, і першою відповідає: «Руда, філфак». До студентського гуртожитку три квартали, сподіваюся, близьке спілкування з іншою позбавить бажань, що виникли під час бесіди з Тіною.

Йдучи на роботу після щедрих обіймів студентки факультету іноземних мов, натикаюся в кишені на серветку зі слідами помади. Навіть не помітив, як забрав її з собою. Знайшовши поглядом смітник, прямую туди, згадуючи слова, сказані першокурсницею.

Потрібно було відповісти їй, що я поважаю жінок. Щоправда, тільки тих, які поважають самі себе. Не моя провина, що їх так мало.